Статус інваліда Вітчизняної війни надавали і скасовували лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕКи).
У грудні 1942 року фронтовикам суттєво обмежили можливості надання статусу інваліда – партфункціонери дійшли висновку, що інвалід війни куди інтенсивніше пристосовується до життя, ніж, наприклад, інвалід праці.
Досить згадати вимогу до інвалідів Вітчизняної війни ІІ і ІІІ груп щокварталу проходити переогляд у ЛТЕКах. Якщо ж фронтовик не з’являвся на огляд, це давало привід соцзабезові знімати його з інвалідності й пенсійного забезпечення.
Привид голоду влітку 1946 року змусив багатьох солдатів Другої світової, які мали серйозні ушкодження або захворіли від бойових ран уже після війни, піти до соцзабезів із надією отримати інвалідність і незначну, але стабільну пенсійну допомогу.
Однак радянське керівництво натомість встановило, щоб ЛТЕКи «завищували» групу інвалідності. Упродовж 1946-1948 років цей статус утратили понад 171 тисяч фронтовиків – мало не третина всіх його носіїв у повоєнній Україні.
Від 1948 року навіть ті мізерні пенсії колгоспникам-інвалідам війни ІІІ групи видавати перестали, а грошову виплату міським жителям із таким самим статусом переклали на фонди соціального страхування підприємств, які здебільшого не мали для цього коштів.
Влада почала проводити спеціальні рейди базарами Києва та інших міст України для виявлення покалічених громадян, які жебрають. Далі їх забирали з ринків і відсилали до інтернатів для інвалідів Вітчизняної війни або до будинків інвалідів. Перед відправкою затриманих групували по кількасот в одному місці, яке ретельно охороняли від небажаних свідків.
Так, інваліди війни, котрі жебрали, «зникли з вулиць в один момент». Архівні документи вказують на те, що проблема існувала впродовж усіх повоєнних років.
Детальніше читайте у статті «Пасинки перемоги» у свіжому номері «Тижня».