Про письменника Міхаіла Булґакова та його місце в сучасній вітчизняній культурі за останні роки не писав хіба що ледащий. Автор роману «Біла гвардія», у якому поетично зображено Київ і з позиції обивателя-росіянина описано події в столиці України у 1918 — на початку 1919 років, нині підданий жорсткій обструкції. Булґакову ставлять за провину імперські наративи, які вкладені в уста головних героїв «Білої гвардії». Звісно, є і захисники Міхаіла Булґакова. До категорії останніх належить винятково інтелігенція, яка культурно сформувалася ще за радянських часів. Непримиренні супротивники Булґакова — молоде покоління українців. Бо коли молодь під час Революції гідності кінця 2013 — початку 2014 років розмістила на Хрещатику величезний портрет Степана Бандери, це внеможливило надалі співіснування в одному місті обох цих постатей.
«Все любят Украину, волшебную, воображаемую…»
Хоч як там трактували б тексти Міхаіла Булґакова, він зробив одну беззаперечну й неоцінену послугу для держави: ще в 1920-ті створив та вкоренив у свідомості росіян міф про «страшну Україну» й брутальних петлюрівців (вояків УНР).
У радянські часи лише в «Білій гвардії» можна було прочитати не про якісь «петлюрівські банди», а про регулярну українську армію, яку широко підтримував народ.
Єдине місце в усьому Радянському Союзі, де міг з’явитися жовто-синій прапор, було на підмостках театру Міхаіла Булґакова, у якому йшла п’єса «Дні Турбіних». До того ж вояків УНР він зображував не як якихось убивць чи погромників. Навпаки, кожну їхню дію письменник ретельно аналізував і пояснював. Якщо вони порубали шаблями офіцерську батарею — то перед тим вона стріляла по українських військах. В іншому випадкові роз’їзд спіткав людину єврейської національності, яка нишпорила здовж будинків. Його страчують на місці, але зовсім не тому, що він був єврей, а тому, що ця людина випадково показує документи, що видала ворожа сторона, у яких відображається його значна роль у боротьбі проти УНР.
Так само можна навести й інший епізод з «Білої гвардії» — убивство вночі з 2 на 3 лютого 1919 року біля Ланцюгового мосту в Києві якоїсь людини в цивільному, яка ховалася за штабелями дров і спостерігала за відступом українських військ. З тексту Булґакова випливає: це був шпигун, що, вочевидь, рахував частини Армії УНР, яким під тиском червоної армії довелося залишити Лівобережну Україну. Уявимо собі ситуацію, якби це був Київ, але кінця лютого — початку березня 2022 року. І тероборонівці спіймали людину, що спостерігала за пересуванням ЗСУ або інших сил оборони й документувала це. Що із цією людиною могли б зробити?..
Водночас українські вояки в Міхаіла Булґакова не нападають чи не вбивають когось лише через те, що він є росіянином, євреєм, просто не підтримує їхні ідеї або розмовляє російською мовою… Про це можна також навести цитати з «Білої гвардії» або «Днів Турбіних», але докладніше на цьому зупинятися не буду.
Про ворогів УНР Міхаіл Булґаков також чітко розставляє акценти. Місцеві більшовики — це такі як «комиссар Подольского района. Дамский, мужской и женский портной Абрам Пружинер». Червона армія — реінкарнація російської імператорської армії, лише із зірками на шапках і без усяких Боженків, Щорсів, «українських боротьбистів» та інших псевдонаціональних фікцій. Офіцери та юнкери (російської орієнтації) — здебільшого недалекоглядні містяни, які зверхньо дивляться на український національний рух, через що їх і розбивають дощенту. Юнкер Ніколка Турбін, який у «Білій гвардії» проявляє свою зверхність і зневагу до українськомовних співмешканців, потім з розбитою головою прибігає до сестри й плачеться їй: «Откуда же взялась эта страшная армия?… Соткалась из морозного тумана в игольчатом синем и сумеречном… АХ, СТРАШНАЯ СТРАНА УКРАИНА!»
Про українську армію Міхаіл Булґаков оповідає своїм читачам максимально влучно, змістовно та, що найважливіше, без жодної зверхності чи неповаги. Ба більше, навіть із захопленням:
«Были десятки тысяч людей, вернувшихся с войны и умеющих стрелять…
— А выучили сами же офицеры по приказанию начальства!
Сотни тысяч винтовок, закопанных в землю, упрятанных в клунях и коморах и не сданных, несмотря на скорые на руку военно-полевые немецкие суды, порки шомполами и стрельбу шрапнелями, миллионы патронов в той же земле, и трехдюймовые орудия в каждой пятой деревне, и пулеметы в каждой второй, во всяком городишке склады снарядов, цейхгаузы с шинелями и папахами.
И в этих же городишках народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы, волею судеб ставшие прапорщиками, здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями… ВСЕ ГОВОРЯТ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ, ВСЕ ЛЮБЯТ УКРАИНУ ВОЛШЕБНУЮ, ВООБРАЖАЕМУЮ, БЕЗ ПАНОВ, БЕЗ ОФИЦЕРОВ-МОСКАЛЕЙ, — и тысячи бывших пленных украинцев, вернувшихся из Галиции.
Это в довесочек к десяткам тысяч мужичков?… О-го-го!»
Почесна варта січових стрільців, Фастів, листопад — грудень 1918 р. Одне з типових формувань Армії УНР «європейського зразка», описане, зокрема, у романі «Біла гвардія»
Але найефектніше Міхаіл Булґаков описав у «Білій гвардії» парад військ УНР на Софійській площі в Києві, який відбувся 19 грудня 1918 року. Текст написали з великою симпатією до військ Симона Петлюри. Безперечно, у ньому скрізь вкраплені іронічні зауваження, але, вочевидь, у Радянському Союзі без них цей текст ніколи не опублікували б. Зі слів письменника випливає, що це — повноцінна багатотисячна регулярна армія, добре дисциплінована, вдягнута й озброєна, яку вітає і підтримує населення всієї України загалом і Києва зокрема.
Переклад «Білої гвардії» у Львові 1936-го
«Біла гвардія» Міхаіла Булґакова була відома у 1920–1930 роках українським емігрантам — ветеранам Армії УНР. У 1937-му в одному з найшанованіших видань учасників Визвольної війни 1917–1921 років, «Історичному календарі-альманасі “Червоної Калини”» опублікували фрагменти роману, які переклав Федір Дудко, а також надали оцінку його авторові.
Обкладинка часопису «Календар Червоної Калини», у якому опублікували фрагменти перекладу «Білої гвардії»
Важливо зазначити, що Федір Дудко ще з 1907 року працював в українських газетах Києва «Рада» й «Відродження». Саме він був автором журналістських репортажів і статей, присвячених Директорії та Армії УНР у Києві в грудні 1918-го — січні 1919-го, які мав читати юний киянин Міхаіл Булґаков. Ба більше, вочевидь, саме авторству Федора Дудка належить репортаж про молебень і парад на Софійській площі 19 грудня 1918 року, який під ініціалом D опублікували наступного дня в газеті «Відродження». Цей репортаж перегукується з «авторським» описом Міхаіла Булґакова молебню й параду в «Білій гвардії».
Отже, Федір Дудко був не просто пересічним читачем і свідком тих подій. Він міг оцінити твір Міхаіла Булґакова і як журналіст, який свого часу надав письменнику творчий матеріал, і як професійний літературознавець. Федір Дудко зробив досить лаконічний, але надзвичайно змістовний висновок про автора:
«В романі Булгакова “Бєлая Гвардія” (“Дні Турбіних”) описано одну з найяскравіших сторінок недавньої нашої історії — облогу Петлюрою Києва, в якому сидів гетьман із німцями й білою московською армією. Роман Булгакова наробив свого часу великого шуму в Совєтах і автора його большевики своїм звичаєм не задлилися “зліквідувати”. Михайло Булгаков — і кров’ю, і духом своїм типовий москаль, для якого все українське є вороже. Тим більшого значіння й цікавости набирають описи боротьби українського війська за свій Київ у освітленні людини, що расово, національно ставиться до всього українського з великою резервою. Поминаючи разячу тенденційність, якою надихано цілий роман Булгакова, мусимо з повною об’єктивністю ствердити, що книжку “Бєлая Гвадрія” написано з великим літературним хистом і тонкою мистецькою спостережливістю».
У «Календарі Червоної Калини» на 1937 рік (тобто надрукований наприкінці 1936-го) опублікували великий переклад з російської Дудка під назвою: «Булгаков М. За золотосяйний Київ. Фрагменти з роману “Бєлая Гвардія”».
Євген Коновалець (крайній ліворуч) зі старшинами штабу групи Січових стрільців. У романі Міхаіла Булґакова виведений під іменем полковника Торопця
«За Золотосяйний Київ» — перша публікація Міхаіла Булґакова українською мовою 1936 року
Федір Дудко обрав для перекладу кілька великих фрагментів:
- Оповідання про командира кінного полку УНР полковника Козиря-Лешко й шматок опису параду.
- Наступ на Київ українських військ за планом «полковника Топірця» (Коновальця).
- Становище в добровольчих дружинах, які захищали Київ і полковника Болбочана.
- Нарешті, як не дивно, про зустріч на одній з вулиць Києва гайдамаків з обивателем Фельдманом, який випадково показав посвідчення від російського генерала, що є постачальником добровольчих дружин.
Його переклад українською був неперевершеним, і шкода, що він не переклав усю «Білу гвардію» (або ми ще не знайшли по архівах цей рукопис).
Євген Коновалець (крайній ліворуч) зі старшинами штабу групи Січових стрільців. У романі Міхаіла Булґакова виведений під іменем полковника Торопця
Вочевидь, найбільше Федір Дудко був вражений описом Козиря-Лешка та його полку (чорношличників!) у Міхаіла Булґакова:
«Курилися білі хатки в селі Попелюхах, коли відділ полковника Козиря силою до 400 шабель виїздив звідти. В шерегах курилася над кіннотою махорка. Під Козирем тупцював гнідий 5-вершковий жеребець. Скрипіли сани обозу, що на півверстви тягнулися за полком. Полк гойдався в сідлах і зараз за Попелюхами на чолі кінноти розгорнувся двокольоровий прапор: полотно голубе, полотно жовте на держаку.
Козир чаю не зносив. Понад усе на світі він любив з рана ликнути горілки. Царську горілку любив здавна. Чотири роки не було її, — появилася вона по цілій Україні тільки за гетьмана. Веселим полум’ям перелилася вона з сірої баклаги до жил Козиревих, перелилася й по шерегах кіннотчиків із манєрок, здобутих на складі в Білій Церкві, і ось на чолі колюмни заспівав фальцет?
Ой за гаєм, гаєм,
Гаєм зелененьким…
Його підхопили баси ззаду:
Там орала дівчинонька
Воликом чорненьким…
Заколихалися списи і затряслися чорні шлики з брузументами й китицями. Скрипів сніг під тисячою кованих копит.
— Так його! Не журися, хлопці! — бадьоро гукнув Козир.
І завився буравом спів соловія понад сніжними українськими полями.
Переїхали Білий Гай, розсунулася заслона мли й на всіх шляхах зачорніло від люду, заворушилося, заскрипіло. За Гаєм на схрещенні шляхів перепустили наперед тисячі із півтори піхоти. Були тут у перших шерегах люди, одягнені в сірі одностайні жупани доброго німецького сукна; були вони делікатніші на обличчях, рухливіші, вміло несли кріси — це галичани. А позаду них ішли інші, вдягнені в довгі до пят плащі, підперезані жовтими ременями. На головах у всіх колихалися німецькі глибокі шоломи, насунені на смушкові шапки. Підковані чоботи втоптували сніг. Білі шляхи під Києвом почорніли від маси людей.
— Слава! — кричала піхота, проходячи попри жовто-блакитний прапор.
— Слава! — відгукувалося в перелісках.
На ці вигуки відповіли ззаду гармати з лівого боку. Командант корпусу облоги, полковник Топірець, ще вночі вислав дві батареї до міського лісу. Гармати стали півколом серед сніжного поля й на світанку почали обстріл…»
Якщо на хвилину забути про те, що від початку цей текст написав російською мовою Міхаіл Булґаков, то складається враження, що це — зразок української військово-патріотичної літератури…
Свідчення полковника УНР Костянтина Смовського
У романі описуються реальні історичні події кінця 1918 — початку 1919 років, але на сторінках твору автор дає одразу кілька їхніх оцінок, а читач може сам обрати найбільш прийнятну для себе. Наприклад, у «Білій гвардії» є опис обшуку у власника будинку, де мешкали головні герої, який переріс у грабунок. Міхаіл Булґаков змалював якихось відверто сумнівних особистостей, які розмовляють російсько-українською мішаниною (що автор особливо підкреслює), але вони показують посвідчення від однієї із частин Армії УНР. Одні читачі можуть зробити висновок, що це й були українські вояки, які скористалися нагодою і вдалися до грабунку. Але наприкінці сцени Міхаіл Булґаков навмисно вставляє ось які репліки постраждалих:
«— Вася, — вскрикнула Ванда. — ты знаешь?.. Это никакой не штаб, не полк. Вася! Это были бандиты!
— Я сам, сам понял, — бормотал Василиса, в отчаянии разводя руками».
Отже, сам автор, якого сьогодні звинувачують у поширенні російських наративів, поспішає зняти звинувачення з Армії УНР!
У «Білій гвардії» є також цікавий і драматичний епізод, який спонукав до написання спогадів одного з відомих командирів Армії УНР — Костянтина Смовського. Ці спогади під назвою «Окремий Чорноморський кіш» опублікували в найшанованішому в еміграції збірнику «За Державність», №8, 1938 року, який виходив у Варшаві. У своєму нарисі Костянтин Смовський взагалі не згадує ані Міхаіла Булґакова, ані «Білу гвардію», але він надзвичайно ретельно описує ті події та навіть більше — додає мапу… Таку, начебто спеціально намальовану до булґаківського роману…
Схема приміської частини Києва, опублікована 1938 року як ілюстрація до спогаду Костянтина Смовського про бої в листопаді — грудні 1918 року
Отже, 22 листопада 1918 року під Києвом, у селі Петропавлівська Борщагівка, загинули 33 офіцери, які захищали владу гетьмана Павла Скоропадського. Київська преса писала, буцімто їх захопили до полону й стратили без усякої на те підстави, а місцеві селяни потім понівечили тіла мерців. Міхаіл Булґаков у «Білій гвардії» згадує похорони загиблих офіцерів (їх тіла 28 листопада привезли до Києва), а також описує кілька абсолютно різних реакцій людей на цю подію. І надає право самому читачеві обрати потрібну сторону:
«— Офицеров, что порезали в Попелюхе, — торопливо, задыхаясь от желания первым рассказать, бубнил голос, — выступили в Попелюху, заночевали всем отрядом, а ночью их окружили мужики с петлюровцами и начисто всех порезали. Ну, начисто… Глаза повыкалывали, на плечах погоны повырезали. Форменно изуродовали <…>
— Так им и треба… вдруг свистнул в толпе за спиной Турбина черный голосок, и перед глазами у него позеленело. В мгновение мелькнули лица, шапки. Словно клещами, ухватил Турбин, просунув руку между двумя шеями, голос за рукав черного пальто. Тот обернулся и впал в состояние ужаса.
— Что вы сказали? — шипящим голосом спросил Турбин и сразу обмяк.
— Помилуйте, господин офицер, — трясясь в ужасе, ответил голос, — я ничего не говорю. Я молчу. Что вы-с? — Голос прыгал <…>
— “Вести”! — вдруг под самым ухом Турбина резнул сиплый альт.
Турбин вытащил из кармана скомканный лист и, не помня себя, два раза ткнул им мальчишке в физиономию, приговаривая со скрипом зубовым:
—Вот тебе вести. Вот тебе. Вот тебе вести. Сволочь!
На этом припадок его бешенства и прошел. Мальчишка разронял газеты, поскользнулся и сел в сугроб. Лицо его мгновенно перекосились фальшивым плачем, а глаза наполнились отнюдь не фальшивой, лютейшей ненавистью».
Отже, у цьому тексті є два відгуки на подію з натовпу й абсолютно нездорова реакція буцімто позитивного героя роману Турбіна, який побив хлопчика, що на вулиці продавав газети… Вочевидь, Міхаіл Булґаков пропонує читачеві самому обрати сторону. Й ось Костянтин Смовський, вочевидь, прочитавши цей фрагмент, вирішив написати своє докладне свідчення-спогад про загибель тих офіцерів:
«Підполковник Царенко викликав по телєфону до Штабу к-ра 2-ої сотні пор. Симонова і дав йому завдання вислати сильну розвідку з підстаршиною на північ від Борщагівки Петрівської до Святошинського лісу. По виясненні положення мали ми цілим відділом посуватися на Святошин. Поручник Симонів пішов до сотні, визначив четового Клима Ярошенка й 12 стрільців і передав йому наказ, одержаний від підполковника Царенка. Розвідка пішла в зазначеному напрямку. Мала за 30 хвилин повернутися назад. Пройшло біля години, а розвідка не поверталася. Стрільбу чути було в напрямку, де пішла наша розвідка, але ця стрільба була рідка й якось дивною показалась нам: не то з “обрізів”, не то з револьвера. Поручник Симонів не міг дочекатися повороту розвідки, а тут підполковник Царенко хвилювався й вимагав від нього, щоб якнайскорше давав відомости про ворога.
Тоді пор. Симонів, висилає бунчужного своєї сотні Івана Степанчука (бувшого синьожупанника, волиняка спід Аннополя) з двома стрільцями, пройти старими окопами й розвідати, що робиться на передпіллю, де пішла наша розвідка. Не пройшло й 15 хвилин, як повертається до сотні з стрільцями бунчужний Степанчук, падає на землю, в’ється від болю й крізь зуби вимовляє, що наша розвідка попала до неволі, її розстріляли офіцери з відділу Кріпічова.
Оказалося, що коли бунчужний підійшов окопами й побачив, що там робиться, то почав утікати. Офіцери його запримітили, почали по ньому стріляти й ранили його в живіт. Виявилося, що коли була атака на західній стороні Борщагівки Петрівської, то на півночі 2-га сотня з отряду Кірпісова пройшла окопами (незауважена нашою сторожою з 2-ої сотні) до клуні, що стояла між окопами, трохи дальше від села, і там сховалась. Ця “рота” мала вдарити на наш відділ з тилу, коли ми посунемось на Святошин. Розвідка наша підійшла окопами на північ від цієї клуні на яких 100 метрів, а в клуню не догадалась подивитися. Отож, офіцерська рота (людей до 40) вийшла з клуні і з тилу атакувала нашу розвідку, яка не встигла дати навіть одного стрілу, і забрала її до неволі.
Кірпічовці взяли цих 13 стрільців, роздягнули й розстріляли з револьверів, як “Петлюрівських бандитів”.
Отож, ту невиразну стрілянину і було чути, коли наших козаків розстрілювали московські офіцери, яких Гетьман годував українським хлібом. Отримавши відомости, які приніс ранений бунчужний, підполковник Царенко негайно взяв 1-шу сотню з резерва й пішов в обхід з одної сторони, а 2-га сотня пішла з другої, щоб за всяку ціну взяти цю “офіцерську роту” до неволі. “Рота” була “упоєна сваєй пабєдой”, загавилась, і теж не виставила сторожі. Раптом, як грім з ясного неба, під крик “Слава” зі всіх сторін, її окружили й забрали до неволі. Наші козаки так були роздратовані, що відразу забили 4-х, а 36 забрали до полону й припровадили до Штабу куріня. 2-га сотня залишилася на тому ж місці на позиції.
13 трупів розвідчиків перенесено було на подвір’я, де був Штаб, щоб “офіцерня” дивилася на свої жертви. Відразу збіглося багацько селян, які аж сичали на цих “офіцерів”. Підполковник Царенко дав наказ священникові зібрати селян, викопати спільну могилу на цвинтарі й поховати вояків як належить.
Негайно було призначено Польовий суд при Штабі куріня. Склад суду: Підполковник Царенко, полковник Міляшкевич від кінноти, я від гарматчиків, 3 молоді старшини, 3 підстаршини, 3 козаки. Секретар суду сотник Микола Овсієнко (примітка К. Смовського: Микола Овсієнко — старшина, кубанець із Пластунського полку. Він був місяць у відділі Кірпічова; як тільки розпочалося повстання, втік з відділу і зголосився до Штабу Чорноморського Кошу і у нас заступав помішника полк. Царенка).
О годині 13-30 Польовий суд одноголосно виніс свій засуд — 6 офіцерів, найстарших віком, відправити до Штабу Коша, а 30 молодших розстріляти зараз же. Всіх 30 привели до того місця, де вони розстріляли нашу розвідку, і тут же розстріляли їх. З цих 30 найшло собі смерть тільки 28, два легко ранені мали щастя втікти.
Пізніше, як кірпічовці відбили від нас Борщагівку, ці трупи офіцерів перевезено було до Київа й там їх поховали з великою парадою та помпою, як жертви “Пєтлюровскаво бандітізму”. А ми свої жертви гетьманських наємників — 13 стрільців — поховали скромненько в Борщагівці Петрівській, а бунчужного Степанчука, який вмер по дорозі з Борщагівки до Ігнатівки в той же день, коли був ранений, поховали в селі Ігнатівці».
Костянтин Смовський не заперечував, що стратили полонених офіцерів, але водночас навів свою версію того, що відбулося. Сьогодні важко сказати, що саме спонукало відомого ветерана Армії УНР, а на додаток тоді офіцера польської кавалерії, виступити в пресі із цим оповіданням. Бо, за великим рахунком, він міг промовчати й удати, що ця історія його не стосується. Але, вочевидь, зміст роману обговорювався як в українському суспільстві за межами Радянського Союзу, так, можливо, й у середовищі польських офіцерів, чимало з яких також були учасниками подій в Україні 1918–1919 років.
Костянтин Смовський — командир артилерії Окремого Чорноморського коша УНР 1918 року
Кожний епізод «Білої гвардії» має свої відображення в історичних джерелах. Якби вдалося знайти повний переклад твору Міхаіла Булґакова авторства Федора Дудка (якщо такий існував), то його можна було б видати з розлогими коментарями й великою кількістю оригінальних ілюстрацій і схем.
Але що ж у сучасній Україні робити з Міхаілом Булґаковим? Якщо йдеться про його творчість, передусім присвячену Києву й Україні, то вона, безперечно, належить до відсутнього шкільного розділу російської літератури України, до якого мав би належати, наприклад, і Микола Гоголь. Такий розділ міг би існувати на рівні з австрійською, польською та європейською літературою України й об’єднувати твори письменників, написаних іншими мовами про нашу країну.
Коли ж ідеться про увіковічення пам’яті Міхаіла Булґакова в Україні, то він відповів на це сам мовою одного зі своїх персонажів у далекі 1920-ті. У п’єсі «Дні Турбіних» є дискусія між офіцером Студзинським, що хотів долучитися до білогвардійців, і штабскапітаном Мишлаєвським, який вирішив залишитися під більшовиками. Студзинський апелював: «Да они нас все равно расстреляют!» На що Мишлаєвський заявив: «И отлично сделают! Заберут в Чека, обложат и выведут в расход. И им спокойнее, и нам…»
Як і Мишлаєвський, Міхаіл Булґаков був психологічно готовий до будь-яких поворотів долі в Радянському Союзі. Російські літературознавці страшенно люблять продукувати легенду про те, що буцімто Сталін дивився п’єсу «Дні Турбіних» 15 разів. Підтверджень цьому немає, але в його бібліотеці дійсно був екземпляр п’єси, і він залишив письмову оцінку «Днів Турбіних». А отже, Сталін міг цілком серйозно сприйняти пораду Мишлаєвського й впродовж 1929–1939 років «вивів у расход» усіх таких «штабскапітанів». Водночас «білогвардійцю» Міхаілу Булґакову не лише залишили життя та надали можливість працювати, а й забезпечили найкомфортніші, як на той час, умови життя.
Звісно, Міхаіл Булґаков уже давно мертвий, а тому, напевне, відреагував би на зміни, які відбуваються навколо його імені в Україні за наших часів, словами одного зі своїх героїв — Мишлаєвського.