Приблизно десять років тому я вперше відвідав Польщу, де насамперед побував в Освенцимі (нім. «Аушвіц»). Просте невеличке місто в маленькій провінції в центрі Польщі, яке неймовірно вражає тим, що колись тут відбулося. І хоча на в’їзді в місто мене вітав знак «місто тиші», я розумів, що перебуваю в осередку надлюдської жорстокості й раціональної безглуздості. Знищення 1 200 000 людей, переважно євреїв, а також поляків, гомосексуалів, циган, радянських солдатів, Свідків Єгови, воїнів УПА в таборах смерті Освенциму й Біркенау не тільки не вміщалося в моє розуміння, на що здатні Homo Sapiens, а й притупляло сприйняття цієї великої трагедії. Освенцим — одна з найбільших (український Голодомор 1930-х років не менше зло) в історії людства фабрик зі знищення людей. Це величезна трагедія XX століття й приклад, на що спроможний людський розум, засліплений расовою ідеєю.
Завдяки таборам смерті нацистська Німеччина вирішила підвести риску під так званим єврейським питанням. У палких промовах Гітлер звертався до представників Третього Рейху й проголошував, що розв’язання питання євреїв Європи є одним з пріоритетів його політики. Освенцим мав стати остаточним розв’язанням. Нема людини — нема проблеми, як колись казав інший диктатор XX століття Іосіф Сталін, знищуючи тих, хто йому не догодив. Такої ж логіки дотримувався й Гітлер. Рейхсфюрер Генріх Гімлер наказав розробити секретну операцію знищення євреїв. Таку секретну, що було заборонено робити знімки на камеру. Звісно, це правило порушували, тому союзники, які звільняли Освенцим, знайшли двісті знімків із закарбованими злочинами нацистів.
Освенцим став прикладом того, на що спроможна людина, коли повністю покладається на розум, що, згідно ще з ідеями мислителів доби Просвітництва, одного дня мав звільнити людство від релігійних забобонів і примітивних вірувань. Однак звільнення не відбулося — навпаки, у першій половині XX століття саме розум підштовхнув до війн і геноцидів. Освенцим — яскраве тому підтвердження. Жителі Кракова, а це переважно поляки та євреї — учені, письменники, художники, — були першими в’язнями Освенциму. Перша група налічувала 728 людей. Усі загинули. Після них привели полонених військових — 600 людей. Усіх умертвили в газовій камері. За статистикою в перші місяці гинув кожен шостий, у другий місяць — кожен дванадцятий, потім — один із сотні. Якщо в’язень переживав перші три місяці, то мав шанси вижити й наступні кілька років.
Німецькі наглядачі цінували час і саме через це намагалися шукати більш продуктивні способи знищувати людей. На спільні могили йшло багато часу, тому нацисти почали вбивати людей в газових камерах за таємним планом. Бували дні, коли до табору привозили 10 000 людей. Для більшості з них було два шляхи: газова камера або робота в таборі, поки не помреш природним способом. Для тих, кого направляли в газову камеру, використовували газ у гранулах — «Циклон Б». На 1500 людей треба було 5 кілограмів, які засипали в камери через отвори в даху. Тим, хто помирав у камерах, виривали золоті зуби й зістригали волосся, з якого робили нитки й шили ковдри для моряків чи домашні туфлі. Попіл використовували як добриво, а також розвіювали над річкою Вісла. У 1943 році газові камери Освенциму могли вмістити до 2000 людей за раз. За день могли вбити 4500 в’язнів. Спалювали найслабших — маленьких дітей, старих і калік. Коли війська, які визволяли Польщу, увійшли до Освенциму, то живими були всього 7000 полонених. А скільки людей загинуло під ножами нацистських експериментаторів під головуванням доктора смерті Йозефа Менгеле, який ставив медичні експерименти над полоненими, намагаючись допомогти Гітлеру створити ідеальну арійську расу й позбутися слабких в калік?
Враження після відвідування Освенциму дуже неоднозначні. З одного боку, міркуєш про сотні тисяч невинно убитих у цьому місці більше ніж пів століття тому, з іншого — на вулицях міста бачиш підлітків, які катаються на скейтах. З одного боку, це місце скорботи, з іншого — тут живуть люди, які намагаються показати, що життя сильніше за смерть. Спостерігаючи за всім цим, намагаєшся зрозуміти, як стало можливо, що у XX столітті людство вдалося до такої жорстокості. Але потім повертаєшся в реалії України XXI століття, згадуєш понівечене тіло друга, якого після звільнення Київщини навесні 2022 року розшукував в одному із сіл, а потім віз у місцевий морг, і розумієш, що можливо ще більше, ніж те, що сталося в Освенцимі.
Читаючи тексти Ханни Арендт про банальність зла й переглядаючи фотографії життєрадісних працівників нацистського табору, переймаєшся питанням, а чи дійсно розум спроможний принести свободу людині й бути гарантом побудови прекрасного майбутнього? Згадаймо, що на процесі в Нюрнберзі людство побачило, що основна проблема зла в тім, що воно мало нормальне людське обличчя. Засновники табору не були одержимими маніяками. Навпаки, керівники СС мали гарні родини, любили дітей і дружин, були освіченими людьми, ходили до церкви, мали друзів. Атмосфера Освенциму пригнічує, ефект присутності демонічного задуму німців у цьому місці накладає відбиток на кожну людину. Стояти в будівлі, де знищили тисячі людей, і залишитися байдужим дуже складно. Неможливо йти бараками, у яких зберігають речі в’язнів (окуляри, валізи, волосся, посуд, взуття тощо) і не вразитися масштабами трагедії, яка тут відбулася. Нескінченні фотографії загиблих, страшні газові камери, гнітюча атмосфера дерев’яних бараків. Найбільше вражає, що ті, кого привозили поїздами, не знали, що поблизу, всього за пів кілометра від платформи, людей страчують і спалюють. Їм казали, що переселяють на схід для трудової діяльності, а насправді привозили в місце, звідки вони вже ніколи не виберуться.
У 2014 році під час відвідування польського Освенциму не покидали й думки про те, що відбувається на Сході моєї батьківщини. Крим уже анексували. Ішла війна з представниками окупованих територій Донеччини й Луганщини, яких усіляко підтримували російські шовіністи. Уже тоді на думку спадали паралелі між нацистською Німеччиною та рашистською Росією. Расова істерія, яку довгий час підігрівали кремлівські медіа, призвела до того, що ті, кого багато українців вважали братами, стали вважати нас ворогами. У цій перевернутій російській парадигмі саме українці стали фашистами, бандерівцями й хунтою, що спалюють працівників «Беркута», розпинають немовлят і ненавидять миролюбних росіян. Феномен російської журналістики Дмітрій Кісєльов у дусі геббельсівської пропаганди зробив неймовірне завдяки телевізійній пропагандистській машині. Він примусив переважну більшість громадян своєї держави підтримати загарбницьку політику Путіна, яка через десять років переросла в повномасштабне вторгнення. Уже тоді російські протестанти (мені більш зрозуміла саме ця гілка християнства) підтримали риторику Кремля. Питання в тому, що це за риторика? У 2014 році це було і створення квазідержави, яку назвали «Новоросія», і боротьба проти майданівських настроїв серед парафіян, і пасивна підтримка сепаратистів, і віра у велику легенду про старшого російського брата тощо. У світських колах градус відсутності толерантності досягає максимуму. Вважали, що українців як народу не існує, українська національна історія — помилка чи історія боротьби якогось незрозумілого племені проти народу-богоносця, тобто проти росіян. Сьогодні Путін, як Гітлер у 1930-ті й 1940-ві, намагається остаточно розв’язати українське питання.
Переказувати все нема сенсу, ми всі живі свідки новочасного геноциду проти українського народу. Сьогодні рашисти, як і нацисти тоді, абсолютно раціональні істоти. Не треба їх демонізувати й наголошувати на ірраціональності їхніх дій. Усе тут логічно, виважено й послідовно. Згадаю тільки, що вже тоді (мовчу про звірства повномасштабної війни, які ми побачили в Бучі, Ізюмі, а я — на власні очі в Мотижині) у різних містах Донеччини й Луганщини ескадрони смерті, що складалися з місцевих сепаратистів і російських найманців, катували націоналістів, патріотів та україномовних мешканців тих районів. Нічого не змінилося за десять років. У 2025-му вони роблять те саме на окупованих територіях і щоденно вбивають та калічать українців ракетами й шахедами. Якщо нацисти ненавиділи зірку Давида, то ті, хто намагається створити «Новоросію» або загарбати всю Україну, ненавидять тризуб. Перші спалювали людей у газових камерах, другі катують їх у підвалах та ізоляторах. Німці ненавиділи юдеїв і Свідків Єгови, росіяни ненавидять усі конфесії, навіть УПЦ.
Освенцим сьогодні є головним символом Голокосту, але я побоююся, що якщо українська армія та світова спільнота не зупинить Путіна й не дасть відсіч відновленню «Російської імперії», то етнічні чистки, якими не нехтують російські загарбники, стануть нормою в центрі сучасної Європи. Сподіваюся, що майбутній Гаазький трибунал, на який обов’язково потраплять ватажки Росії (як ті, що віддавали накази, так і ті, які чинять звірства на території України), з усією суворістю закону засудить організаторів і замовників за всі звірства, які відбуваються за їхнім наказом на території України — убивство патріотів України, переслідування людей за національними ознаками, полювання на інодумців, мордування активістів, руйнування церков, убивство священнослужителів, представників культури й інтелігенції тощо.
Освенцим — місце, яке має відвідати кожна людина. Мільйони туристів приїжджають туди щороку. Особливо все це мають побачити й почути підлітки та молоді люди, чиє світобачення тільки формується. Я б сказав, що це має стати своєрідною меккою для всіх, хто все ще вірить, що люди, які відсторонилися від живої віри в Бога, спроможні побудувати справедливе суспільство чи звільнити людство від забобонів (расових, наприклад). Освенцим розбиває сліпу віру в автономну силу розуму, показує темну сторону проєкту модерну й наголошує, що расова ненависть однієї фанатичної людини чи групки людей може перерости в проблему світового характеру. Засліплений ідеєю чистого етносу, людський розум спроможний породити демонів геноциду. Святе Письмо каже, що «всі повідступали, разом стали огидними, нема доброчинця, нема ні одного» (Псалом 52:4). Освенцим був і, я вважаю, залишається прикладом цих слів і постійним нагадуванням, щоб ми не йшли шляхом, на якому будемо вимушені остаточно відкинути Божі заповіді й усіляко покластися на свій розум (Приповісті 3:5). Освенцим — квінтесенція секулярного проєкту, який не тільки не виправдав себе, а й ще раз нагадав усім нам, що віру в модерн штучно нав’язали насамперед соціологи й філософи, які вирішили створити сучасну світоглядну Вавилонську вежу на раціональному фундаменті, відкидаючи водночас будь-яке згадування ролі релігії в розбудові сучасного суспільства й зводячи церкву до рівня інституту, який мав би не ставити зайвих запитань владі, а тільки освячувати панівну ідеологію і виправдовувати її вчинки якоюсь вищою наддуховною ідеєю, що тепер і відбувається в рашистській Росії.