Усе свідоме життя чоловік пиячив, ходив наліво, тільки не в церкву, що стояла зліва від його садиби, Писання жодного разу не розгортав, жодної молитви не знав. Коли помер, то друг, точнісінько такий же, ховав його з їхнім спільним кумом — попом Павлушею.
— Це він і є. Наш релігійний побут, — каже на поминках цей Павлуша.
Піп сидить в оточенні трьох півчих і п’ятірки своїх активісток. Усього таких у його приході дюжина-друга на півтори тисячі мешканців сіл і хуторів. У їхній присутності він спокійно розкриває мені, що в них спільного. Вони, ніби якісь сектантки, самозакохані й зверхні до посполитої спільноти.
Павлуша в них незмінний уже 42 роки. Невисокий, досить огрядний, з великою густою розкішною бородою, ніби навмисно створеною в докору ледь помітним борідкам Київського патріархату.
— Злі вони в мене. Як одна! Ліпших Господь мені не виділив. Не відаю чому: чи то таких не було перед його всевидящим оком, чи притримав їх для когось, хто не такий грішний, як я.
Утім, він щиро вдячний Господу за те, що вони в нього досить послужливі: охоче роблять усе, що їм не скажи, якщо воно, звичайно, не дуже обтяжливе. Підмітають не тільки в церкві, а й на підході, готують майже щотижневі трапези для активу й гостей: варять-смажать, накривають, а потім і прибирають столи.
Він їх так відверто характеризує в їхній же присутності, бо впевнений, що вони його як годиться не зрозуміють. До того ж тих має збивати його батьківський тон.
— Отже, релігійного життя як такого навколо мене немає, чи я його не помічаю…
— А де воно є і хто його помічає? — зауважую.
— Церковне життя в країні є, тільки говорити про нього без політики не виходить. Яка релігійність, та і яка церковність, якщо між УПЦ і ПЦУ немає ніяких розбіжностей щодо Писання й навіть обрядових дрібниць?
На запитання, чому він не переводить свою церкву під Київ, дістав таке зізнання, якого й очікував.
— Я ж їх усіх знаю, — каже Павлуша про київську й сумську церковну старшину.
— А якби вони були святі й просвіщенні? — запитую я.
— Тоді нічого цього не було б.
Про те, що значить «цього», було б зайве питати.
Себе просвіщенним Павлуша не вважає — так, помірно начитаним, і сам дивується, що й далі, хай теж помірно, читає, хоча вже мав би впевнитись, що нічого нового для нього більше нема чи вже не здатен те сприймати.
Він нині стежить не так за бандерівцями, як за їхніми ворогами. Це люди, які вважають, що Майдан з його дідухами в містах, з усім тим, що вони презирливо називають «томосами-шмомосами», — спроба відкинути Україну в архаїку. Програма «галичанізації-африканізації», тобто примусового повернення містян до культури сільських предків…
Я не зовсім розумію, чи він згоден із цими панікерами, чи посміхається над їхніми побоюваннями.
Яке там, слухайте, «примусове повернення»? Куди, ну, куди їх, сьогоднішніх городян, можна примусово повернути?! Що ти, хлопче чи пане, верзеш? Та вони радше тебе першого повернуть, куди їм — не тобі, ой, не тобі! — заманеться!
Так, є пожвавлення людей, які хотіли б відкинути до дідухів не тільки Україну, а й весь світ, але їм доводиться поставати перед масовим… ні, не спротивом, а байдужістю — байдужістю, яка вкотре показує своє, мабуть, вирішальне значення в історії. Яка в біса «галичанізація-африканізація»? Є знову ж таки мрія про це та якісь спроби жменьки, але ж більшість населення не звертає на неї уваги.
А що ж є? А є те, що помітна частина російськомовних і суржикових українців несподівано для себе повертається до українства. Це під впливом не архаїзаторів, а Путіна — його війни.
І нарешті головне. Це про «томос-шмомос», який в очах затятих небандерівців відкидає Україну в архаїку. А не навпаки, просвіщенні ви наші? Хіба замшіле православ’я не було майже зразу — на початку 1918-го — усвідомлене мало не головною причиною того, що довелося вдатись до такого страшного засобу осучаснення, як соціалізм?
Павлуша філософствує:
— Дивлюсь на це спокійно, бо іншого не залишається. Чому перебільшується вплив бандерівців? Тому що ті, хто перебільшує, бачать себе в боротьбі. Це нормально. Звичний галас двох жменьок.
— Тобто і нашим, ви, і вашим, отець Павло? — кажу я трішки різкіше, ніж хотів.
— Та, мабуть, якось так…
Наступного дня в його церкві на столі безоплатної друкованої продукції для парафіян я помітив листівку під назвою «Как покаяться в грехе аборта». Перше, про що спитав, — чи багато таких, що каються.
— Та звідкіля вони тут візьмуться, здатні не тільки на аборт, а й на зачаття? Бабусі за віком.
— А листівка, я дивлюсь, не просто російською мовою. Вона із Росії.
— Справді? — удав Павло дурника.
— Ось читаю. «Ежедневно в России совершаются тысячи абортов, причём не где-то в отдалённом месте, а рядом с вами: на соседней улице, в ближнем подъезде». Аборт «в подъезде». Звучить? Підпис: священник такий-то. «Центр защиты жизни и семейных ценностей». І московський телефон, і не який-небудь, а «доверия». 789-85-7… Як ці листівки до вас потрапили? З ким? Через кордон, де війська з двох сторін.
— Це дєйствітельно вапрос.
— І що, тільки з оцією листівкою за пазухою людина йшла на такий ризик?
— Тоже вапрос.
— І чому вам треба було, щоб про те, «как покаяться в грехе аборта», знали ваші парафіянки? Вони, за вашими ж словами, не здатні навіть на зачаття.
— Вапроси, вапроси…
На головне запитання в мене відповідь є, так що його Павлові я не задаю. Чому він, який має неабиякий досвід служіння ще при совєтах, сьогодні не боїться ні влади, ні таких випадкових дізнавачів, як я. Тому що дожив нарешті до часів, коли стало можливо не боятись — не боятись навіть у розпал такої війни.
…Не всі вони в нього такі вже злі. Є різні: і блаженні, і не зовсім старі, а серед них можна помітити й беззвітно охочих до життя.