Історія України — це передусім історія людей. Звісно, це не королівське «держава — це я», а просте людське «край — це я». І саме про це написав книгу ексредактор Тижня Максим Віхров — про себе, тобто про свій край. У своїй попередній книзі — «Дикий Схід» («Темпора», 2018) — він у низці есеїв окреслював історію Донбасу від ХVI ст. і до сьогочасся, нинішня ж «Слобожанська історія» — більш особиста, а тому безпосередніша і щиріша.
Передусім це така собі мікроісторія роду Віхрових, яка насправді є історією Слобожанщини. І мені вона цікава ще й як людині, що народилася в Слов’янську і якій з дитинства розповідали, що це Донбас, хоча моє місто в Донецькій області — історично-територіально належить саме Слобожанщині. Тож цікаво було почитати ще і в цьому аспекті подвійної оптики, бо, власне, ментально мої слов’янці — вже не слобожани, та й природа у нас не типова слобожанська.
Віхров говорить про своїх краян передусім як про степовиків, і саме про степ в його книзі є найпоетичніші рядки, зокрема: «Я вірю, що на Небі також є степ — його там просто не може не бути — і що десь там є маленька улоговина, де тече струмочок і ростуть дикі яблуні й груші. І що стоїть там хутір, звідки часом линуть тихі слобожанські пісні». Крім таких прозових вставок, у «Слобожанській історії» не бракує наукових відомостей про цей край з посиланнями і цитатами, тож до певної міри це напівособиста книга, де із загального проростає своє, рідне.
І передусім це історія зіткнення свого із чужим, хоч і зазначено, що «місця на старій Слобожанщині вистачало усім»: «А ще були русалки, домові, духи і сила-силенна інших потойбічних істот, проте всі якось уживалися — і між собою, і з людьми». Втім, це хіба на дуже старій Слобожанщині, бо в нові часи до зайд ставилися щонайменше з недовірою, а часто й відверто вороже, принаймні спочатку (важливо, що окремий сюжет книги — як чужаки ставали своїми). Ось, скажімо, замальовка кінця ХІХ століття: «Наш селянин уникає мати будь-яку справу з москалем, а тим паче наймати його до себе у служіння… Малорос називає великороса «кацапом», «кислопузим і смердючим москалем»… Москалі віддячували українцям тим самим. Українців дражнили «чортовими головами», склавши про те відповідну легенду». Та й загалом про українсько-російське у Віхрова згадано неодноразово, усе ж це наше прикордоння, помежів’я цивілізацій, які здавна стикалися одна з одною. І одна із причин конфліктів, хай як не парадоксально, — «славетний український індивідуалізм у слобожанському варіанті».
Добра половина книги — правдиві історійки про різних Віхрових, родинні оповідки про різноманітні події з життя родичів, які, по суті, і складають історію Слобожанщини. Ще й кожна з них — готове цікавезне оповідання з художніми заголовками на кшталт «Молоко з вазеліном», «Грузинська риба», «Французький привіт», «Штани без кишень» тощо.
Наскрізна тема Віхрова дуже актуальна, а тому сумна: Слобідська Україна — нині майже втрачений український (к)рай, про що в книзі, зважаючи на реалії війни, узагальнено так: «Чи відродиться колись слобожанська ідентичність? Я не певен… Коли там щось збереглося — то все можливо, а коли ні — хай політтехнологи не займаються некромантією і штучних сутностей не плодять». І вся Післямова, звідки я взяв церечення — це текст, який бажано уважно прочитати всім, а перед тим ще уважніше — усю цю невеличку книгу на 128 стр, щоб в майбутньому таки позбутися «формули нашої державницької трагедії», інгредієнти якої незмінні вже кілька століть: наша власна наївність, «хитра московська неправда» і недалекоглядність Заходу. Усвідомити це варто бодай тому, щоб не забувати: «Де ходить леміш, там і шабля мусить бути». До чого Максим Віхров додає, звіряючись, що завершувати історії на песимістичній ноті не годиться: «А з усією рештою ми впораємося». Безперечно. Однак, як на мене, одна з умов цього — якщо кожен з нас напише отаку книгу про себе і свій край. І разом це і буде народна історія України, мозаїка тисяч Я, з яких усі ми і складаємося.