Мені соромно. До цього доводиться звикати. На початку великої війни було інакше, тоді можна було пишатися, бо було відчуття причетності — втім, з мого боку не зовсім виправдане, — до чужого подвигу, чужої звитяги, до історичних подій планетарного масштабу, які відбуваються з усіма нами. Тепер я почуваюся причетним до ницості.
Убивство військового в тилу, під час війни, серед білого дня мало викликати потрясіння в усієї країни. Воно викликало істерику, тобто щось дуже схоже, але не зовсім те. Остаточно й безжально виявилося, що ми помилялися. Не в оцінці історичних подій, а в оцінці себе.
Після одного неприємного досвіду я уникаю вживати слово «ми» відносно широкої безособової маси своїх співвітчизників. Хоча б тому, що ніхто мене не вповноважував. Зараз я кажу «ми» стосовно тих, можливо, нечисленних представників бульбашки, з якими я час від часу маю змогу звіряти годинники, а подекуди епізодично взаємодіяти в якихось угодних Богові справах. І оце умовне, дуже скукожене «ми» відчуває, що «ми» в широкому сенсі, як цілісна спільнота, як суб’єкт, як держава, нація перебуває в безпрецедентній кризі — гіршій, ніж за часів Януковича або пізнього Порошенка.
Вочевидь, «ми» заколисали себе. Відчуття солідарності, яке породили спершу майдани й короткострокова ейфорія після них, потім, і це головне, вибух патріотизму на початку великої війни, черги до військкоматів, масове волонтерство, — усе це дарувало надію, що, по-перше, ось це й є «ми», по-друге, «ми» безумовно ось-ось переможемо. З часом почали з’являтися в інформаційному просторі спершу поодинокі, потім дедалі більш масові свідчення, що суперечать ідеальним уявленням про те, як мають вестися справи в країні. Країні, що однозначно, поза всякими сумнівами перебуває на боці добра й протистоїть найнебезпечнішій ітерації зла з тих, що останнім часом знало людство. Що в армії не ідеальні порядки й не ідеальні командири; що в державному апараті або довкола нього не бракує людей, які використовують кризовий стан як можливість заробляти більше й безкарніше, ніж вони це робили до того; що виняткових PR здібностей недостатньо, щоби керувати країною на межі виживання; що в політикумі як у центрі, так і на місцях до біса тих, кому важливіше збереження влади в ситуації, коли сам суверенітет і відповідно зміст влади опинився під великим питанням; що в правоохоронних органах керуються не прагненням «усе для фронту», а бажанням прокрутити дірочку в погоні для нової зірочки; нарешті що ставлення до самих захисників, яким кожен із нас нібито щоранку клянеться у вдячності, в широких масах є… небездоганним.
Прямі прояви агресії стосовно працівників ТЦК — вершечок проблеми. Я не кажу про недосконалість процедур, які значною мірою викликані недосконалістю політичних рішень. Нормальна безкомпромісна мобілізація, яка кров з носу мала бути проведена мінімум півтора роки тому, в ідеалі виключала би найменші прояви саботажу. Можна згадати купу прецедентів у різних країнах, коли ухилянство під час військового стану прирівнювалося до державної зради з відповідними наслідками аж до смертної кари. Я не закликаю наслідувати, просто нагадую про варіанти норми. Замість того відбуваються цілком ганебні за змістом і за формою — авжеж, форма має значення! — спроби перенести відповідальність за воєнні втрати на виконавців різного рівня. Арешти окремих командирів за нібито недбалість і прорахунки, утримання їх у «мавп’ятнику» під час судових засідань, призначення астрономічних застав — це не спосіб навести лад, це спосіб вислужитися перед начальством і водночас красномовна демонстрація його, начальства, істерики. І надійний спосіб підірвати довіру як до людини в однострої, так і до вищого керівництва держави, саме так.
Про вдячність взагалі соромно згадувати. Ветерани впродовж місяців обтирають пороги поліклінік, щоби отримати — ні, не лікування за життєвими показниками, а папірець, який стане підставою для іншого папірця, вони не можуть вигризти довідку в своїй рідній частині, ось за що варто би під суд віддавати! Вони залишаються без засобів для існування й без надії на справедливість після того, як уже пожертвували своїм здоров’ям.
Не всі — є програми реабілітації, є установи, є, як скрізь і завжди, порядні й самовіддані окремі люди, які роблять безліч необхідного, є дивовижні приклади солідарності, але цього не-до-стат-ньо! Навіть один-єдиний оприлюднений випадок зневаги до ветерана мав би стати приводом для масштабного перегляду правил і регламентів, не кажучи про звичайні побутові реакції. Цього нема, бо неподобства живляться, серед іншого, атмосферою отієї недовіри не лише всередині Збройних сил, то окрема хвороба, а в суспільстві в цілому.
Не один і не два рази я чув від тих, хто повернувся з пекла, що вони відчувають скляну стіну між собою й умовно мирним життям. «Ми з Царства Мертвих. Вигнанці… Для пересічного громадянина ми демонстрація того, що “смерть поряд”… Люди за нашою спиною ненавидять не війну, не ворога, не власну слабкість, не брехливу і продажну владу. Вони ненавидять нас, як незрозумілих істот, що стоять між ними та смертю… Чому так? А тому, що ми самі пішли туди, де закінчується їхнє життя і починається Невідоме… Ми не повернемось з війни. Для “звичайних людей” ми вже загинули… Залишилось тільки два класи людей. Розпочалась нова ворожнеча нових класів. Є люди фронту, стомлені, брудні, з хворими, палаючими очами, але абсолютно спокійні, тому що вони вже там, де Смерті немає. І є люди небуття, що харчуються чужими життями і власним страхом…» Це пише в мережі мій товариш, який понад півроку не може отримати інвалідність і пенсію, не може влаштуватися на роботу зі своїми травмами й не може виїхати за кордон на уже призначену реабілітацію, бо звитяжні прикордонники його завертають за браком якогось рядка в якійсь довідці. Повторюю ще й ще раз, навіть якби то був окремий виняток, навіть якби товариш перебільшував (а він не перебільшує), навіть якби то був вихлюп психологічної травми, це вже мав би бути сигнал — не для Мінветеранів, не для Міноборони з Генштабом, не для офісу, — для всіх без винятку, що треба негайно міняти прошивку в колективних мізках. Це з точки зору здорового глузду й почуття самозбереження, але виходячи з уявлення, що «ми» суб’єктні.
Ось тут ховається корінець хвороби. Ще раз про всяк випадок: ніякого «ми» немає. Існує європейська традиція самоусвідомлення, яка складалася поступово, паралельно зі створенням сучасного концепту нації, а далі вже за інерцією, коли працює офіційно визнана й затверджена рамка сприйняття, яка легітимізує політичний устрій. Згадаймо класиків: «Нація — уявлена спільнота» (Бенедикт Андерсон). Уява, уявлення — це, знаєте, така річ: одні уявляють, інші ні. Отже єдність, яку не ми перші в історії експлуатуємо в якості гасла, — ілюзія. Все ще ілюзія, або вже ілюзія. Бо за нею досі немає спільних інтересів і спільного проєкту майбутнього.
Історична пам’ять, культурний спадок, природне багатство, мова, вірування, унікальний набір цінностей — це всього лише передумови для самовизначення. Практично від самісінького початку Незалежності до цього слід було додати спільного ворога, й це не лише Росія чи росіяни, це ще й альтернативний проєкт. Реалізація альтернативного проєкту в діапазоні від білоруського до грузинського й навіть угорського варіанту блокує всі інші сценарії, в такому разі в України залишиться одна надія: дочекатися, доки Імперія зла розпадеться під власною вагою за умови, що полохлива міжнародна спільнота їй це дозволить.
Я відверто пишу про поразку — не на фронті, бо там усе тримається й ще невизначений час триматиметься на героїзмі, не боюся зловживати цим затертим словом, героїзмі українців, передовсім рядового та молодшого командного складу, власне, як завжди. Щоденні зведення щодо втрачених населених пунктів можуть вражати, але якщо тупо екстраполювати темпи просування ворога й ціну, яку він за це платить, катастрофа наразі не проглядається, якщо не вважати катастрофою безпосередні втрати й фізичні страждання бійців, які на це, м’яко кажучи, не заслуговують (див. вище). Ні, йдеться про поразку саме в гібридній війні. Поразку, яка дорівнює зневірі.
Варто нагадати ще одну обставину: наша війна перша в історії людства, в якій держава не має не те, що абсолютної, а навіть відносної монополії на інформаційний простір. «Марафон» — давно вже ганьба не тому, що недолуго або непрозоро, а тому, що неефективно, вчорашній день. Банда чекістів майже взірцево реалізує те єдине, що вона вміє, на що чекісти вчилися: ідеологічні диверсії, деморалізація й розкладення противника, себто нас із вами, зсередини. Змагатися з чекістами в спецопераціях можна тільки за умови, що спираєшся на моральну правоту як точку збирання. А моральна правота погано сполучається з поточними політичними або меркантильними інтересами. Остаточно скомпрометувати моральну правоту означало би здати фронт, спочатку ментальний, а потім фізичний, після чого практично всі нинішні áктори вправлялися би у взаємних звинуваченнях в еміграції, ймовірно, не маючи навтіь можливості скористатися «накопиченнями». Однак така стратегічна тверезість, схоже, не всім під силу.
Отже що можна протиставити — не противнику, зараз ідеться перш за все про внутрішнього ворога, який себе таким не бачить і взагалі погано позиціонується? По-перше, чесність. Слід чітко зрозуміти, що Україн багато. Є Україна свідома, патріотична, яка давно самовизначилася й поводиться послідовно й безкомпромісно. Вона доросла, часом скептична, але вона бачить умови свого існування в європейській системі координат, хай недосконалій, але єдиній наразі можливій з точки зору подальшого розвитку. Є Україна інерційна, яка по суті своїй бере початок в УРСР і задовольняється зовнішніми атрибутами ідентичності, вона умовно лояльна, проте не факт, що надійна. Є Україна опортуністична, їй достатньо системи неформальних правил і зв’язків між «своїми», вона може плекати надію, насправді марну, вбудуватися в якийсь окупаційний режим, якщо ми припустимо таку ймовірність. Є Україна ретроградна (не плутати з астрологічними витребеньками), тобто яка черпає натхнення в ностальгії. Є Україна проімперська, така досі існує й сподівається реалізувати свої фантомні мрії під чоботом «визволителів» — її не так багато, але вона є, нікуди не дінешся. Є також певні локальні або навіть ситуативні спільноти, які кучкуються навколо того чи іншого джерела добробуту. Вони часом перетинаються між собою, але не дорівнюють одна одній і можуть координувати свою активність лише за певних обставин. Цією обставиною мала бути ефективна держава як спільна система координат і спільний механізм узгодження інтересів, визнана всіма або через переконання, або під тиском обставин, яким легше коритися, ніж чинити опір. А якщо неефективна?
Я певний час намагався сповідувати ілюзію, що внутрішньоукраїнські конфлікти, які загострилися останнім часом, другорядні й більше відбивають не різницю позицій, а травму або втому, що демонстративне споживання або безтурботність на тлі смертей і руйнувань є лише формою адаптації до надзвичайних обставин, але в головному «ми» єдині й кожен у свій спосіб намагається наблизити перемогу. Зараз я бачу, що приймав бажане за дійсне. Знову-таки, нічого унікального, досить звернутися до досвіду Другої світової, схоже, найбільш нам зрозумілого. Згадати про Францію, щодо якої, здавалося б, не мало бути сумніву ані в сприйнятті ідентичності, ані в патріотизмі, але яка стрімко капітулювала й деградувала до режиму Віші, зосередивши в силах опору максимум 2-3 % населення. Про Британію, де теж не бракувало симпатиків Гітлера. Про решту європейських країн, які або виявилися союзниками німців, або опинилися під окупацією й до кінця війни не переймалися докорами сумління. Я хочу сказати, що одностайність, безкомпромісність, «усі, як один» — це почасти ідеологічні штампи, почасти бажані, проте недосяжні ідеали.
Світ недосконалий, ми так само, з цим треба якось жити. Зокрема, триматися за своїх, весь час отримувати підживлення й підживлювати своїх, щоби тихий, непоказний і принциповий патріотизм знову сприймався як стала норма, навіть якщо твій досяжний максимум — це періодичні скромні донати. Давати зрозуміти своїм, що нас не меншість, ми не відхилення й не виняток. Системно, спільними зусиллями всіх здорових сил добиватися спрощення бюрократії для кожного з ветеранів, хто потребує захисту — це взагалі завдання номер один. Безумовно підтримувати військових, і по можливості не харчовими посилками на передову (воно по дорозі псується й, як мене неодноразово запевняли, нікому врешті-решт там не потрібно), а краще створенням інфраструктури їхнього догляду й супроводу тут, у тилу паралельно з державними структурами. Оцим би я в першу чергу зайнявся, але сили вже не ті.