В українському прокаті йде нова картина італійського режисера Паоло Соррентіно «Партенопа» (2024). Черговий великий кінематографічний шедевр, який презентує режисер «Великої краси», «Юності» й, звісно, серіалів «Молодий Папа» та «Новий Папа».
Його «Партенопа» — передусім екзистенційна драма, естетично довершене запитання довжиною в понад дві години. У численних рецензіях хтось убачає в стрічці розповідь про жіночу красу, інші зазначають, що це чергова ода Соррентіно своєму рідному місту Неаполю. Власне, його перший визначний сценарій був саме про нього й мав назву «Порошок Неаполя», який 1998 року екранізував Антоніо Капуано. Попередній фільм Паоло Соррентіно — «Рука Бога» — теж був про це місто, але давав чоловічий погляд на події, тому в одній з ролей грав улюблений актор режисера Тоні Сервілло. А «Партенопа» — це жіноча версія історії про рідні краї. Картина покриває проміжок часу від 1950-го до 2023-го. Назва фільму відсилає глядача до старої назви Неаполя. Вона з’являється в міста завдяки грекам — батькам-засновникам. За однією з версій, сирена Партенопа не переживає відмови Одіссея, якого вона намагалася звабити, і викидається на кам’янистий берег, через що утворюється місто. За іншою легендою, боги так розгнівалися на кохання кентавра Везувія і Партенопи, що перетворили його на вулкан, а її — на місто. Вкраплення в тло картини обох цих міфів ми й бачимо в Соррентіно. Упродовж розповіді про народження й становлення головної героїні як особистості Соррентіно згадує про ключові факти із життя самого міста (Неаполя). Це і епідемія холери 1973-го, і неаполітанська мафія — каморра, і католицька містерія, яка присутня саме в цій місцевості, «Диво святого Януарія», і студентські заворушення сімдесятих, і, звісно, радість місцевого населення від виходу ФК «Наполі» в Лігу чемпіонів у сезоні 2022/2023 у фіналі стрічки.
Власне, нам дуже близький коментар актора Ґері Олдмена, який в картині зіграв задумливого й сумного американського письменника-алкоголіка Джона Чівера. На пресконференції в Каннах Олдмен відповів на запитання про екзистенційне відчуття відчуженості, яке переживає його персонаж, а також головна протагоністка Партенопа (яку в молодому віці зіграла чарівна Селеста Далла Порта). На цій же конференції операторка картини Дарія Д’Антоніо розповіла, що цей фільм про три головні теми: красу, таємницю й свободу. Олдмен каже, що стрічка Соррентіно розповідає про життєвий шлях жінки, який вона більшою мірою має проходити на самоті із собою, своїми думками, переживаннями тощо. Життя так побудоване, що людина йде певним шляхом, щось шукає, намацує в напівтемряві, потім звертає зі шляху, відхиляється в сторону, повертається знову. Партенопа закохується, розчаровується в коханні. На цьому шляху трапляються різні люди й різні події, які впливають на її долю надалі. Спочатку Партенопа хотіла бути письменницею, але зустріла Чівера. Бути поетом, художником, скульптором і скінчити, як цей американець? Сумнівний варіант. Вона також мала амбіцію стати акторкою, але, зустрівши суцільний хаос і спустошення в особі титулованої, але вже забутої актриси Флори Мальви (її грає Ізабелла Феррарі), зрозуміла, що кінець митців — самотність, депресія та меланхолія. Важлива деталь: ще одна акторка Грета Кул (її грає Луїза Раньєрі), яка у фільмі виголошує нищівний монолог про Неаполь і його мешканців, каже головній героїні, що тій не стати лицедійкою, бо в неї немає радості в очах. І все тому, що вона пережила самогубство занадто крихкого (як кілька разів наголошено у фільмі) брата й ніби померла сама. Тоді Партенопа розуміє, що любов проходить, краса минає, слава занепадає, а письменництво не рятує. Тому вона йде в науку. Але чи врятує це її?
Партенопа 2023 року — уже літня професорка антропології (у виконанні Стефанії Сандреллі) — думками повертається у свою бурхливу юність і знов постає перед ключовим запитанням свого життя: «Про що ти думаєш, Партенопо?». А думає вона про те, що вже в пенсійному віці згадуємо про ідеальний час свого життя й у такий спосіб вирушаємо назад у молодість, коли були і щасливими, і нещасними. Тоді, у розквіті сил, ми абсолютно не сформовані ані духовно, ані інтелектуально, «сумні і легковажні, рішучі і байдужі, ми були живими і самотніми». Наше життя — як Неаполь, «у якому завжди знайдеться місце для всього». Молодість і краса — прекрасні самі собою, але дуже швидкоплинні. Доросла Партенопа зрештою усвідомлює: вона усе життя думала про те, що любов дана людині для того, щоб вижити. Партенопа, як бачимо, вижила, але якою ціною?
Антропологічний складник — головний у цій картині. Наприкінці фільму глядач навіть чує відповідь на запитання «а що таке антропологія?» за версією професора Маротти у виконанні Сільвіо Орландо, який усім запам’ятався за роллю кардинала Анджело Воєлло з «Молодого Папи». І вона вам сподобається. На думку Олдмена, яку той висловив у Каннах, фільм — суцільна антропологія. Образ Чівера, якого зіграв цей актор, дуже влучно відповідає на запитання: «А про що конкретно що цей фільм?». Він про те, що життя завжди пролягає між двома крайнощами: між геніальністю і хаосом, між покликанням і депресією, між молодістю і дорослим життям, між красою і досвідом. Невинним та чистим є лише дитинство. Спокуси починаються вже в юності, коли, наприклад, героїня, граючи в інцестуальні стосунки з братом, віддається другу, який у неї був здавна палко закоханий, і цим розбиває на друзки крихке серце брата. Він же незадовго до того каже про власну зайвість так: «Неможливо бути щасливим у найкрасивішому місці світу».
Соррентіно, укотре з’ясовуючи свої творчі стосунки з Федеріко Фелліні, меланхолійно розмірковує про те, що ж таке дорослішання, як не процес, коли бог поступово полишає людину, даючи їй самій зробити свій життєвий вибір, який обов’язково призведе до зустрічі з власними янголами і демонами. А наприкінці життєвого шляху, на думку єпископа, майстра спокус, залишиться сама лише іронія. Бо ж, як проголошує Партенопа, у якої, здається, на будь-яку ситуацію заготовлено афоризм: «Бажання — це таємниця, а секс — його похорон».
Режисер милується людьми як витворами мистецтва, розмиваючи в «Партенопі» межу між об’єктом і суб’єктом. Нібито перед нами безбожний світ, та відповісти, хто ж створив таку красу, мають самі глядачі. Однак у цьому художньому світі Соррентіно завжди є місце диву, яким у «Партенопі», зокрема, виступає поєднання води й солі, що, як ви побачите, може утворювати не лише море. І головна героїня — знана спеціалістка в цьому, бо написала дисертацію на тему «Культурні кордони чудесного».
Якщо багатьом критикам забракло в стрічці саме оповідного стрижня, то вони, вочевидь, переоцінюють сюжетність як таку, бо новий фільм Паоло Соррентіно — це ніби ожила картина, від якої гріх вимагати бурхливого розгортання подій. Власне, це історія одного життя, а життя — це майже ніколи не карколомний трилер чи детектив.
«Краса як війна. Вона відкриває двері», — зазначає в стрічці Чівер, і якщо вам хочеться чогось більшого за красу — то ви насправді самі не знаєте, у які двері хочете стукати. Подумайте ще. Бо деякі ідеї варті того, щоб обмірковувати їх усе життя, присвятивши його, як Партенопа, пошукам самої себе в місті, адже ми — це те, де ми народилися.