Бути чесною людиною — покликання й дар Божий. Як усі покликання і Його дари, ці чомусь властиві мало, дуже мало кому, але таких жінок і чоловіків усе-таки трішки більше, ніж можна думати, коли не досить уважно придивляєшся до життя.
В Україні, за моїми спостереженнями, чесних жінок дещо більше, ніж чоловіків. Мені це особливо впадало в очі за радянських часів. Правда, про українок зараз краще казати не чесна, а порядна, бо «чесна» в українстві все ще означає «цнотлива», а це не тільки звучить застаріло, а й може бути образливо, бо «яке ваше діло, я все ще цнотлива чи вже не дуже».
Не було такого району й такого районного міста, як та ж Охтирка, де б вам не розказали про всім відому місцеву дурочку, яка на своєму напрочуд хлібному місці ну ні крихточки ніколи не візьме собі й не дозволить щось поцупити підлеглим. Під її керівництвом не щось, а «общєпіт» — усі їдальні в такому-то радіусі, а вона харчується сама й харчує, дурепа, своє сімейство з власного городу й по змозі з базару та продмагу, де треба вистояти чергу, щоб купити… та майже все, що більш-менш заслуговує на увагу.
І її неможливо прогнати! Про що, бувало, і поскаржиться тобі, мовби жартома, у лісосмузі за чаркою перша особа тої місцевості. Ні до чого причепитись, а спробуй, то вона підніме такий ґвалт на весь світ, що швидше проженуть тебе, такого недолугого, який не «владєєт обстановкой» у межах своєї відповідальності.
Правди нікуди діти: серед таких, особливо жіночих, винятків до останнього радянського дня виділялись ідейні комуністки. Їхня ідейність і полягала, власне, у тому, щоби бути чистою, як сльоза дитини, незважаючи на давно завершене розкладання рідної партії, а радше всупереч оцій історичного значення ганьбі й трагедії. На похороні одної такої недавно довелося бути. На радість онукові-бійцю, встигла розлюбити Росію, хай тільки в особі Путіна, та й то після того, як щось влетіло в її подвір’я, а сусідню хату рознесло вщент.
Знав — і скільки було з ним випито! — подібного дурника на посаді директора теж не чого-небудь, а помітного цукрового заводу. «Чому я такий сміливий з усіма, хто наді мною? — казав він. — Чому мене боїться як вогню кожен, хто піді мною і міг би щось украсти? Тому що всі знають, що я зі своєї посади не маю нічого, крім зарплати. Нічогісінько!»
Крім згаданого покликання й дару Божого, на нього подіяв і випадок. Коли він ще був юнаком, трапився йому вже немолодий директор теж цукрового заводу. Його настанову хлопець запам’ятав на все життя й запам’ятав з великим задоволенням — це особливо підкреслював. «Коли станеш дорослим і доведеться тобі бути якимось начальником, то найбільше буде потрібно бути завжди спокійним. А справжній спокій у тебе буде тільки тоді, коли знатимеш, що не взяв нічого не свого».
Досить довго я приятелював і з першою особою цілої області. За кожної з таких нагод, як Великдень, День перемоги, його друг, голова відомого колгоспу, надсилав йому на квартиру кошик з належними смаколиками: добрячий шматок свинини, кілька кілець домашньої ковбаси, відерце меду, щось іще. Усій області це було відомо, і тому якраз усім було також відомо, що це все, що цей дивак отримує від своєї посади, крім зарплати. Диваком він здавався проти свого попередника, який цілком відкрито існував, як то кажуть, при комунізмі. Правда, той комунізм був смішним, як порівняти з капіталізмом нинішніх хазяїв не тільки областей, а й районів з їхніми мільйонами за кордоном і в диванах.
Я написав: його друг. У першої особи на досить високому щаблі друзів не може бути, хоч би як цього прагнули і вона, і будь-хто з її оточення, але трапляються й винятки. Це був якраз такий виняток, і не в останню чергу тому, що той колгоспний голова теж нічого зайвого не набув собі за всі довгі роки свого панування. І мені теж упадав в очі той особливий його спокій. При мені він на людях наказував інженеру, якого відряджав у Київ добувати запчастини для комбайнів і тракторів: «З пустими руками до Мозгового не заходь. Зараз піди на ферму, скажи, щоб зарізали теля. Візьми із собою задню ногу. Ще візьми в коморі меду. Не забудь і про олію. Й оце все йому вручи. Тільки після цього викладай свою справу». Чому він віддавав таке розпорядження, знаючи, що всі це чують, включно з московським кореспондентом у моїй особі? Тому що всі знали, що собі ні шматка колгоспного м’яса він за все життя не взяв і не візьме.
Ось так. Хабарі в інтересах виробництва спокійно роздавав, а сам не брав і нічого не крав. У цій суперечності я вбачав тверезість людини, яка дбає про своє хазяйство в умовах, що випали на його долю, а не про людство взагалі й не про таку його частину, як рідний народ, — про очищення всіх від усякої скверни.
Нині, як і тоді й, думаю, як і за царя Гороха, є чесні, так би мовити, стихійно, від матінки-природи, і такі, яких можна назвати обдуманими за власним почином, хоча й ця здатність теж, звичайно, того самого походження. Першого завжди розпізнаю з одного погляду. Він не відповідає собі, який він і чому не такий, як усі. Дитина, та й годі… Ті ж, які цілком усвідомлюють свою порядність, поділяються на два ну не прошарки, бо для прошарків їх усе-таки малувато, а на розряди.
Одні прямо кажуть, що красти, хапати, ще якось зловживати своїм становищем їм просто нецікаво.
Інші — це, як їх називаю, гравці від Бога і Йому на втіху. Їхнє самолюбство тішить не будь-який успіх, не будь-яка перемога над конкурентом, а тільки та, що добута за всіма правилами. Раніше такі траплялися серед керівників підприємств, тепер — серед власників, бува, тих же підприємств, звичайно, оновлених. Перевершити хапугу по-хапужному, мовляв, і хапуга зможе. А перемогти його не по-хапужному — ото справжнє задоволення. У таких випадках часто перемагають завдяки новим для хапуги технологіям — вони, як правило, не на його розум та обізнаність.
На технології, на їхній невпинний розвиток і покладають надію ті люди, яким чомусь властиво сподіватися на краще.