Настане день, коли нинішнє століття назвуть століттям Дельоза
Мішель Фуко, «Археологія знання»
18 січня виповнюється 100 років з дня народження ключового французького філософа XX століття Жиля Дельоза (1925–1995). Свої ідеї він почав формувати ще в шістдесяті роки. Свого часу двотомник Жиля Дельоза й Фелікса Ґваттарі «Капіталізм і шизофренія» / «Capitalisme et shisophrenie» (перший том «Анти-Едіп» / «L’Anti-Oedipe», 1972, другий — «Тисяча плато» / «Mille plateaux», 1980) став свого роду біблією постмодерну, де осмислили всі основні напрацювання постмодерністської думки. Жан Франсуа Ліотар (автор книжки «Ситуація постмодерну» / «La Condition postmoderne: rapport sur le savoir», 1979) говорив, що завжди вважав Дельоза одним з двох геніїв свого покоління. Його дочка, філософиня Корін Енодо, була дуже здивована такій похвальбі й перепитала в батька: «А хто є другим?». Ліотар відповів, що Жак Дерріда, і додав: ці двоє ще у віці 19 років зрозуміли всю філософію історії. У книжці «Анти-Едіп» Дельоз і Ґваттарі критикують едіпів комплекс як те, що репрезентує репресивний дух буржуазних сімейних взаємин, як символ репресивної ідеології капіталізму. Дельоз пише про «бажання», «ризому», «бажання машини», «сингулярність», «шизоаналіз» і так далі. Дельоз (але більшою мірою Ґваттарі) певним чином сторонився Лакана й намагався подолати сам лаканізм. Вони розглядали свій «Анти-Едіп» як спосіб мислити про лаканізм в обхід самого Лакана, викриваючи претензію психоаналізу на особливу роль у розкритті істини, начебто він занурюється в глибини прихованої істини, яка вислизає від будь-якої репрезентації.
— Чи ви неметафізичний філософ?
— Ні, я відчуваю себе чистим метафізиком.
Відповідь Жиля Дельоза на запитання Арно Віллані, 1981
Дельоз за своїм умонастроєм був більше ніцшеанцем (він автор книжки «Ніцше і філософія» / «Nietzsche et la philosophie», 1962), ніж гайдеґґеріанцем, а його критичний метод відрізнявся від деконструкції Дерріда. За своє життя він написав не один текст про постаті, які були поза межами поля французької повоєнної філософії, а саме про Дейвіда Г’юма («Емпіризм і суб’єктивність» / «Empirisme et subjectivité», 1953), Анрі Берґсона («Берґсонізм / «Le Bergsonisme», 1966) та Бенедикта Спінозу («Спіноза і проблема виразності» / «Spinoza et le problème de l’expression», 1968). Дельоз також писав про Марселя Пруста («Пруст і знаки» / «Proust et les signes», 1964) та Френсіса Бекона як художника («Френсіс Бекон: Логіка відчуття» / «Francis Bacon: Logique de la sensation», 1981). Він дослідив Мішеля Фуко («Фуко» / «Foucault», 1986), для якого був не тільки однодумцем, а й приятелем. У творах «Різниця і повторення» («Différence et repetition», 1968) та «Логіка змісту» («Logique du sens», 1969) Дельоз пропонує свою філософську концепцію, яку називає «трансцендентальний емпіризм» (невизнання критичної філософії Канта).
Дельоза часто відносять до філософів-постструктуралістів, що насправді зробити не так просто, бо його думки важко класифікувати. На подив багатьох сам Дельоз презентував себе як чистого філософа, чистого метафізика. Як і Пруст, він вважав, що завданням кожного письменника є винайдення «іноземної мови», а саме: «кожен письменник має винайти свою власну мову». Коли вже ближче до кінця життя Дельоз мандрував Південною Америкою, то «вивчав людей на кордонах з пустелею» (як і у своїй книжці у співавторстві з психологом / психіатром Ґваттарі «Тисяча плато»). «Місце», яке досліджує Дельоз, — це не Америка і не Європа, а територія гетерогенної гібридності, мовних та культурних перетинів. Один з основних концептів його філософії — «ризома» (фр. rhizome — «кореневище») як «система вторгнення в ідентичність». Дельоз намагався побудувати систему антисистематичної ідеї та розробити нову метафізику, яка була б адекватною до логіки множинності. У 1991 році в одному зі своїх інтерв’ю він знов таки на подив багатьох скаже: «Я вірю у філософію як у систему». Але ця сама його «система» розташовувалася в парадоксальному конфлікті між єдиним і множинним, не схиляючись ані на бік однозначності, ані на бік множинності сингулярностей. Метафізика Дельоза, як зазначає його біограф Франсуа Доссе (François Dosse «Gilles Deleuze et Félix Guattari, biographie croisée», 2007), розвертається на тлі іманентності навколо оксюморона, яким у нього виступає поняття «метафізичної поверхні». Метафізика Дельоза — це метафізика такої фігури, як парадокс, доведеної до крайнощів супротивом доксі й здоровому глузду, які завжди потрапляють у пастку альтернатив, коли їм треба обирати щось одне, і тим самим замикаються в тому, що Дельоз фіксує як головного ворога філософії, — у дурості / глупоті. У роботі «Логіка змісту» він уточнює, що прийняти одноманітність буття не значить доводити те, що існує одне й те саме буття. Навпроти, сутності множаться і діляться.
Філософія живе в умовах перманентної кризи. План працює уривками, концепти стріляють чергами, а персонажі рухаються уривками.
Жиль Дельоз, Фелікс Ґваттарі, «Що таке філософія?»
У праці «Логіка змісту» Дельоз викриває дві спокуси, які ввели філософію в оману. З одного боку, це її впевненість із часів Платона в тому, що істина десь за хмарами, за межами печери й у небі, яке очищене від ілюзій цього світу. З іншого — досократики шукали істину в надрах / глибинах, занурюючись дедалі глибше в «печеру», щоб дійти до таємниці істини. Філософствували молотом геолога й спелеолога. Цим двом традиціям він протиставить думки стародавніх стоїків, які чекали спасіння не зверху чи знизу, а збоку від події — звідти, де встає сонце, зі сходу. Вихід — на вістрі посоха, на поверхні плану іманентності (Дельоз називає цей досвід «філософуванням посохом»). Велике відкриття стоїків звернене проти ілюзій, які людина шукає на висоті або в глибині. Досвід резонансу між бажанням глибини й ідеалізованими образами формує тип шизофреніка, у якого нема нічого іншого, окрім поверхні.
Література (особливо мала література) для Дельоза була своєрідним експериментом, таким собі аргументом проти інтерпретаційного підходу. Саме робота «Кафка: за малу літературу» («Kafka. Pour une littérature mineure», 1975) знов таки у співавторстві з Ґваттарі стала маніфестом літературного експерименту. «Кафка — це машина письма». Художня література для Дельоза завжди залишалася полігоном для перевірки філософських гіпотез. Він працював не тільки з художніми творами, а й із самими художниками та музикантами. Наприклад, у книжці «Логіка змісту» він аналізує таких авторів, як Марсель Пруст, Леопольд фон Захер-Мазох, Льюїс Керрол, Антонен Арто. Деяким з них він навіть присвятив окремі праці: «Представлення Захера-Мазоха» («Présentation de Sacher-Masoch», 1967), «Пруст і знаки («Proust et les signes», 1964). За своє життя Дельоз писав про кіно («Кіно» / «Cinéma I», 1983, «Cinéma II», 1985), літературу, живопис, але не про музику. Завдяки всім цим експериментам він створює якусь собі «трансцендентальну естетику відчуттів». У книжці «Згин: Лейбніц і бароко» («Le Pli: Leibniz et le Baroque», 1988) він описує систему провідного німецького філософа, логіка, математика, у якій знаходить формулу віталізму, яка полягає у твердженні, що «живе — це машина. Механічному протистоїть саме машина». Машина займає сторону нескінченності, тоді як механічне — сторону скінченності. Ще в книжці «Різниця і повторення» («Différence et repetition», 1968) Дельоз писав, що «віртуальне протистоїть не реальному, а лише актуальному». Філософія Дельоза — це філософія події. Його передостання прижиттєва книжка — «Що таке філософія?» («Qu’est-ce que la philosophie?», 1991). Філософія визначається своєю здібністю створювати концепти. Таке собі «Скажи мені свій концепт, і я скажу, хто ти!» Філософи мають «переходити на іншу сторону», «руйнувати коди», «долати кордони», «змішувати», «доводити автономію». За Дельозом, філософія має справу з хаосом і намагається добитися референції, яка була б у змозі актуалізувати віртуальне.
Дельоз почав свою наукову діяльність ще 1945 року, але головним чином прославився завдяки публікації праці «Ніцше і філософія» (1962). В англомовному середовищі його розвідки стали узвичаєним предметом посилань на початку 1990-х років, коли написані ним (а також у співавторстві з Ґваттарі) ключові твори вже переклали. Тімоті С. Мерфі в статті присвяченій Дельозу в «Енциклопедії постмодернізму» (український переклад: видавництво «Основи», 2003) зазначає, що «його думку важко уподібнити до будь-якої з головних теоретичних ортодоксальних течій, навіть до тих, з якими він мав певні точки дотику, таких як деконструкція та постмодернізм». Дельоз товаришував із Жаном-Франсуа Ліотаром, але напряму не цікавився темами модернізму, постмодернізму, кінця історії та кінцем метафізики. Товаришуючи з Фуко, він ніколи не застосовував емпіричного методу дослідження історичних дискурсивних практик. Філософію він мислив як мистецтво, а своєю ціллю бачив вдихнути в неї нове життя. Дельоз сповідував те, що філософія створює концепти, а не будує логічні обчислення й не узаконює науку. Він не зациклювався на одній моделі мислення, а переходив від однієї до іншої (навіть якщо це текстуальна модель деконструкції). Він виказував критичні зауваження до будь-яких форм усеохопності і єдності статичних та ієрархічних структур, що виникають внаслідок діалектичного синтезу, а своєю антиплатонівською теорією симулякрів (імітацій) він випередив теорію Жана Бодріяра.
Нас примушують повірити в те, що проблеми даються в готовому вигляді й що вони щезають у відповідях чи рішеннях.
Жиль Дельоз, «Різниця і повторення», 1968
Вплив Дельоза (а також Ґваттарі) не обмежується лише Францією або Європою. Ще за свого життя вони змогли знайти прихильників своєї філософії по всьому світу — як у США, так і в Азії та Латинській Америці. В Англії «делезіанці» не стільки коментували чи застосовували роботи Дельоза, скільки «підключали» їх до сфери кіно, скульптури, перформансу, рок-музики й так далі. Його твір «Капіталізм і шизофренія» навіть намагалися поєднати з кібернетикою, езотерикою і науковою фантастикою. Дельоз викладав в Університеті Парижу VIII у Венсенні з 1969-го до виходу на пенсію 1987 року. Один з останніх його курсів 1986-го відвідав звичайний працівник центру реабілітації. Під час роздумів професора про cogito та Канта він сказав так: «Я не дуже добре розумію про що йдеться, але мені це подобається». Своє переднє слово «Місце шизоаналізу в європейській філософії» до українського перекладу (1996) твору «Анти-Едіп» доктор філософських наук Олексій Шевченко починає такими словами: «Незважаючи на безперечний авторитет та світову знаність, Жиль Дельоз залишається постаттю екзотичною та загадковою». На жаль, через нездатність більше писати внаслідок загострення хвороби з легеневою системою 4 листопада 1995 року Дельоз закінчив життя самогубством, стрибнувши з вікна свого паризького помешкання.