Двоє дітей — дівчинка і хлопчик — після таємничого зникнення матусі чотири роки тому живуть з татусем-відлюдником в ексцентричному маєтку, куди чужих не пускають, а про них самих піклуються мовчазні служниці. Одного дня на порозі з’являється жінка, яка має плани на тата й щось про себе приховує. З дітьми в неї починається конфлікт, такий безпідставний і наглий, що, здається, не просто тривожить, а жахає… Схоже на якусь вікторіанську готичну повістину, скажіть! Уже десь на сороковій сторінці роману згадають «Поворот гвинта» Генрі Джеймса. Там істерична гувернантка оббріхує, що її вихованців — дівчинку й хлопчика — переслідують привиди-збоченці, аби привернути увагу татуся-вдівця. «Поворот» і сам випливав уже в пам’яті, надто бо нагадували інтонації роману, де всі одночасно брешуть, кожен має таємницю й нічого не ясно, але страшно, саме цю повість. Та це обманка. Попри те що роман Петчетт майстерно нагнітає, видихнути наприкінці, як готична проза, він не дає. Ця тривожність з нами залишиться до кінця. Цей емоційний малюнок книжки — повсякденність, яка тривожить і жахає, хоча нічого жахливого нібито й не стається, — найкраще, що є в романі.
«Голландський дім» обласканої увагою читачів і критиків американки Енн Петчетт нині вважають за зразок її жанрового письма (це наша друга спроба познайомитися з нею ближче, виданий 2017-го переклад «Співдружності» особливого обговорення не викликав). Слабовиразний, малоподієвий, зосереджений на нюансах психологічних станів героїв сюжет завжди будується на ексцесі, але пишеться той ексцес так, ніби прогноз погоди на вчора. Книжка вийшла у фінал Пулітцера, якого присуджують знаковій прозі про США, значить, є в ній щось, із чим легко ідентифікується американський читач. Але послання претендує на універсальність: вона про те, що коїться з родиною в модерному світі після Першої світової, яка навчила не довіряти чинним системам. І це історія про родину, що розпадається: вони живуть в скляному будинку на очах світу й одне одного, а жоден із героїв і гадки не має, що ж відбувається в голові людини поруч. Їхній світ буквально прозорий, вони в ньому метафорично затемнені, і їх з того світу женуть копняками.
Денні й Мейв — брат і сестра з різницею в сім років — неймовірно близькі після зникнення матері, про яку в родині не згадують. Мейв фактично виховує Денні, розповідаючи йому про маму й про життя до голландського дому, яке брат не пам’ятає. Їхній батько розбагатів на вдалій купівлі землі ще тоді, як поневірявся бараками на воєнних базах, вклав гроші в багатоквартирний будинок у нетрях (це основний дохід родини) і скляний маєток Ван Губеків 1922 року. Тому дім і голландський, бо його побували голландці, до стилю назва не має стосунку. Цей дім собі хоче Андреа Сміт — жінка на 18 років молодша за татуся, мати двох маленьких дівчат. Так хоче, що виходить за цього холодного чоловіка заміж. Мейв, студентка жіночого коледжу, має видатні математичні здібності й працює бухгалтеркою, коли татусь помирає від серцевого нападу. Денні — підліток-школяр. Перше, що робить Андреа, — виставляє дітей чоловіка з будинку, вони позбавлені спадку та мають лише трастовий фонд для навчання Денні. Відтак брат з сестрою набувають звички паркуватися напроти голландського дому, курити й ділитися спогадами та теоріями: чому Андрея так вчинила, де поділася матір, що таке було з татусем, що він дав собою маніпулювати? Так минають десятиліття.
Дім — джерело тривоги та яблуко розбрату — не змушує людей робити одне одному гидоту, хоча мотив одержимості бринить десь на тлі й посилює тривогу. Тут він щось, як голубки Зюскінда й зайці Паасілінна. Випадкові події — залетіла в хату птаха, збив автор зайця тощо — запускають в душі героя якісь важкі внутрішні процеси, з яких ми, читачі, бачимо лише деталь, що ці процеси запустила. Дім, голубку, зайця. Залитий сонцем будинок. Непопулярне майно, бо затишним цього монстра не назвеш. Такий собі Версаль у східній Пенсильванії. Дельфські каміни, мармурова підлога, шовкові крісла, китайські ліхтарики. Танцювальна зала на третьому поверсі, куди час від часу пробираються єноти. Парадні парні портрети Ван Губеків у вітальні, які ніхто не чіпає. Татусь мав план: найняв живописця, щоб той намалював їхню родину, матуся відмовилася навідріз, тоді художник зобразив саму Мейв. Її портрет у червоному пальті теж тепер на стіні дому. І ще там завжди або гаряче, або холодно. Мейв усю зиму ходить у тому пальті дома — ніби двійник дівчинки на картині. Коли дітей виганяють, то цей портрет залишається в будинку, він живе за Мейв те життя, якого її позбавили (так, Доріан Грей тут теж проявляється).
«Ми зробили з лиха фетиш і закохалися в нього».
У романі не раз і не два скажуть, що наше теперішнє накладається на наші спогади про минуле й викривлює його. Ми-сьогодні корегуємо себе-вчорашніх. І тут важить подивитися, як іде розповідь у «Голландському домі».
Розповідач — Денні. Він згадує, як студентом-медиком 1971 року сидів разом із сестрою перед будинком і згадував, як 1956-го, коли йому було вісім, батько привів у дім мачуху, щоб згадати, як його трирічного позбавили матері. Водночас усередині цієї конструкції час шатається флешбеками-флешфорвардами штибу «коли мені буде шістнадцять», «коли мені виповнилося дванадцять». Ми побачимо його майже тридцятирічним, ближче до 1980-х, також у сорок плюс, але він сидітиме із сестрою в тому ж авто перед тим же домом так, ніби точка 1971-го стала горизонтом всього його життя надалі. Але наприкінці книжки оприявниться точка події, з якої згадує Денні. Він говорить до нас через три роки по смерті сестри й саме тоді повідомляє, що його намір — розказати історію Мейв, це вона була за головну героїню тут… Доста складна часова структура читається напрочуд легко, до речі. Бо є підказка.
Денні в медичній школі не давалась органічна хімія. Він уже почав цікавитися скуповуванням нерухомості, моніторив ринок та аукціони, стосунки із Селестою перейшли в затяжну фазу — не до науки. Його вчитель дав настанову: у хімії не можна перейти до наступного рівня, не засвоївши попередній, адже це дуже збалансована система, тому Денні мусить щодня вчити новий розділ, увечері відповідати на всі запитання, а зранку — знову відповісти на ті ж запитання. Власне, перед нами опис структури роману.
Розділ — крок назад, повтор — новий розділ — крок назад, повтор. Урок життя засвоєний.
У відгуках на роман є повторюваний момент: його порівнюють із казками через нібито слабку обробку жіночих персонажів. (Нагадаю, за розповідача тут — чоловік, ми все бачимо винятково очима Денні). Є мачуха, така зла, така зла, що її ненависть до чоловікових дітей самодостатня, ми просто не знаємо її причини й джерела. Є матінка, така добра, така добра, ангел, хоча ще жива, і мотиви цього маніакального альтруїзму теж не ясні. Насправді скидається на топос казки. Але ні. Річ знову ж таки в Денні. У просторі роману всіх жінок — мати, мачуху, сестру, дружину, доньку, навіть няньку й служниць (Денні є чи не єдиним чоловіком у тексті, зауважте, адже батько швидко помирає, а сина й не видно щось) — показують як те, що приносить Денні користь чи шкодять йому. Вони живуть заради нього. Ближче до фіналу, коли Мейв наполягатиме, що має автономні від брата почуття й прагнення, вона буквально скаже йому: «Ти мені винний», себто завинив їй її ж життя. Він з тим погоджується, але прохання сестри відступити й дати їй простір жити не виконує. Дві матері ревнують одна до одної. Мейв і дружина розігрують позиційну війну, виясняючи, кого ж Денні потребує більше. Доньку він помічає лише тоді, коли вона стає повною копією сестри й бере на себе фінансові зобов’язання родини.
Жінки обслуговують тут чоловіків — усе, на цьому їхні функції в книжці завершуються. У цьому є тонка іронія: Денні-розповідач просто не бачить жінок поруч, вони є та виконують свою роботу піклування — і молодці. У них із майбутньою дружиною на старті були складні стосунки, розходилися-сходилися. Його дратувало, чому вона приїздить до нього на вихідні, але залишається аж до ранку понеділка, могла й у неділю вдень їхати додому. Лише коли жінка від нього йде, тоді він помічає: вона в неділю прала, щоб вечері постелити йому чисту й напрасовану постіль. Жінки тут, як той дім, існують, щоб запустити складну внутрішню роботу чоловіка. І я не певна, що це свідомий іронічний хід авторки.
Петчетт планувала написати роман про жінку, віддану своїй справі. Вона так захопилася служінням нужденним, що заради нього покинула свій дім. Жінка вчинила аморально, але етично. Цей конфлікт захопив авторку. Ідеться про матір Мейв і Денні, звісно. Прийняття її вчинку мало б стати поштовхом до внутрішнього розвитку та зростання сестри й брата. Таким був план авторки. Герої вирішили діяти їй наперекір.
Показати, як це тут працює? Тоді нумо на перекур (ні-ні-ні, я не пропагую залежності).
Тютюновий дим тут — антипрозорість, проміжна ланка між прозорим будинком і темними людськими душами. Усі герої безбожно багато курять, усі ці сцени, які сучасного читача, привченого їх не бачити ні в кіно, ні в книжках, мусять вразити своєю наполегливістю. Це ті часи, коли сигарети ще вважали корисними для здоров’я та просто повсякденною процедурою, потім ті часи, коли всі навколо кидають палити за прогресивними методиками, потім ті часи, коли куріння перетворюється на ганебну залежність і стигму; але завжди курити значить усамітнитися поруч із таким самим, як ти, двоє курять разом — єдина сцена інтимної близькості в романі. Уперше Денні закурить сигарету в компанії Мейв. Остання сцена: він бачить свою доньку, названу на честь сестри — Мей, яка курить на подвір’ї голландського будинку й обіцяє батькові: «Я кину, уже кидаю». Це те, що говорив Денні щоразу, закурюючи. Вони можуть бути близькі одне до одного хіба через посередництво залежності, яка їх же й убиває. Одна симпатична деталь: Ван Губеки заробили статки на гуртовому продажі тютюну під час Першої світової, тоді сигарети, зокрема, входили в армійський пайок, то ж дохід був стабільним. На ці гроші й будували скляний дім.
«Наш потяг до минулого був спадковою хворобою».
Нащо я тут увімкнула цю димомашину? Бо саме ці повторювані сцени куріння (рекомендую зафіксувати, поки читаєте, кожну з них) нам покажуть головну ідею «Голландського дому». Є спокуса читати цей твір як роман про спокуту і прощення. Аж ніяк! У фіналі все таке саме, як і на старті, плюс іронія. Покоління батьків спричиняє шкоду, не знаючи, що коїться лихо. Наступне покоління шкодить, цілком свідоме наслідків. Покоління онуків спричинену шкоду не вважає за лихо.
Енн Петчетт. Голландський дім / Переклад Юлії Шекет. Київ : Артбукс, 2024. 368 с.