Уже впродовж 30 років, відколи я поселився в Канаді, без кінця я чую питання, чому обрав таку нудну країну? Кілька разів я залишав Канаду, щоб спробувати пожити й попрацювати в менш нудних країнах — в Україні й Сполучених Штатах.
У підсумку на пенсію я повернувся в Торонто, щоб нарешті насолодитися славнозвісною канадською нудьгою.
Нещодавно у нашій торонтській глушині одна з найгучніших політичних дискусій стосувалася велосипедних доріжок. Спочатку — щоб їх прокласти, а тепер — щоб частину з них ліквідувати. Звісно, у тлі дискусії маячіла й політична складова. Владу в місті контролюють лівоспрямовані депутати на чолі з пані мер, що представляє Нову демократичну партію Канади (ліві), тож зрозуміло, що вони підтримують велосипедні доріжки, коштом автівок, а от прем’єр провінції Онтаріо, столицею якої є Торонто, — консерватор, а праві не мають нічого проти велосипедів, але не за рахунок заторів через обмеження руху для автівок на головних вулицях міста. Про витрати на обидва проєкти — спочатку на створення, а тепер на часткове усунення велосипедних доріжок — навіть не згадуватиму, зрештою, ми багата країна.
На федеральному рівні температура вже давненько помітно підігрівається, бо ми наближаємося до парламентських виборів, які мають відбутися до кінця року. Уряд меншості на чолі в Джастіном Трюдо, який уже 9 років керує державою, уже давно втрачав популярність на користь консерваторів, а особиста популярність прем’єр-міністра спала до 9 %. У цій ситуації сталась серйозна криза в самій Ліберальній партії, результатом чого стала відмова Джастіна Трюдо від позиції голови партії, а внаслідок цього й від посади прем’єр-міністра. Перш ніж партія обере нового лідера, а це має відбутися до 24 березня, Трюдо залишатиметься прем’єром, але система влади й управління державою буде послабленою.
Читайте також: Відставка Джастіна Трюдо: лепта Трампа і виснаження від одного типу лідерства
Політична кар’єра Трюдо упродовж останнього десятиліття рухалася траєкторією глобальної ліберальної, прогресивної політики, відображаючи її трансформацію початково з позиції оптимістичної відстороненості до нинішнього стану розпачу. На початку його врядування The New York Times Magazine зображав Трюдо як паперову ляльку-витинанку у відповідних до обставин вбраннях.
Тепер він дедалі частіше стає обʼєктом жартів.
«У Канаді немає провідної ідентичності, немає мейнстриму, — сказав Трюдо “The New York Times Magazine” 2015 року. — У нас є спільні цінності — відкритість, повага, співчуття, готовність важко працювати, бути поруч один з одним, шукати рівності та справедливості. Саме ці якості роблять нас першою постнаціональною державою».
Однак він не ставив собі запитання — мало хто його ставив — як мала б виглядати «постнаціональна держава» і чи буде вона функціонувати.
Проблема з «постнаціональним» баченням Трюдо полягає в тому, що його не поділяє більшість канадійців. Громадяни Канади відчували, що існує канадська ідентичність, і сподівалися, що новоприбулі бажатимуть цю ідентичність поділяти. У багатонаціональній мозаїці елементи мають точно підходити одне до одного, щоб створити кольоровий образ. Саме так виглядала імміграція та інтеграція в Канаді раніше.
Те, що Джастін Трюдо робив добре, так це вловлював політичні й соціальні настрої і очолював зміни — не тому, що в них вірив, а з огляду на шанси, які вони йому давали як політику.
Колишній прем’єр-міністр П’єр Еліот Трюдо, батько Джастіна, більшість своєї довгої політичної кар’єри витратив на промоцію двомовності у федеральній цивільній службі, реорганізацію канадської конституції, репатріацію конституції в 1982 році, яка перенесла владу з британського парламенту на канадський, а все це з метою боротьби із загрозою сепаратизму в його рідній франкомовній провінції Квебек.
Читайте також: Німий страх
Канадійці мають схильність обертатися проти своїх прем’єр-міністрів приблизно що 10 років. Консервативний уряд Гарпера зазнав нищівної поразки в 2015 році, а ліберальний уряд Пола Мартіна не менш нищівної у 2006-му. Раніше консервативний уряд Браяна Малруні втратив усі — за винятком двох — депутатські мандати у виборах 1993 року. Відхід Джастіна Трюдо у цьому сенсі вже традиційний. Це так канадійці дякують своїм лідерам за їхню службу — просто виставляють їх за двері найбільш безпардонним способом, який їм відомий.
Через 9 років після того, як Джастін Трюдо очолив уряд, лише 34% громадян стверджує, що «дуже пишається» бути канадійцем, порівняно з 52 % у 2016 році.
Його врядування показало, що він був геть непоганим прем’єр-міністром. Під час пандемії смертність у нас була вдвічі меншою, ніж в США. Він дбав про нашу безпеку. Зробив дуже багато для політики примирення з канадськими «First Nations», ще й подбав про доступну дошкільну опіку, стоматологічні послуги в рамках загальної медичної системи і найбільш приязну для середнього класу економіку за останні 50 років. Як виявилося, цього все ж не достатньо в умовах незмінної інфляції, напрочуд високих цін на житло чи навіть на оренду, міграційної політики, від якої він саме вирішив відмовитися, ну, і передовсім втоми виборців від прем’єр-міністра привабливого красеня з привілейованої родини.
Джастін Трюдо залишився тим, ким був. Часи навколо нього змінилися. А на півдні Канади ще й з’явився такий собі Трамп.