Ворога треба знати, принаймні так вважається. Не дуже-то й хотілося, але доведеться себе пересилити. Про російських чекістів ми, схоже, вже все знаємо. Про російських олігархів теж. Про «глибинний» російський народ, який щиросердно підтримує війну й внутрішній терор, так само. Як щодо кар’єрних інтелектуалів-технократів, на яких довгий час режим тримався, доки в них була потреба? Тепер значна частина їх емігрувала й позиціонує себе як опозиція, вони ж «хорошиє русскіє». Природу цього стану (рос. — сословія) допомагає зрозуміти історія однієї спочатку модної інтеліґентської забаганки, згодом впливового руху так званих методологів — секти фахових марксистсько-лєнінських філософів у пізньому СРСР. Вони, як згодом стало зрозуміло, багато в чому визначили свідомість московських пострадянських еліт, включно з винаходом формули «русскій мір».
Навесні далекого 1991 року мені пощастило: студія Київнаукфільм, де я тихо працював редактором, відрядила мене до підмосковного Болшева в будинок творчості Спілки кінематографістів СРСР на семінар із підвищення кваліфікації. По факту це був звичний нині бізнес-тренінґ, тільки тоді ми таких слів не знали, кіно як бізнес не сприймали поготів і взагалі були представниками дещо іншого біологічного виду порівняно із сьогоднішньою нормою мислячої освіченої людини. Вів семінар Пьотр Щєдровіцкій, син на той момент уже широко відомого й навіть модного совітського філософа Ґеорґія Щєдровіцкого (1929-1994), який і заснував цей напрямок у ще глибші 1970-ті. Власне філософське забезпечення було майже символічне, бо марксизм-лєнінізм — філософія нескладна. Головним винаходом була Методологія з великої літери як наука про те, як правильно думати й утілювати свої думки в реальність, а основним інструментом — «організаційно-діяльнісні ігри», ОДІ, ритуалізовані інтелектуальні посиденьки, мозкові штурми в замкненому просторі.
Якісно організований бізнес-тренінґ прочищає мізки, таке його призначення. Семінар у методологів діяв на мізки, немов той кокаїн (сам досі не пробував, люди розповідали). Люди збуджувалися, впадали в істерику, одній дівчині на моїх очах викликали швидку. Це був радше ексцес, зазвичай народ після такої обробки виходив просвітлений із вірою в те, що нічого неможливого немає, треба тільки правильно визначити завдання й організувати дійсність під себе. Я теж надихнувся, проте невдовзі все почало сипатися разом із радянським кінематографом, однак відчуття істини, що відкрилася на мить, переслідувало мене довго.
На організаційно-діяльнісні ігри був попит, їх за непогані гроші замовляли методологам підприємства, міністерства, регіональні адміністрації — нагадаю, все відбувалося в тумані горбачовської «перебудови», всі марили змінами й ніхто не уявляв, чого саме він прагне. В «методології» як такій нічого надприродного не було. Організатори всього лише змушували залучених до дійства проговорювати вголос свої думки із заздалегідь заданої проблеми, по суті своїй це була школа коректної вербалізації й не більше. Оскільки всі учасники ігор, крім самих організаторів, були представниками, так би сказати, реального сектору, тобто діючими функціонерами тієї чи іншої ланки тієї чи іншої галузі, вони звикли вирішувати проблеми виходячи, з одного боку, з поточних настанов партійних органів, з другого, з міркувань побутового здорового глузду й життєвої мудрості, точніше, здорової хитрості совітського штибу. Думати системно їх ніхто не навчав, понад те, будь-які інтелектуальні пошуки за тогочасними уявленнями були чимось непотрібним, нешанованим і навіть шкідливим. Методологи, «щєдровітяни», навпаки, пишалися своєю філософською підготовкою (попри те, що значна частина наближених вербувалася якраз із представників точних наук) і навіть зловживали відповідною термінологією, своєю «пташиною мовою». Все know how сходило на те, щоби дозволити піддослідним випасти з виробничої рутини, зупинитися й подумати, ось і все — щоправда, за участі модератора-коуча, який «рефлексує рефлексію» й підкидає додаткові вводні у вигляді чергової суперечності, конфлікту або «кризи».
Методологи проповідували проєктність на засадах «правильного думання»: артикуляція проблеми, рефлексія, моделювання, мисленнєвий експеримент, програмування, впровадження змін. Комуністична технократія в хімічно чистому вигляді, соціальна інженерія, тільки не зразка раннього радянського модерну 1920-х, яку практикували люди від сохи або геніальні різночинці-недоуки, а новітня, яку рухали інтелектуали з радянськими дипломами. З точки зору культуролога коріння Щєдровіцкого слід шукати в атмосфері післясталінського «другого радянського модерну» кінця 1950-х — середини 1960-х із вірою в могутність розуму, досяжність комунізму в кроковій доступності, перемогу планової економіки й решту тодішньої квазінаукової маячні. Саме в середовищі соціальних оптимістів, шанувальників Стругацьких («Понеділок починається в суботу», «Полудень, ХХІІ століття»), «тайожної» романтики й легенди про, хай там як, справедливу «Жовтневу революцію» міг зародитися цей феномен. Методологи щиро й свідомо позиціонували себе як марксисти, а Марксу належить знаменита свого часу заява, його кредо: «Філософи лише в різний спосіб пояснювали світ. Завдання ж полягає в тому, щоби його змінити» («Тези про Феєрбаха, 1845).
Ще вони любили різні схеми та графіки, які справді унаочнювали й фіксували потік свідомості, а також ефектні парадокси, метафори, які сьогодні назвали би мемами — кажу ж, звичайний бізнес тренінґ. Весь цей напрямок був сумішшю «філософії для бідних» і того, що на Заході раніше сформувалося у вигляді менеджменту як окремого фаху. Власне, відмінність від бізнес-консалтингу американського зразка полягала у підкресленій високочолості й… відсутності вбудованого етосу, ціннісних характеристик завдань, що розглядалися, оскільки консенсусно вважалося, що всі цінності містяться в програмних документах класичного марксизму (із додаванням «Морального кодексу будівничого комунізму» зразка 1961 року), які далі жувалися без помітних досягнень у вигляді цілої теоретичної дисципліни на ім’я «марсистсько-лєнінська етика». Найцікавіше, що модний в тогочасному СРСР рух «наукової організації праці», «НОТ», що спирався на спадок знаменитого більшовика Алєксандра Богданова, опонента Лєніна й друга Бухаріна, з методологами практично не перетинався, принаймні вони самі на нього не посилалися. В свою чергу, західна наука менеджменту значною мірою базувалася й базується на славнозвісній протестантській етиці, себто на всіма визнаних біблійних настановах, до того ж там, «у них», з’явився звичай неодмінно розглядати цінності (хоча б у вигляді «цінностей компанії») як окрему важливу складову бізнес-процесів. Звісно, з падінням комунізму в матриці методологів ця клітинка виявилася порожньою.
Принципове нехтування моральними аспектами стало помітним відразу після закінчення СРСР, щойно методологи почали відверто заробляти гроші в Росії й почасти інших пострадянських країнах. У нас вони теж наслідили, причому щоразу невдало, якщо судити за результатами, і водночас дуже успішно, якщо оцінювати гонорари (знаю майже з перших рук). Зокрема, саме методологи, як мені розповідали, перед президентськими виборами 2010 року спокусили Арсенія Яценюка змінити дуже виграшний і органічний для нього образ компетентного «знайки» — саме так його називали поза очі в бутність міністром економіки АР Крим — на імідж брутального мачо в кольоровій гамі хакі. Результат ми пам’ятаємо (6,9 %), як і результат політичного проєкту «Команда озимого покоління» 2002 року на виборах у парламент (взагалі 2,02 %), плід тих самих креативних консультантів.
Але зрозуміло, що полем активності для «щєдровітян», не випадкового стороннього заробітку, а напрямком головного удару стали політичні проєкти на батьківщині. Загалом, за оцінкою П. Щєдровіцкого, через горно ОДІ пройшло близько 50 тисяч людей. У підсумку саме люди, що пройшли хрещення в методологів, згодом стали конструкторами путінської системи влади та її вірними бійцями, а самі методологи, тримачі бренду, — обслуговуючим персоналом. Не без їхнього впливу те, що в нинішній Ерефії називається ідеологією, принципово виносить етос за дужки як щось наївне й нефункціональне, залишаючи в арсеналі формальні «традиційні цінності», тобто уявну суму побутових звичаїв і звичок далекого минулого.
Психологічний бік контрольованих і керованих мозкових штурмів ОДІ, наскільки мені відомо, ніхто не досліджував, хоча вже згадане екстатичне збудження на їхніх заходах цілком на те заслуговувало. Це при тому, що будь-яка ірраціональність, інтуїтивність, метафоричність, «квантова» невизначеність у висловлюваннях піддослідних безжально блокувалися модераторами, але екстаз здобуття Істини часто робив із навіть одноразових учасників дійства справжніх фанатів. Якби засновники ставили собі відповідне завдання, вони легко могли би заснувати повноцінну церкву, щось на кшталт саєнтологів (недарма недоброзичливці давно називали методологів сектою), але їхні амбіції полягали в іншому. Авжеж, їхньою метою була ефективність і в кінцевому рахунку влада, можливо, не в якості безпосередніх лідерів, проте безумовно на ключових проєктних ролях. Щєдровіцкій-старший колись у ближньому колі декларував власну мету як впровадження своїх адептів у всі керівні ланки СРСР. Через півстоліття це здійснилося, тільки в дещо карикатурному вигляді. Нині ефективні менеджери функціонують в обслузі чекістів, як-от найвідоміші вихованці методологів: Сєрґєй Кірієнко, нині аж заступник глави кремлівської адміністрації; Владіслав Сурков, що наразі перебуває в «кадровому резерві»; мракобісна депутатка держдуми Єлєна Мізуліна; журналіст і відкритий проповідник геноциду українців Тімофей Сєрґєйцев. Сам Пьотр Щєдровіцкій від 2022 року перебуває в еміграції.
Пара цитат із Щєдровіцкого-старшого мовою оригіналу:
«Я вам скажу откровенно, хотя понимаю, что меня потом будут забрасывать камнями: а я разницы между тоталитаризмом и нетоталитаризмом не вижу. Понимаете? Не вижу. И считаю: тоталитарная организация есть будущая единственная организация всякого человеческого общества. Просто Германия и СССР немножко, «на ноздрю», вырвались вперед. Но это ждет всех, включая и гордую Британию. Другого не будет, уважаемые коллеги, — это ж есть необходимость развития человеческого общества, черт подери!».
«Соблюдать приличия должны кухарки из шариковых. Это их проблема – они это не умеют делать. А интеллигентные люди, которые получили образование, еще учились в университете, должны быть озабочены содержанием и истиной. А всё остальное, сказал я, дело кухарок… Поэтому каждый разговор переводится в коммунальный план. Создается такая псевдонравственность, или антинравственность, которая озабочена соблюдением внешнего этикета. И дальше люди занимаются только этикетом».
«Основной принцип, который определял всю дальнейшую мою жизнь и работу: для того чтобы Россия могла занять своё место в мире, нужно восстановить интеллигенцию России».
Так отож.