У згадках про Петра Ротача завжди є ризик того, що його наукові й творчі ролі почнуть стрибати в «Довгу лозу», адже перелік їхній настільки ж довгий, наскільки безпорадними є самі спроби зрозуміти, що з них виносити наперед. Був він письменником, істориком, краєзнавцем, літературознавцем, енциклопедистом, публіцистом, критиком… Порядок найменувань можна змінювати, майже нічого не втративши, — такий важливий внесок Петра Ротача в кожну зі згаданих сфер.
А отже, є сенс підійти до питання з іншого боку й почати з того, що цей інтелігентний чоловік із проникливим поглядом з-за кутастих окулярів — передусім людина абсолютної любові. Любові до рідної землі.
Бібліографічний покажчик його праць нараховує 3128 матеріалів. І всіх їх центрує Полтавщина — її люди та культура. Певно, тому Ротачу й удалося здійснити коперниківський переворот у краєзнавстві: усе для нього оберталося довкруж любого полтавського сонця. Свідченням цього є два наймасштабніші проєкти: енциклопедичний бібліографічний словник «Полтавщина літературна» та «Полтавська Шевченкіана. Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії».
Історія створення першої праці охоплює майже все творче життя Ротача: від 1965 року, коли перші замітки з’явилися в журналі «Архіви України», до розмови про словник із сином у переддень смерті — 12 червня 2007 року. Для другої ж він підготував картотеку відомостей у кілька тисяч одиниць, щоб, не втративши жодної дорогоцінної дрібниці, дослідити ті півтора року, які в сукупності Тарас Шевченко провів на полтавській землі. І все це з надією встигнути якнайбільше й описати якнайповніше.
Народився Петро Петрович Ротач рівно сто років тому — 24 січня 1925 року поблизу села Слобідки-Новицької на Роменщині. Хутір, де він зростав, колись побудував дід Федот Андрійович. В автобіографії «Перебіг літ і подій» Ротач називає цю дивовижну людину «хліборобом, бджолярем, меломаном і книжником». Однак із дідовими книжками майбутньому письменнику ознайомитися не пощастило: сім’ю спіткала колективізація, під час якої більшовики, окрім хати, розкуркулили й інтелектуальні багатства книгозбірні. Усе, що зосталося Петру Петровичу, — це випадковий додаток до газети «Биржевые ведомости», а також стигма ворога народу.
Ще одну стигму — уже не спадкову, а свою — він здобуває після того, як 1942 року німецька окупаційна влада вивозить його із СРСР разом з іншими остарбайтерами. У Плауені, тяжко гаруючи на заводі, Петро Ротач налагоджує зв’язки з національно свідомою еміграцією, друкує вірші й прозу (зокрема, до 10-ї річниці Голодомору вийшло оповідання «Сумне дитинство»), а також співпрацює з газетою «Земля» під протекцією Григорія Костюка. Радянський союз сторожко ставився до репатріантів, тим паче до таких активних і вільнодумних, тож після повернення Ротача додому відплатив йому рабською працею в колгоспі та нескінченними погрозами від емгебістів і КДБ. Зайве казати, що на кар’єрі Петра Ротача поставили жирного хреста. Художні видання, до яких був дотичний письменник, знімали з друку, а в наукових його ім’я підчищали цензурним лезом. Так сталося, наприклад, із «Шевченківським словником» 1976–1977 років, про що пише Микола Жулинський:
«І якщо ви перегорнете двотомний “Шевченківський словник” (1976–1977) і не знайдете в цьому ганебно відцензурованому, “порізаному” безжалісно пильними охоронниками комуністичного режиму виданні прізвища Петра Ротача, не дивуйтесь: це імʼя було під забороною. Але його статті, без зазначення, ясна річ, прізвища, в “Шевченківському словнику” є. Хай невеличкі, буквально на кілька рядків, часто суто інформативні, бо проблемно-тематичних статей Петру Ротачу не велено було замовляти, але кожне прізвище, кожна дата, кожна адреса настільки сумлінно вивірялася автором, що нікому з редколегії в голову не приходило перевіряти те, що дослідив Петро Ротач».
«Полтавське земство» Катерини Кричевської-Росандич
Та запал Петра Ротача не сприкрився: він не просто гідно зносив власні утиски, а й повертав із небуття репресованих, протягуючи їхні імена в ту ж «Полтавщину літературну». Те саме й з еміграцією, діяльність якої науковець і далі пильно досліджував. Наприклад, Ротачеві коментарі бачимо в «Полтаві» Олекси Ізарського 1999 року — першому в незалежній Україні перевиданні однієї з частин легендарної родинної хроніки полтавців Лисенків. Можливо, десь так — як у цьому уривку з роману Ізарського — Петро Ротач міг бачити рідне місто в січневу пору своїх уродин:
«Зима в Полтаві була що царство — чи каталог? — поетичних ідей: срібні дерева поміж високим і низьким берегом проспекту, круто загнутого до Інституту, осяйні панелі величних будов і зворушлива простота халуп на курячих лапках, Земство Кричевського — собор українства — і виставки самоцвітів у замкнутих парках. Непорочний сніг також обабіч хитромудрої стежки в урвище з Хрестовоздвиженської вулиці під Зінину садибу. На ґальорці природного театру органами сіяли бурулі, зрідка проглядали пласти брудного листя й глиняні простінки».
Цю путь, що починається від знайомих оббитих порогів і губиться десь у рожевому мареві ностальгії, бачимо й у бібліографічному довіднику «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміграції». У передмові Петру Ротачу важить наголосити, що центр світу для емігрантів лишається в далекій батьківщині. Один із поетів нью-йоркської школи Юрій Коломиєць писав, що все його життя звернене до Полтавщини, адже саме там «мальований сволок», під яким його сповила кобеляцька повитуха. Прикметно, що такою балкою, яка тримає не тільки дах однієї хати, а й ціле полтавське небо, для самого Петра Ротача був сволок із садиби Івана Котляревського. До нього письменник повсякчас повертався як фізично, так і в наукових пошуках. У статті «Хата на Івановій горі» зі збірника «Біля гнізда соловейка» Ротач досліджує історію оселі Котляревського на основі купчих актів і спогадів очевидців, зазначаючи, що після реконструкції будинка 1969-го саме оригінальний сволок 1705 року лишився тим елементом, що «одухотворює» всю споруду.
Вікно в полтавській садибі Івана Котляревського
Дружина Петра Петровича — Алла Ротач — була дотична як до створення літературно-меморіального музею Івана Котляревського, так і до упорядкування садиби на Івановій горі. У нарисі «Гіркі і світлі тридцять літ і три роки…» вона згадує, що коли діло дійшло до того, що мали придумати текст для дошки при вході до відновленого подвір’я Котляревського, ніхто не міг упоратися — щось було не так у всіх запропонованих варіантах. Тоді Алла Ротач взяла роботу додому й спитала, що треба написати, у чоловіка. Петро Петрович підготував усе за один вечір, але справжнє авторство вирішили тримати в секреті:
«Таємниця живе вже багато років. Мені здається, аж до цього часу. Лише давно переживши ті бурхливі події, можна, нарешті, сказати правду тим, хто цікавиться: текст меморіальної дошки написала людина, ім’я якої тоді було під забороною…».
Водночас для портрета Петра Ротача не менш важливою за нотатки про увагу до рукотворних пам’яток є і згадка його любові до місцевої природи. Він симпатизував Миколі Лисенку, який, гостюючи в рідних краях, клав у валізу тутешні м’яту й пижму, щоб дихати ними в Києві. І відчував провину перед письменником Василем Горленком, у ярошівському лісі якого йому довелося зрубати кілька дубів, перебуваючи в гурті пильщиків 1947 року. Уже пізніше, продираючись крізь хащі з акації та кропиви, дослідник бував на Горленковій могилі й, вочевидь, перепросив у нього за прикрість. Напевно, якби той почув, то неодмінно зрозумів би, адже Петро Ротач завдяки своїй щирій та скромній натурі не міг не подобатися.
Вірш, яким Петро Ротач відкриває видання «Розвіяні по чужині. Полтавці на еміґрації»
Закономірно, що в Ротачевих книжках багато описів знакомитих зустрічей із людьми, про яких він писав, або їхніми близькими. Чого варті хоча б спогади про 1963 рік, коли Петро Петрович приїхав до Шилівки оглянути місця з роману «Вир» Григорія Тютюнника, а натрапив на його брата — Григора, що якраз в’язав снопи разом з матір’ю, але, побачивши гостя, швидко вмився й покрокував проводити екскурсію. До публікації першого українськомовного оповідання Григора лишалося ще три місяці, а Петро Ротач уже встиг набесідуватися з ним. Так би мовити, літературознавчі студії наввипередки! Однак поспішав дослідник збирати факти й ретроспективно, по ще теплих слідах. Так було, наприклад, із дружнім візитом до Ірини Миколаївни Павловської — доньки поета й музейника Миколи Філянського, діяльністю якого Петро Ротач горів. У листі до сходознавця Андрія Ковалівського він особливо ніжно згадував про те, як Ірина Миколаївна із чоловіком винесли на «дощаний столик під деревом» букет гладіолусів і мисочку абрикосів. Пам’ять про такі деталі ця чуйна людина несла із собою не менш дбайливо за щось гучне й приголомшливе.
Можливо, одна з поетичних збірок Філянського «Calendarium» опосередковано вплинула на ідею книжки «Колоски з літературної ниви», у якій Ротач упорядкував довідки про письменників-полтавців за календарним принципом. Нині ж очевидно, що за самовіддану працю Петро Ротач теж має опинитися в січневій секції нашого календаріюму — як нагадування про стійкість та силу любові.