На початку есеїстичної книжки «Чутливий наратор» Ольга Токарчук описує гравюру, яку опублікував французький астроном Каміль Фламмаріон. На ній подорожній вистромив голову за межі земної сфери й споглядає досконалий лад космосу. На героєві довгий плащ, а у руках — посох пілігрима. Перед нами людина, яка вивчає світ, а не стоїть посеред цього світу, залюблена у власну досконалість. Обзервер, а не дієвець, оповідач на маргінесах, а не протагоніст оповіді. Нобеліатка не згадує одного цікавого факту про цю ілюстрацію: якщо пошукати гравюру в мережі, найчастіше траплятимуться екслібриси з таким зображенням. Оповідач і читач однаково добре пасують на роль подорожнього: один визирає за межі створеного ним світу, другий підглядає за тим, як світ постає на білому аркуші.
Гравюра, розфарбована Г’юґо Хайкенвельдером в 1998
Планета, яка стала доступною для подорожей, а отже, малою, — ще одна ідея, до якої звертається Токарчук. У багатьох текстах прозаїкині важливі локуси — це аеропорти й літаки — місця, де рух є сенсом та основою ідентичності: звідки ти летиш? Куди прилетів? У вас далі пересадка? Маєте заборонені речі в багажі? Однак світ, що швидко маліє, так само миттю розростається, стає по-середньовічному недоступним, якщо переліт з різних причин неможливий. Планування подорожей вимагає відчутно більше часу, а дорога вимірюється не годинами, а днями. Ми, українці, це розуміємо як ніхто.
Спостерігач на гравюрі Фламмаріона — місіонер, вдягнений у плащ і чоботи, зморений довгою дорогою, але захоплений тим, що бачить перед собою, адже це свідчення божественного порядку. Токарчук обирає центральним образом саме мандрівника, бо для нього шлях і є цінністю. Він не прямує з однієї точки в іншу, а насолоджується переміщенням, прибирає на себе роль фланера. Напис унизу промовляє: «Середньовічний місіонер знайшов точку, де поєднуються небо і земля». Місіонер — це той, хто завжди в дорозі. А ще це людина оповідей, чия нарація має бути достатньо переконливою, щоб хтось змінив спосіб життя. Ми, українці, усвідомлюємо, що захоплива, драматична оповідь здатна стати зброєю в боротьбі, залучити на наш бік союзників. Люди люблять цікаві історії. І хай як цинічно це прозвучить, від нас чекають таких історій.
Повернувшись із подорожі, ми, стверджує Токарчук, занурюємося в triste post iterum — смуток закінчення мандрівки, що принесла чимало вражень та інтенсивних переживань. Так само, згорнувши врешті книжку, яка цілком полонила уяву, ми відчуваємо легкий сум від того, що історія підійшла до фіналу. Дізнавшись про triste post iterum, я усвідомила, що нині, їдучи в справах за кордон, відчуваю смуток не лише тому, що волію бути серед своїх, а й тому, що переживання в Україні інтенсивніші за будь-які враження від нових місць. Відчуваючи вдома так гостро горе, радість, гордість, страх, за межами батьківщини я бачу світ у відтінках сірого. Бути в центрі подій, у вихорі перипетій страшно. Але саме так твориться історія.
Світ для людини епохи Середньовіччя — територія загрозлива: на карті чимало білих плям, місць незвіданих, а отже, потенційно небезпечних. Удома я маю видання «Морські чудовиська на середньовічних і ренесансних мапах» із дивовижними зображеннями грифонів, гідр, драконів та геть невідомих істот. Не знаючи, що змалювати на місці terra incognita, художник обирав жаский образ — те, що вразить читача, злякає і зачарує водночас. Потворна краса, прекрасне неподобство — такими словами богослов Бернард Клервоський описував монстрів на маргінесах «Маастрихтського часослова» — нідерландської рукописної богослужбової книжки першої половини XIV століття. Незвідане лякає і зачаровує водночас, фантасмагорійні образи ваблять подорожніх, як сирени.
Раніше європейці вірили, що мешканці далеких територій теж скидаються на монстрів, хіба віддалено схожих на нас: ходять на руках, мають більше кінцівок або велике око посеред чола. У «Чутливому нараторі» Токарчук описує розчарування від усвідомлення того, що всі люди схожі: функціонують так само, переживають такі ж емоції, теж їдять з посуду, мають клопоти з дітьми й хвилюються за майбутнє.
Змаління світу забрало в нас ідею, що люди можуть бути абсолютно різними. Втім, тут, як мені здається, нобеліатка таки помиляється: бачити в них подібність, зокрема на рівні дій та почуттів, — велика втішна ілюзія нового часу. А розчарування від того, що маємо стільки спільного, — радше кокетування, прихована насолода, ніж прикрість. Останніми роками велика війна в Європі показала, що ми не просто різні, а фатально відмінні. Йдеться про зовнішню подібність, за якою ховається абсолютна, іншопланетна чужість — про таку писав французький філософ Жак Лакан. Те, що в росіянина від народження стільки ж рук, скільки й в українця, і немає «однієї тільки ноги з великою стопою» (до такого босхівського образу звертається Токарчук), не робить його подібним до нас. Понад те, зовнішня схожість підкреслює різницю, робить її жаскою, ніби пекельне чудовисько вдає із себе людину.
Крихкість нашої планети розчулює, світ, якому постійно щось загрожує, сам здається не таким загрозливим. Водночас «відчуття скінченності все робить банальним, бо тільки те, що не піддається нашому пізнанню, може збуджувати в нас ентузіазм і зберігати чудесний статус таємниці», — зазначає есеїстка. Втім, пізнаваність нашого світу дещо перебільшена: так мені не дає спокою думка, що поверхня Місяця досліджена краще, ніж океанське дно, а велика частина комах ще не відкрита, не класифікована й не вивчена. Тобто десь існує невідомий тарган, якого можна було б назвати на честь Путіна. До речі, у Чехії хатніх тарганів називають Rus domácí, і в дикій природі вони не живуть: їхнє звичне середовище існування — людське житло, яке комахи буквально окуповують.
Ще один фактор глобалізації світу — збільшення кількості інформації аж до того рівня, що ми не контролюємо океану даних, що повсякчас самотвориться й самокоментується. Токарчук звертається тут до античного поняття фатуму: ми не суб’єкти дії, а керовані об’єкти, що їх несуть хвилі. Не здатні контролювати хворобливої залежності від інформації, ковзаємо поверхнею, не заглиблюючись у те, що сприймаємо. Втім, здається, збільшення масштабів веде й до зворотної тенденції: спроб зосередитися на малому, зануритися в деталі. Так, згідно зі звітами ЮНЕСКО, щороку публікують приблизно 2,2 мільйона книжок. І в часи такого надлишку дедалі популярніше повільне, вдумливе читання — close reading. У світі, де виробництво товарів та їх споживання — компульсивна практика, дедалі частіше звучать голоси на користь сталої моди й підтримки локальних виробників. Глобалізація веде до локалізації: надивившись на бирки «Зроблено в Китаї», ми часто обираємо купувати речі в місцевих майстрів, підтримувати крафт.
Надмір, нескінченно широкий вибір породжує відчуття фрустрації: ми застигаємо, не здатні ухвалити остаточне рішення, адже сказати рішуче так чомусь одному автоматично означає відмовитися від решти. Токарчук небезпідставно стверджує, що «найбільш людський і етичний вибір у цій новій ситуації — це тренуватися казати “ні”». Втім, українці сьогодні постають перед обмеженням ресурсів, тож вибір стає не просто етичним, а єдино можливим рішенням. Коли в мережі дефіцит електроенергії, мусиш обирати: запустити пралку чи ввімкнути пилосмок. Непопрасований одяг стає ознакою не ліні, а усвідомленості, заздалегідь ввімкнений на ніч ноутбук — стратегічним рішенням. Людина легко пристосовується до нестачі, але лише коли це явище тимчасове, тобто десь на горизонті є точка достатку, до якої прямуєш.
Аналізуючи наше місце у світі, нобеліатка постійно повертається до думки, що головний гріх людини — «визнання себе чимось відокремленим від решти світу, одиничним і монолітним». Згубивши зв’язок із природою, ми втратили право на рай. Втім, якщо і так, то українці собі це право таки повернули: евакуюючи котів після підриву Каховської ГЕС, вивозячи собак з Бахмута, ділячи прихисток з нутріями й білками на нулі. Підрозділ мого батька вигодував маленького сокола, зовсім злітка, майже на лінії зіткнення. А цього лютого тато переказував, як одночасно тікав від ворожого шахеда й намагався нагодував бродячого собаку — на щастя, і те, і те вдалося. Токарчук, безумовно, має рацію: наша сутність як людей найкраще проявляється в ставленні до тварин у небуденній ситуації. У Бучі, поки українці в підвалах ділилися з котиками й собаками останнім, окупанти нагорі розстрілювали та розпинали домашніх улюбленців, виміщаючи на них власну лють і приреченість.
Тварини становлять основу всього живого, їх просто більше: на одну людину припадає 2,5 мільйона мурах. Світ не належать нам, і це чесно. Гадаю, фразу Екзюпері про відповідальність за приручених час уточнити: приручення — процес взаємний, у ньому немає місця показовому патерналізму й домінуванню однієї зі сторін. Як ми обираємо своїх котів, так і вони нас. Ми відповідаємо за них, але й вони в певному сенсі — за нас. Без звірів планета з малої перетвориться на крихітну, а потім зникне.
«Світ навколо нас став надто складним, причому в різних вимірах одночасно», — міркує письменниця. Традиціоналісти відкидають складність і призначають як ліки ностальгію за минулим. У букерівського лауреата Ґеорґі Ґосподінова є чудовий роман «Часосховище» про клініку для людей, хворих на синдром Альцгеймера, де ті мають шанс знову опинитися в комфортних для себе спогадах, наприклад 1960-х чи повоєнних 1940-х. Ідея всім так подобається, що поступово цілі країни починають проводити референдуми, у які часи варто повернутися — і культурно, і технічно. Клепсидра перевертається: у цьому образі є щось апокаліптичне, зловісне, передчуття великої війни. Народи, які прагнуть запустити годинник навпаки, змусити всіх жити в золотому віці свого панування, позначені некрозом, розпадом. Минуле має лишатися з тобою як досвід, пам’ять — те, що Вальтер Беньямін описує поняттям тривання (durée), — а не як фактична реальність. Щойно ми сприймаємо спогади як інструкцію до дії, перетворюємося на фанатиків. Для таких людей світ завеликий і заскладний, тож вони прагнуть тотального спрощення, монолітного бачення, хай заради цього доведеться знищувати опонентів. Чутливий наратор — це ще й той, який погоджується на розмаїття.
Гравюра з твору Фламмаріона зображає, на думку Токарчук, кайротичний момент. Кайрос — античний бог випадку, швидкоплинної хвилини. Вхопивши його за чубчик, можеш цілком змінити життя. Це не найвідоміший бог, лише наймолодший син Зевса, а ви ж в курсі, що тих дітей у Зевса достобіса. Втім, попри низький статус, Кайрос мав окремий жертовник перед входом на стадіон Олімпії. Це бог перемоги, яка не завжди визначається силою чи кількістю, бог щасливої миті, яка просто трапляється із тобою. І тут найважливіше не пропустити цю мить, помітити, зауважити серед низки однакових моментів, ніби золотий снич із «Гаррі Поттера». Світ великий, час невпинний, але в кожного з нас бувають кайротичні моменти. Ловіть їх.