«Сивочолий президент Сполучених Штатів Америки і молодий сенатор із Середнього Заходу, якого той обрав своїм заступником, вели приватну бесіду, нічну дискусію. Головнокомандувач хотів поділитися своїм планом, що мав зробити Америку сильнішою, ніж будь-коли. Він вказав рукою в напрямку одного кінця кімнати, пояснюючи найсміливішу ідею в історії американської республіки.
“Канада! Канада!”
Сенатор, ветеран останньої американської війни, був ошелешений. “Союз із Канадою?” — запитав він. — Саме так. Союз із Канадою… Канада — це найзаможніша країна на землі… Канада буде осередком світової влади у наступному столітті, а її багатств, якщо їх належним чином експлуатувати й зберігати, може вистачити на тисячу років».
Хочете вірте, хочете ні, але цей діалог становить основу сюжету політичного трилера 1965 року, книжки «Ніч у Кемп-Девіді». Автор Флетчер Нібель вигадав цю інтригу як доказ того, що його персонаж, президент Марк Голленбах, збожеволів. У цій історії криза сягає своєї кульмінації, коли молодий сенатор Джим Маквей усвідомлює, що президент Голленбах нікому іншому не сказав про свій план. Він поспішає застерегти інших членів уряду від божевілля президента перед потенційно катастрофічним самітом із Кремлем.
А нині, 60 років потому, Дональд Трамп — поважного віку президент, віце-президентом якого є молодий колишній сенатор із Середнього Заходу, — говорить речі, що роблять його дуже схожим на вигаданого президента Марка Голленбаха.
Нещодавно він запропонував канадійцям приєднати їхню державу до США як 51 штат, а також натякнув, що вдасться примусу — якщо муситиме — щодо друзів і союзників США, зокрема Панами й Данії.
Тепер ключове запитання: що далі? Тим, хто стежить за американською зовнішньою політикою, здається, що єдиною передбачуваною річчю в Трампі є те, що він непередбачуваний, навіть трохи божевільний. Його погляди на зовнішню політику відсилають до давноминулої епохи, яку він прагне відродити. Інакше кажучи, зрозуміти Трампа — це визнати, що він хоче повернути зовнішню політику зразка XIX століття в XXІ столітті.
Пріоритети Трампа — це відлуння рис зовнішньої політики президента США з XIX століття Вільяма Мак-Кінлі. Трамп поділяє його імперські прагнення на західній півкулі, коли висловлює бажання взяти під контроль Панамський канал і повернути Ґренландію. Якщо згадки про Панамський канал — це для нього щось нове, то ідею купити Ґренландію він висловив іще під час своєї першої каденції. Звісно, здається, що існують розумні підстави для контролю цих територій, пов’язані з національною безпекою і захистом ключових морських шляхів. Звичайно, Сполучені Штати відмовилися від контролю над каналом лише в 1999 році, а Трамп — не перший президент, який замислювався над купівлею Ґренландії. Та все ж запал, із яким Трамп прагне встановити контроль над Сполученими Штатами не в ситуації прямої загрози чи проблеми, що спонукали б його до висловлення такої пропозиції, схоже, спричинений радше бажанням розширити територію США для нього самого.
Так само Трамп висловився на користь високих і загальних митних тарифів не тільки як інструменту економічної політики врядування, але й як джерела доходів уряду. Трамп не соромиться своєї любові до мита й такої ж зневаги до імпорту. Але привабливість тарифів — наслідок того, що він переплутав нинішню економіку Сполучених Штатів із економікою кінця XIX століття, а також, якщо говорити вужче, фіскальні потреби нинішнього уряду США зі значно меншим урядом США тих часів.
Окрім тарифів і здобуття нових територій, до списку одержимостей Трампа зразка XIX століття можна додати його погляди щодо альтернатив для американського долара. Трампу важливо зберегти статус долара як глобальної резервної валюти, а також він захоплений ідеєю створити стратегічний резерв біткоїна, який посилив би статус долара. Це відлуння фіксації Мак-Кінлі на пункті золотого стандарту, який він формально встановив у 1900 році, після того, як той неформально діяв кілька десятиліть і протримався до 1971 року.
Трамп розглядає Сполучені Штати не лише як такі, що відіграють важливу роль у світі, він вважає Штати країною, що найкраще готова відіграти ключову роль у глобальній політиці. Коли він говорить, що Америка має бути «велика», він має на увазі велику імперію. Однак Трамп вважає, що США мають бути великою імперією в значенні XIX століття. Це означає, що США повинні виконувати цю роль «у разі потреби». Але він віддав би перевагу радше гнучким рішенням ad hoc , ніж сталим інституціям, і волів би укладати угоди, які можна переукласти, якщо зміняться обставини, а не почуватися прив’язаним до багаторічних зобов’язань.
Так дуже узагальнено виглядає «колода», якою найближчим часом гратиме покерист Трамп, лишається запитання, чи любов до ідей XIX століття можна використати в реаліях XXI-го і чи Трампові вистачить холоднокровності картяра, а не лише картярських блефів. Про всяк випадок, пристебнімо паски безпеки, бо все несеться на шаленій швидкості.