Як Україна готувалася до відсічі широкомасштабного вторгнення Російської Федерації

Три роки тому, 24 лютого 2022 року, почалося широкомасштабне вторгнення збройних сил Російської Федерації на територію України. Російське керівництво недооцінило ступінь патріотизму в Збройних Силах України, інших структурах сил оборони, а також серед громадськості. Керівництво Кремля вважало, що варто російським солдатам, розцяцькованим георгіївськими стрічками, зірочками й червоними прапорами, з’явитися на території України, як населення радо вітатиме цих «визволителів». Як відомо — усе було інакше.

Звісно, Владіміра Путіна та інших російських керівників ввели в оману інформацією, яку вони отримували від українських політиків-колаборантів, а також власної розвідки. Але не останню роль у цьому відіграли їхні власні ілюзії, які формувалися десятиліттями і від яких вони не могли відмовитися, попри будь-які фактори. Ситуацію і настрої в Україні кремлівські керівники заміряли по 2014 року, коли ЗСУ й інші силові структури виявилися недостатньо спроможними виконати покладені на них Конституцією України функції. У 2022-му російські війська зустріло абсолютно інше суспільство й сили оборони. Улітку 2014-го тисячі мобілізованих до ЗСУ чоловіків цілими колонами із жовтих автобусів «Богдан» дезертували із зони проведення АТО. Узимку 2022 року сотні тисяч чоловіків «штурмували» військкомати, аби отримати зброю.

Отже, перша радикальна зміна, яка відбулася в Україні, як порівняти з 2014-м, — високе почуття патріотизму в значної частини її населення.

Другий, надзвичайно важливий фактор, який відіграв вирішальну роль у лютому — березні 2022-го, — бойовий досвід. 180 тисяч російських військовиків, які вторглися на територію України 24 лютого 2022 року, здебільшого не мали жодного бойового досвіду. Їх зустріли контрактники й мобілізовані, значна частина яких пройшла АТО-ООС.

На початок 2014 року декларативна чисельність ЗСУ становила трохи більше як 120 тисяч військовослужбовців. Фактична кількість заповнених посад була значно меншою. Тобто ЗСУ мали величезний некомплект. Крім того, умовно боєздатними з них було лише 6,5 тисячі військовослужбовців (до того ж деяка частина з них зрадила присягу й залишилася в Криму або звільнилася з лав ЗСУ).

З 2015 року реальна (а не декларативна) кількість військовослужбовців у ЗСУ мала становити 215 тисяч. До речі, це та цифра, яку експерти визнали оптимальною для України ще на початку 1990-х. Нарощення чисельності досягнули внаслідок шести хвиль мобілізації, проведених у 2014–2015 роках, а також залученню чоловіків на військову службу за контрактом.

Треба віддати належне в. о. Президента України та верховного головнокомандувача Олександрові Турчинову. Під його керівництвом удалось у надзвичайно короткі терміни організувати мобілізацію і почати розгортання військових частин ЗСУ. Але, зважаючи на погрози Україні майже з усіх напрямків (включно з Республікою Білорусь та Придністров’ям, де розміщені російські військові бази) довелось укріплювати сили здовж майже всього кордону. Поповнювалися мобілізованими не лише Сухопутні війська ЗСУ, а й Повітряні сили ЗСУ — передусім зенітно-ракетні бригади, чисельність яких упродовж 2014–2015 років зросла майже вдвічі завдяки військовій техніці, яка була на базах зберігання. До речі, відновлення, розбудова й укріплення протиповітряної оборони в ті роки досі відіграє вирішальну роль у щоденному протиборстві з авіацією, ракетами та літальними апаратами ворога.

Упродовж трьох хвиль мобілізації, здійснених упродовж 2014 року, удалося призвати приблизно 110 тисяч осіб і мобілізувати майже 6,2 тисячі одиниць транспортних засобів. З них для потреб Збройних Сил України виділили 95,4 тисячі військовозобов’язаних (зокрема, 10,5 тисячі офіцерів запасу) та 5,5 тисяч одиниць техніки. Решта пішла на укомплектування частин Національної гвардії України й Державної прикордонної служби України.

У 2015 році призвали майже 90 тисяч осіб, до того ж, зважаючи на достатній рівень укомплектованості військових частин ЗСУ й припинення активних бойових дій, планові цифри шостої хвилі мобілізації скоротили майже вдвоє.

Солдати, призвані за третьою і четвертою хвилею мобілізації, якісно відрізнялися від своїх попередників. Вони були здебільшого патріотично мотивовані, психологічно готові до виконання бойових завдань, надалі ретельніше навчені й мали командний склад, «обстріляний» у літні місяці 2014-го. Назагал вони виявилися саме тими солдатами, яких військове й політичне керівництво України прагнуло отримати ще навесні 2014-го.

Крім того, тривав призов юнаків 19–20 років на строкову військову службу. Щороку призивали 30–31 тисячу юнаків. Отже, 2015-го призвали 31 тисячу осіб, із них до лав ЗСУ — 19 тисяч, решта — до НГУ та ДПСУ. У 2016-му — приблизно 30 тисяч, із них до ЗСУ — 16 тисяч.

Надзвичайно велика кількість мобілізованих надалі уклала із ЗСУ довготермінові контракти й фактично становила основу армії. Отже, із чоловіків, яких призвали під час перших п’яти хвиль мобілізації, надалі залишилися на військовій службі й уклали контракт понад 69 тисяч осіб (7,5 тисячі офіцерів і 61,5 тисячі солдатів і сержантів).

Відповідно, звільнилося понад 100 тисяч осіб (зокрема 7,7 тисячі офіцерів) — вони становили оперативний резерв військовозобов’язаних першої черги.

У 2016 році також остаточно порахували, яка кількість громадян до 2014-го відслужила свого часу строкову службу, проживала на території України й скількох чоловіків не призвали з різних причин під час шести хвиль мобілізації. Таких виявилося ще 400 тисяч військовозобов’язаних. Більшість цих людей добровільно з’явилася до лав ЗСУ першими днями вторгнення Російської Федерації.

Під час п’яти перших хвиль мобілізації 2014–2015 років призвали 15,2 тисячі офіцерів із запасу. Майже половина з них (7,5 тисячі) надалі уклала із ЗСУ контракти й залишилася в армії ще на кілька років. Інша половина звільнилася (2022-го майже всі повернулися до лав ЗСУ).

Згідно з офіційними даними Міністерства оборони України, завдяки офіцерам запасу, а також випускам лейтенантів із військово-навчальних закладів у 2014–2016 роках лише наприкінці 2016-го вдалося досягнути чисельності офіцерського складу, яка існувала на папері за часів Віктора Януковича.

За даними «Білої книги 2016», на початок року в ЗСУ перебувало 37,103 тисячі офіцерів, а на кінець — вже 47,224 тисячі. Такий карколомний стрибок здійснили через рекордне державне замовлення — 2,9 тисячі молодих лейтенантів — випускників вишів, а також майже 7,5 тисячі офіцерів запасу, з якими уклали контракти. Якщо у 2000–2010-ті роки кількість місць у військово-навчальних закладах невпинно й катастрофічно скорочувалася, то починаючи з 2014-го вона лише зростала.

Після завершення активної фази війни на Сході України організація Збройних Сил України зазнала суттєвих змін. Сухопутні війська були розподілені на чотири оперативних командування: Захід, Північ, Південь і Схід. Перед керівництвом оперативних командувань ставили завдання забезпечувати оборону України на своїх стратегічних напрямках. Окремо існував штаб Операції об’єднаних сил (у місто Часів Яр Донецької області), який керував військами в Донецькій та Луганській областях. Цікаво, що потребу в організації саме такої структури ЗСУ (чотири-п’ять командувань) обговорювали та її мали запровадити ще в 1992–1993 роках. Однак позиція керівників України того часу завадила цьому: ми до 2014-го залишалися з «радянським спадком» в організації ЗСУ.

Упродовж 2015–2016 років до 14 наявних механізованих, танкових та аеромобільних бригад завдяки батальйонам територіальної оборони й осіб, призваних за мобілізацією, створили 10 нових з’єднань. Більшість із них розмістили на території Лівобережної та Південної України, що дало змогу виправити недоліки дислокації ЗСУ, обумовлені «радянським спадком».

Половина з 24 бригад була на ротації в зоні проведення Операції об’єднаних сил, друга — на відпочинку в пунктах постійної дислокації. Коли відбулося широкомасштабне вторгнення Російської Федерації, у пунктах постійної дислокації перебувало 12 бригад.

Якби не зрада Білорусі, яка пропустила російські війська крізь свою територію, а потім здійснювала ротацію і постачання окупантів, що вторглися до північних областей України, ті 12 бригад могли б самостійно відбити напад зі сходу й півдня. Унаслідок появи російських військ у Київській та Чернігівській областях, загрози вторгнення збоку Волині, більшість з наявних у пунктах постійної дислокації бригад довелося використати для оборони Києва й північного фронту. Саме тому Південь України захищали лише 3 бригади (бо більше фізично не можна було виділити), а Слобожанщину — узагалі 2.

У 2019–2020 роках створили командування й кадри Сил територіальної оборони та Корпусу резерву ЗСУ. Війська ТРО (спочатку — 25 бригад та окремі батальйони) мали захищати свої області й населені пункти. Корпус резерву — це кадровані бригади, які мали бути готові розгорнутися в разі збройного вторгнення ворога. Сили територіальної оборони й Корпус резерву мали поповнювати передусім люди, що перебували в мобілізаційному резерві.

Під керівництвом головнокомандувача ЗСУ (генерала Руслана Хомчака) проводили систематичні навчання як з командним складом, так і з кадрами майбутніх сил ТРО й корпусу резерву. При кожному військкоматі з місцевих добровольців створили групи тероборонівців, які на вихідні їздили на полігони та стрільбища: працювали над бойовою підготовкою, тренувалися не лише у стрільбі та киданні гранат, а й у виготовленні пляшок із запалювальною сумішшю. Виконували тактичні завдання, наприклад оборони Києва силами кількох стрілецьких рот лише з автоматичною зброєю та іншими підручними засобами. Упродовж 2019–2021 років багато офіцерів і тероборонівців щиро дивувалися таким завданням… І згадали їх добрим словом у лютому — березні 2022-го.

Після широкомасштабного вторгнення військ РФ бригади ТРО та Корпусу резерву досить швидко поповнили добровольцями, і після проведення бойового злагодження вони чудово показали себе в боях літа — осені 2022 року. Саме тоді, коли Україні вдалося відбити правобережну Херсонщину й більшу частину Харківщини.

Упродовж семи років (з 2014 до 2022-го) Україні вдалося відремонтувати й поновити велику кількість радянських типів озброєнь.

У «Білій книзі» ЗСУ на 2012 рік міститься інформація про загальні терміни експлуатації озброєння й військової техніки натоді:

• понад 25 років — 53,3 %;
• від 20 до 25 років — 38,7 %;
• від 15 до 20 років — 5 %;
• від 10 до 15 років — 1,8 %;
• до 10 років — 1,2 %.

Інакше кажучи, цілком придатними на 2012 рік були тільки 8 % різних типів озброєнь. Усе інше потребувало глибинного ремонту й модернізації.

Під час проведення Антитерористичної операції, влітку 2014 року, виявилося, що в Україні немає виробництва, які виготовляли б артилерійські боєприпаси всіх типів (передусім для реактивних систем залпового вогню). Тоді лише припинення активних бойових дій унаслідок Мінських домовленостей дало змогу Україні закупити потрібні боєприпаси за кордоном, а також почати організовувати власне їх виробництво. Те саме можна сказати й про набої: після втрати Луганська, де стояв патронний завод, Україні довелося наново створювати таке виробництво.

На осінь 2015 року, за оцінками експертів, вітчизняна оборонка була здатна самостійно виготовляти від 5 до 10 % озброєнь і військової техніки, потрібних ЗСУ.

До 2022 року оборонка залишалася найслабшим місцем української оборони. Попри це, удалося не лише відремонтувати велику кількість старої радянської техніки, а й налагодити масове виробництво різних типів боєприпасів, якісного захисного спорядження та форми одягу.

Отже, 2014–2021 роки не минули даремно для Збройних Сил України й суспільства нашої країни загалом. Україна належним чином підготувалася до відсічі нападу Російської Федерації, навіть зробила майже неможливе: зупинила ворога там, звідки його сподівалася не побачити (з боку Білорусі), та здійснила успішні контрнаступальні операції восени 2022 року. Водночас для продовження військової компанії у 2023-му й наступних роках військовий потенціал, накопичений напередодні вторгнення, значною частиною вичерпали.