В Україні особливо розвинута культура ювілейних дат. Згадати бодай святкування століття нової української літератури 1898 року чи щорічні Шевченкові роковини.
Річниця видатного діяча або діячки стає приводом згадати про тих, кого без такого приводу згадують не часто. Український інститут національної пам’яті готує календар пам’ятних дат на кожен рік. Верховна рада затверджує Постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв та укладає Парламентський довідник знаменних і пам’ятних дат.
Звісно, краще так, ніж ніяк. Але недоліків у такого підходу чимало. Відзначення ювілеїв за радянською традицією перетворюється на формальний захід, позбавлений глибокого осмислення та аналізу історичного значення подій і постатей. Це звужує і фрагментизує погляд на історію — коли в полі зору опиняються лише вихоплені з контексту епізоди без системного підходу. А ті, чий рік народження невідомий, до когорти вшанованих не потрапляють. Це маргіналізує «неювілейних» постатей і події, та й «ювіляри» здобуваються лише на короткочасну увагу. Шкода витрачених коштів і зусиль, що йдуть на підготовку та проведення формальних заходів, замість інвестування інтелектуальних і фінансових ресурсів у значущі дослідження та проєкти.
Дмитро Донцов не потребував інфоприводу, щоб написати статтю про Лесю Українку «Поетка українського Рісорджименто», хоча у вступі зазначив, реагуючи на культуру ювілейної комеморації: «Серед численних літературних ювілеїв останніх років ми не стрічаємо ювілею Лесі Українки. Не буде його і в сім році. Тому вибір сеї теми здавався би чимось зовсім довільним. Але є ювілеї і — ювілеї. Одні — ювілеї народин або смерти, що минають ледве помітно, не збуджуючи в святочній громаді ні запалу, ні відгомону. Це офіціальні урочистості патріотичної суспільності, що вміє шанувати своїх великих і твердо пам’ятає календарні дати. Але є й інші ювілеї: Коли відкинутий сучасниками, зроджений для інших часів — виривається нащадками з пазурів минулого і ставляється на недосяжну височину».
Гонитва за ювілеями сягає максимального абсурду, коли йдеться про річниці міст, дата заснування більшості яких невідома, а дата першої згадки — не остаточна, бо можуть знайтися нові давніші документи (як сталося, наприклад, із Хмельницьким). Такими фейковими річницями грішили радянські ідеологи, вигадавши святкування 1500-ліття Києва, це триває й нині, на державному рівні примножуючи недостовірну інформацію. Наприклад, у переліку «визначних дат» на поточний рік поруч «875 років із часу першої писемної згадки про місто Радомишль (1150)» і «575 років із часу заснування міста Почаєва (1450)» — хоча йдеться так само про першу відому згадку в документах, а не про заснування.
Ще гірше з «видатними діячами». Цьогоріч на державному рівні святкують «400 років із часу народження Марусі Чурай» — вигаданої літературної персонажки, витвору уяви російського князя Алєксандра Шаховського, з якого Іван Котляревський іронізував у «Наталці Полтавці»: «От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого».
Ще одна цьогорічна фейкова річниця з державного календаря — «970 років із часу народження Нестора Літописця». При тому, що ще в ХІХ столітті доведено: «Повість временних літ» кодифікував ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Ченець Нестор теж існував — він, зокрема, написав житіє Феодосія Печерського та житіє князів Бориса і Гліба, але рік його народження невідомий, — звідки тоді річниця?
Прикро, що на державному рівні тиражуються історичні міфи, а «працівники культури» — наприклад, співробітниці районних бібліотек, — беруть за основу цей календар, некритично поширюють цю міфотворчість серед відвідувачів і з почуттям виконаного обов’язку звітують про здійснену роботу.