«На всіх етапах служби розумів, що виконую роботу, яка допомагає моїй країні вистояти», — каже 40-річний солдат Сергій Тимошук із 32 окремої механізованої бригади. Тиждень поспілкувався з бійцем у шпиталі, куди той потрапив з пораненою ногою.
Сергій швидко поправляється. Уже навіть виходить на свіже повітря подихати й насолодитися мирною метушнею містечка, де розташований лікувальний заклад. Некваплива, спокійна атмосфера передається й Сергію. У його очах, рухах, тембрі голосу ніяк не вловиш, що нещодавно під Покровськом він з побратимами 22 дні тримав позицію. Для кожного з хлопців це був перший вихід на бойове завдання в ролі простого піхотинця. І вони пройшли це випробування з гідністю.
— Яке перед вами поставили завдання?
— Зайняти будинок біля перехрестя й спостерігати. Повідомляти про будь-яке переміщення противника, ну й не допустити захоплення нашої позиції. Ситуація змінювалася калейдоскопічно. Під час підготовки до виїзду, вивчаючи карти, отримали одну інформацію, яка під час заходу вже на позиції змінювалася тричі. Тому нас попередили про всяк випадок увімкнути режим переміщення по абсолютно незнайомій місцевості: заходити туди з гранатою і прострілами. Нас було шестеро. Згодом приєдналося ще троє хлопців із сусідньої позиції, один з яких мав поранення. Їм поталанило менше: у хаті, яку мали зайняти, уже був ворог. З боєм відійшли, і лише за півтори доби дісталися до нас.
— Коли по-справжньому відчули, що противник обізнаний про розташування вашої позиції?
— Перші кілька днів противник не розумів, що в нього під носом спостережний пост. Це дало нам можливість підготуватися. Старалися не світитися. У рацію передавали про ворожу піхоту, знешкодити яку прилітали наші дрони. Техніку не бачили, лише чули, про що теж доповідали. Коли загарбників побільшало, ті стали вже геть близько підходити, намагалися зазирнути в хату. Це зазвичай були групи по дві-три людини. Тоді вже доводилося відкривати вогонь на ураження. Якщо за п’ять метрів від твого вікна ворог, то не хотілося втрачати шанс його знищити.
Ми зрозуміли, що наша ротація на позиції трохи відкладається. Згадали все, що нам розповідали під час бойового злагодження про оборону в урбанізованій місцевості, штурм будівель. Почали зривати підлогу, копати, землею набивати мішки, які разом з харчами й водою нам скидали з безпілотників.
Мішками спочатку заклали вікно. Замаскували, щоб не було помітно з вулиці. А коли вхідні двері з добрячим шматком стіни винесло вибухом, то склали в коридорі нормальну таку вогневу позицію. Від того прильоту я своє уламкове поранення в стопу й дістав. В отвір почали намагатися заходити чи то піхота, чи то розвідка росіян, залітати FPV. Але, слава богу, усі наші залишилися живі. Лише гучно було й пилюка підіймалася. Забарикадувалися добряче — жодна граната до нас в кімнату не потрапила. Коли чули характерний звук висмикування чеки, відразу після вибуху жбурляли свою гранату у відповідь. Не чекали, поки хтось до нас у дім вломиться.
Усіх хлопців, з якими був на позиції, перевели в піхоту з інших підрозділів. Хтось, як я, з ППО, хтось — такелажник. Для кожного це був перший, саме такий бойовий вихід
Але перед цим мали майже чотири тижні занять на полігоні. Встигли й з різноманітних одноразок, гранатометів, кулеметів постріляти. Навіть якщо «Джавелін» потрапить до рук, то зможу й з нього пульнути. На завдання йшли вже збитою групою.
— Поранення сильно дошкуляло?
— Пересуватися міг самостійно. Уже менше копав, більше дивився за вулицею.
З настанов інструкторів запам’яталося й знадобилося розуміння, як правильно спостерігати у вікно, щоб тебе не зауважили. Чергування організували цілодобове, уночі, правда, більше на слух покладалися.
У нас було двоє з важчими пораненнями — з турнікетами на ногах. Але теж намагалися бути корисними: заряджали магазини або чистили патрони від каші. Набої нам скидали з дронів разом із продуктами.
З третього дня нашого перебування на позиції, ворог почав пробувати нас штурмувати. По декілька накатів за день відбивали. Це зазвичай тривало до п’яти хвилин. Судячи з не дуже влучної стрільби, атакували нас не якісь професіонали. Навіть не знаю, якою кількістю піхоти йшли, бо наші ударні БПЛА чи мінометка вступали й добряче кошмарили противника.
Взагалі наші пілоти дронів були весь час на висоті.
Будинок, де ми перебували, мав дві глухі стіни. Контроль за ситуацією ще ускладнювали господарські будівлі навколо хати. У них противник якийсь час і ховався. Одного з наших звідти навіть поцілили кулеметною чергою — відкритий перелом руки.
Щоб до нас впритул не підібралися й для розширення огляду, попросили мінометників ті всі сараї, гараж та літню кухню порозбирати.
На початку другого тижня вже стало трохи легше. У ворога помінявся контингент: новоприбулі орки якісь менш досвідчені виявилися чи попередники не поділилися інформацією. Знову почали ходити перед нашою хатою відкрито, і це допомогло знову ж таки настріляти окупантів.
Наприкінці другого тижня пробували нас штурмувати. Відбитися було важче, бо через дощ і туман наші дрони не могли робити багато вилетів.
— Тобто й із забезпеченням стало гірше?
— У самій хаті знайшли невеликий запас води. І це нам допомогло протриматися. Взагалі пиття було мало, старались економити. Плюс поранених наших після ліків сушило конкретно. Вода переважно їм діставалася. Іншим хіба рот змочити залишалося.
Чого точно не бракувало — так це боєприпасів. Коли виходив з позиції, то вже мав 15 споряджених магазинів, хоча заходив із 4 плюс патрони насипом. Якщо цілий день спостерігаєш за рюкзаком убитого к…апа й упевнюєшся, що його не замінували, то вночі виходиш, зрізаєш. Крім БК, нас також ще павербанки цікавили для зарядки рації. У нас і ворожих радєєк накопичилося, але швидко сідали, бо заряджаються специфічно. Хоча й поки працювали, нічого особливо цінного ми в перемовинах росіян не чули.
Артою нас крити почали вже під кінець ротації. Спочатку пробували захопити населений пункт піхотою — дістали по зубах, і у своєму стилі взялися все рівняти із землею. Було дуже лячно: чуєш виття снаряда й не знаєш, у сусідню хату прилетить чи у твою.
Змінилася й тактика накатів. Уже прямо в лоб ніхто не ліз. Розуміли, де ми сидимо, і намагалися зайти до нас від сусідів. Ганчіркою, яку змочили в солярці, змогли підпалити будинок. Довелося міняти дислокацію.
Коли відходили, то довкола нашої позиції десь із чотири десятки мертвих окупантів нарахував — більше взводу.
Останнього дня ми навіть кулемет затрофеїли. Був ще гранатомет, який знищили, щоб потім по нас ним же не стріляли. Автомати трофейні теж залишили, лише бойки повикидали.
— Були спроби провести ротацію на вашій позиції раніше?
— Наша техніка намагалася заїхати, але через засилля ворожих FPV цей задум успіху не мав. Плюс міни. Чули, як на одній щось наше гусеничне підірвалося, і за пів години цю машину евакуювала інша техніка. Наші хлопці ще потім ходили відкидати з дороги протитанкові міни.
Відійти пішки в нас теж можливості не було: округу контролював ворог. Але в командування якось вийшло спланувати нашу заміну. Ми чули в рацію, що було кілька рейсів бронетранспортерів на інші позиції.
Я так розумію, що росіяни не бачили нашої техніки два тижні й уже розслабилися. Те, що хлопці промчалися на М113 вулицями села, заскочило противника зненацька. Ворожа арта почала крити десь через п’ять хвилин після того, як наша броня вже поїхала.
— Як змінювався ваш психологічний стан протягом цих днів на позиції?
— У перші дні була розгубленість, думав: «Що я взагалі тут роблю?». Їх почала змінювати образа, бо здавалося, що ми тут нікому не потрібні — от наче кинули й «вигрібайте, як можете». Але в найвідповідальніший момент відчули підтримку з боку бригади тими ж дронами. Страх поступово витиснуло розуміння, що мусиш просто працювати. Тікати з нас ніхто не збирався. Вирішили триматися стільки, скільки це буде можливо. Чи замінять нас, чи заберуть, уже не було важливо. Хоч як емоційно реагував на постійні атаки й обстріли, я знав, що просто заховатися, перечекати не вийде — треба битися. Не приховую, що знову відчуття приреченості з’явилося й під кінець третього тижня. Бо коли тебе штурмують, ти можеш відкривати вогонь і загалом залежати від себе. Але росіяни почали крити артою, й очікування, куди ж буде наступний приліт, було нестерпним.
Коли почали міняти хлопців на сусідніх позиціях, то це по-справжньому надало крила. Розуміння, що відпрацюєш по максимуму ще день-два й виживеш, усі зусилля докладеш, і з’явиться можливість повернутися до рідних.
— Але ви гідно вийшли із цього випробування. Що порадили б побратимам, для яких перший бойовий вихід ще попереду?
— Пишаюся хлопцями, з якими був пліч-о-пліч. Головне — не впадати в паніку, не розбігтися, а зібрати всі сили й триматися. Серед нас не було лідера, що вирізнявся. Перед виходом на позиції ми у своїй групі вже місяць знали один одного. Розуміли, що можна очікувати від кожного. Хто може відстрілюватися, а хто буде цієї миті заряджати магазини. Хто в чому переважав, на цьому й концентрувався. Один біля вікна, як у тирі себе почував. Йому ще противника подавай. А інший стріляв лише за крайньої потреби: його козир — облаштування безпеки позицій. Без наказів один одному наша група перетворилася на злагоджений механізм. Обов’язки розподілилися природно. Де кожен знає, на кого можна покластися. Наприклад, у момент, коли треба вийти назовні й позбирати БК в убитих росіян.
— Ваша найсильніша сторона?
— Орієнтувався на місцевості найкраще з хлопців. Напрямки, переміщення — це моє, у будь-яку мить знаю, де я перебуваю і куди треба рухатися. Дається взнаки досвід логіста. Коли ми кудись ішли, то я був у голові колони.
Але на позиції в хаті, враховуючи те, що мав невелике поранення, то переважно стежив за ситуацією — з ранку до вечора, лише вночі мене підміняли. У нас там взагалі тільки три постійні роботи були: копати, спостерігати, стріляти.
— Розкажіть ще трохи про себе довоєнного.
— Родом з Хмельниччини, а навчався в Київському політесі. До війни працював із вантажними перевезеннями. Я логіст. Маю сім’ю, двох синів 5 і 11 років. Мобілізувався на Київщині, де й проживав останні два десятиліття. У 32 ОМБр потрапив восени 2024 року, до того проходив службу в одній із частин ППО біля столиці. У попередній частині прикривав небо, а тепер у піхоті, можна сказати, став на захист нашої землі.
Не скажу, що я прямо поривався до війська. Тобто першими днями повномасштабного вторгнення намагався долучитися до тероборони, але не взяли, попросили тільки телефон залишити. Приховувати не буду, що йти воювати було лячно. Нині тим паче боятимуся виходити на позиції після такого досвіду. Але як і тоді вирішив, що не ховатимуся від повістки й, якщо отримаю, то піду служити. Так і сьогодні розумію, що коли виникне потреба знову в окоп, то зціплю зуби й виконаю свій обов’язок.