Я вірю в Америку… Ні, я не поїхав дахом, це всього лише цитата, початок «Хрещеного батька», одного з моїх улюблених фільмів усіх часів. Упевнений, що Трамп із Маском і Венсом теж його люблять, хоча навряд чи за те саме, що й я.
Для мене й моїх ровесників, принаймні частини з них, Штати завжди були прикладом. Прикладом того, як можна бути на світлому боці й при цьому вигравати. Зрозуміло, що таке ставлення виховав у мені Голівуд. Ні, спершу Марк Твен, потім журнал «Америка» (було таке диво в радянські часи), потім Гемінґвей, Лондон, Бредбері, Фолкнер, Вайлдер, а потім уже Коппола й Лукас, Кубрик і Аллен. Особисте знайомство в декілька заїздів тільки закріпило моє зачарування (з паралельним закохуванням по черзі у Францію, Британію, Іспанію, Італію, Грецію, Нідерланди…).
Але насправді була ще одна складова, напевно, найважливіша: Сполучені Штати Америки від самого мого дитинства були наочним (заочним) антиподом того, що я ненавидів і ненавиджу напевно найбільше в житті — СРСР. Не буде перебільшенням сказати, що в часи моєї молодості ми любили Америку, так би сказати, «від зворотного», як доказ того, що можна й треба інакше, ніж ми й наші батьки звикли.
Далі за час журналістської кар’єри я мав не одну нагоду освідчитися в своїй любові. Ця вже доросла, значно більш осмислена й раціоналізована любов підживлювалася постійною присутністю Америки в українському житті — буквально, у вигляді чи то дипломатичних зусиль (одну настирну послиню в Адміністрації дражнили «Маріванна», зі злістю, але поза очі), чи то програм фінансової та гуманітарної допомоги, які супроводжувалися наполегливими порадами, зокрема, щодо просування реформ у економіці, державному управлінні, судовій системі. Мені страшенно подобалося, що такі зусилля не передбачали жодного меркантильного інтересу, як-от захоплення ринків чи просування американських компаній, виключно м’яка сила, виключно завоювання сердець. Ну, можливо, десь на денці спроба виростити альтернативний центр противаги східній імперії, проте ці міркування, за моїми спостереженнями, ніколи не були провідними, навпаки, до пори до часу сукупний Вашинґтон більше орієнтувався на Москву, більше їй довіряв і покладав на неї більші надії — зла іронія долі!
Сам я, наскільки пам’ятаю, не отримав жодного американського ґранту, що остаточно робить мою любов бездоганно чистою й безкорисливою. Проте чимало моїх друзів, колег і знайомих, які на ґрантах, як кажуть, «сиділи», завдяки ним займалися добрими, корисними справами, й це так само сприяло моїй американофілії. Утім дехто час від часу скаржився на, скажімо так, наївний догматизм — ні, ніхто з них не казав «тупість», ця пиха московського зразка в моєму колі не вітається — розпорядників допомоги: демократія, права людини, розподіл гілок влади, що там ще?.. Гендерна рівність? У нас ці мантри сприймалися цілком позитивно, хоча й із певними поправками на місцевий ландшафт ментальності.
Головним для мене було інше: ця нібито нав’язувана нам згори міфологія, по-перше, мала під собою раціональні підвалини («ось, подивіться на нас, як класно воно все працює, робіть так само, тільки не переплутайте»), по-друге, цілком відповідало нашим інтересам (у сенсі «коли я нарешті виросту, буду теж розумним, сильним і багатим, як мій старший брат»). Легенька безцеремонність, з якою істини впроваджувалися в наше недосконале сьогодення, не сказати, щоб аж так уже корчила, бо не ми замовляли музику й не ми платили, знову-таки задля нашого ж блага.
Коли ти щось або когось любиш, то, звісно, ідеалізуєш. Повертаючись у пізній Совок: разом із джинсами, «Чудовою сімкою» та Джимом Моррісоном ми всмоктували принади американського способу життя як синонім американських цінностей — авжеж, демократія, права людини, захист слабкого… Але ми не поспішали масово ставати ані Люком Скайвокером, ані Міцним горішком. Нам було достатньо курсів англійської.
По суті, це було побутовим відбитком процесів, які відбувалися у великому світі, де Америка виконувала роль великого дядечка-поліціянта: аякже, зовсім без охоронців порядку не можна, а хто ще піде в поліцію, ти? Дорого й невдячно, воно тобі треба? Сама по собі концепція міжнародної колективної безпеки після Другої світової базувалася значною мірою на делегуванні мороки: щоб хтось великий і могутній напружувався, стримував мавпу з гранатою й не одну, а ми тут поки морозива поїмо. Якщо захоче, хай собі насаджує, де може, свою демократію.
Універсальний коп не завжди діяв бездоганно. Корея — так собі. В’єтнам — як тепер кажуть, епік фейл. Опускаючи дрібні подробиці… Перська затока — ок. Югославія — припустімо. Ірак — таке. Лівія — напросилися. Афганістан — плакати хочеться. Щоразу або майже щоразу, забуваючи, хто зрештою зламав шию совітського верблюда, бурмотіли таке дрібне кухонне: ну що їм удома не сидиться?
Аж раптом дядечко сказав: гаразд, досить, тепер самі. Воно, звісно, боляче й соромно. Дядьку Семе, як же так? Згадайте, що ви обіцяли, коли наші ракети забирали! Не згадає. Облиш, попустися.
А ми з вами де були дотепер? Знову на шашликах? Усе, чого ми зараз жахаємося в реальному часі, було оприлюднено торік улітку в неофіційній передвиборчій програмі республіканців, тому скандальному «Проєкті 2025», пошукайте в мережі. По пунктах: Європа не потрібна Штатам взагалі. Китай — так, Близький Схід — так. Панама, Канада, Гренландія — виявляється, теж. Ну а далі по ситуації. Міцний горішок замахався рятувати світ.
А м’яка сила? А цінності? Пофіг. Ви нещасних Джорджеску та Альтернатів фюр Дойчланд гнобите. А х…ло натомість не таке вже й токсичне, от побачите, ми з ним 9 травня в десна цілуватимемося. Коротше, дівоче прізвище.
І, як завжди під час розлучення (повірте, я тут експерт), починаєш звертати увагу на те, чого раніше старанно не бачив: і вуха не такі, й сорочка несвіжа… Ми о-божнювали дорослого, а він не бог, бо Бог — один. А дорослий може виявитися часом брехливим, дріб’язковим, меркантильним, опортуністичним і, найгірше, метушливим. Коротше, смішним.
Це не означає, що треба відразу розтоптати вчорашнього кумира. Варто подякувати як мінімум за те, що ми сприймали його за взірець. Він залишиться з нами як почасти далекий родич («Мій американський дядечко» — пам’ятаєте?), почасти частина нашої власної біографії дорослішання. Я не засуну на дальню полицю «Хрещеного батька», як свого часу засунув «Москва сльозам не вірить». Бо там була брехня, а тут усього лише ілюзія. Моя власна ілюзія.
Я все ще вірю в Америку. Америка велика, складна, різноманітна, різнобарвна. Трапляється тупа, трапляється надрозумна, трапляється щира, трапляється лицемірна. Як і життя загалом. Хіба можна не любити життя? Хай навіть тепер чуже.