Це запитання поставало в середовищі військовиків значно раніше, ніж про нього заговорили ті, хто з огляду на посадові обов’язки має займатися політикою історичної пам’яті. Коли командир розмовляє з новоприбулими, він неминуче має реагувати на мовчазне запитання бійців: за що ми воюємо?
За те, щоб ворог не прийшов у їхні міста й села. Важливо доносити як мобілізованим з територій, де не було воєнних дій, так і тим, у чиї області війна прийшла, бо всі вони боронять Україну від агресора на фронті, який протягнувся на тисячі кілометрів.
У статті для Тижня історик Ярослав Тинченко порушив важливе питання, як нам називати цю війну проти України. На мою думку, найцінніше й найважливіше в його тексті — назва «Війна за Незалежність». Попри мій науково-історичний доробок, я вже давно не цивільний гуманітарій, тож також хотів би поділитися своїм баченням уже суто як військовик.
У Збройних Силах, де я служу, з огляду на обов’язки доводиться часто спілкуватися з бійцями як командиру і як історику за фахом. Наше військо складається з мобілізованих вояків, отже, по суті, воно народне, масове, у ньому представлений зріз суспільства. Тут є люди з кількома освітами, а є ті, хто умовно вміє лиш писати й читати. Коли спілкуюся з бійцями, я, як командир, маю чітко й зрозуміло пояснити, за що вони воюють, що являє собою ця війна. Інакше в стресовій ситуації (а на війні вона постійно стресова) у більшості виникає ціла купа думок і версій — від «ворог напав, і я пішов воювати» до «олігархічні розборки», «війна за Донбас, а я тут ні до чого».
Звісно, можна розглянути питання, як називати цю війну, крізь призму міжнародного права й законодавства. Проте, на мою думку, означення війни все ж варто подавати, спираючись на ідеологічну й світоглядну частину, бо саме це головне для ворога. Адже не просто так Кремль усе робив і робить гібридно — навіть зараз грається в правову казуїстику (СВО, денацифікація, демілітаризація…). Ми не можемо собі дозволити не бачити цього й не враховувати в побудові власної політики й ідеологічних наративів. У нас своя історія і своя — українська — історична пам’ять.
З 2014 по 2021 рік я прочитав не менше ніж 200 публічних лекцій з історії в межах просвітницького проєкту «Лікбез. Історичний фронт». Ще тоді звернув увагу, як важливо правильно й точно сформулювати ті чи інші визначення суті подій.
Теперішнє збройне протистояння — війна двох офіційно визнаних міжнародним правом держав. І наш ворог доволі однозначно визначив свою мету в цій війні, а російська пропаганда не раз її озвучила: загарбання й знищення України.
На своїх токшоу вони не соромляться озвучити це навіть у деталях: «знищити всіх, хто народився за нєзалєжності», «переселити 13 мільйонів у Забайкалля», «зруйнувати, а потім заново побудувати й заселити певні міста»… Кремль нічого не приховує, він попереджає та погрожує. І лише слабкодухі, наївні й дурні можуть сподіватися, що це лише слова. Кремль чітко заявляє, що України не існувало, а отже, і далі не має існувати, вони прямо заперечують існування українського народу. І роблять усе, щоб ці ідеї сприйняли народні маси РФ — у чому, треба визнати, вони досягли неабиякого успіху. Ба більше, як історик, я знаю, що такою російська держава та її політика була завжди й ніколи не могла бути інакшою.
І хоча в 1990-ті й 2000-ні Захід накачав їх грошима, виробничими потужностями й допустив до світових ринків, РФ усе це акумулювала в підготовку до агресії, а отже, вчергове довела свою антилюдську агресивну суть.
Ми бачимо втілення цієї ідеології в реальному житті. Весь цивілізований світ знає про масовий терор проти українців: убивства, ґвалтування, вивезення дітей, насильна мобілізація у військо на окупованих територіях, завезення населення з Росії та виділення для нього житла, відібраного в українців. Українські території оголошують частиною Росії та вводять їх у російське правове поле.
Читайте також: Історик Борис Черкас: як перемогти росію
Коли ми звільняли наші землі в Харківській області, то в одному селі, де стояла моя рота, місцеві розповіли, що в шкільній бібліотеці знищили всі книжки українською мовою і всі російськомовні книжки, видані після 1991 року.
Чого ще треба, щоб зрозуміти, за що ми воюємо? І що на кону стоїть наше життя?
Для українців — усіх українців, байдуже, зі Львова, Луцька, Вінниці, Кропивницького чи з Одеси, Харкова, Дніпра, Чернігова — не буде місця й шансу вижити в новоявленій російській імперії. Їхній єдиний шанс жити — не дозволити цій імперії народитися.
Сьогодні триває боротьба українців не просто за свободу, а за виживання! Причому на всій українській території — хай би що там казала російська пропаганда про «польскій ґорад Львов» і «рускій ґорад Харьков».
Іншими словами, ми виживемо, лише перемігши у війні за незалежність нашої держави. Бо лише солідарна й консолідована державна політика захистить українців на всій території.
Воїнам, які йдуть у бій, ми можемо сказати лише одне: це протистояння з Росією є нашою ВІЙНОЮ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Таке визначення найчіткіше для розуміння суті того, що відбувається.
Скажу вам більше: на фронті саме в такому ключі я (і не лише я!), як командир, спілкуюся з бійцями й саме так ми з’ясовуємо, заради чого щоденно ризикуємо життям.