Олексій — корінний маріуполець. Народився в місті Марії 1979 року. Трохи жив з батьками на Чукотці в містечку Певек, куди родина поїхала на заробітки, але кожне літо проводив з братом у бабусі в Маріуполі. З півночі родина повернулася 1992 року — після проголошення Україною незалежності. З того часу життя Олексія тісно пов’язане з рідним містом: учився, працював на Азовсталі, на комбінаті Ілліча, знову на Азовсталі, одружився, народилися діти.
Усе перекреслила війна. З початку повномасштабного вторгнення Маріуполь опинився в облозі, а далі — у центрі жорстоких бойових дій. Люди, які не зорієнтувалися виїхати з міста заздалегідь чи в перші години війни, просто стали заручниками ситуації з дуже малим шансом на виживання. Через те що Маріуполь не піддався відразу, ворог почав засипати його тоннами смертоносного заліза. Олексію вдалося вивезти свою родину з того пекла, і тепер він згадує це жахіття як страшний сон.
Далі пряма мова
Напередодні
Я до останнього, коли всі західні політики казали: «Хлопці, у вас не так багато часу, до вас прийде війна», у це не вірив. За кілька днів до 24 лютого (16 лютого 2022-го) у Маріуполь приїхали Ахметов і Зеленський, вони зустрілися й гуляли містом. І це для мене було як сигнал, що все в порядку. Ніякої загрози ми не відчували. Не оголосили жодної евакуації, місцева влада казала: «Заспокойтеся, усе буде добре. Маріуполь захищений, тут дуже серйозна ешелонована оборона, багато військовиків. Ви нічого не бійтесь, усе буде гаразд».
Після 2014 року місто дуже мілітаризували. На лівому березі в спортивній школі стояв «Азов», було багато військовиків, блокпости. Коли 2014-го на Донбасі почалися бойові дії, то біля Маріуполя створили лінію оборони. Ми жили від неї на лівому березі, неподалік мікрорайону Східний, десь за три кілометри. Якщо працювала арта й десь близько падало чи наші стріляли, то ми все чули. Але не було такого відчуття, що треба їхати. Багато людей залишило місто, а потім повернулося, коли побачили, що наші їх зупинили й почалася позиційна війна. Навіть бізнеси відкривали нові.
У 2015 році до влади в місті прийшов ставленик Рената Ахметова — мер Вадим Бойченко. Свого часу Ахметов намагався привести до ладу Донецьк і зробити його європейським містом. Тепер, коли він опинився за лінією розмежування, вони вирішили зробити щось схоже з Маріуполя. Створити з нього привабливу картинку. На це кинули дуже багато грошей, Бойченко залучав іноземні інвестиції. Вони зробили таку картинку-картинку із центра міста. Драмтеатр і всі будівлі навколо відремонтували, реставрували, було дуже яскраве освітлення. Ми мали навіть тролейбуси акумуляторні, які могли певні ділянки маршруту проїжджати без рогів. Усе нове було.
Війна
Ми добре знаємо, що таке прильоти, але того разу було так потужно, що аж дім захитався. О 5:20 чи 5:30 ранку. Пряме влучання ракети в приватний будинок метрів 800 від нас. Звісно, там усі загинули. Ми зрозуміли, що це вже не те, до чого звикли, — і відразу в телефон. У всіх соцмережах звернення Путіна… Почалася війна. Ну окей, війна так війна.
Ми з дружиною про всяк випадок уже за тиждень до 24-го зібрали валізи, документи, але не планували нікуди від’їжджати. Коли почалося, думали: якщо вони заходитимуть, то зі сходу, а ми якраз у тій частині міста, тому треба їхати до моєї мами. Вона в центрі. Почекаємо, подивимось, як розвиватимуться події. Вони ж казали, що місто добре захистили, тому напевне відіб’ються. Поїхали до мами. Уже там я усвідомив серйозність ситуації. Особливо, коли побачив кадри, як у Києві по Оболоні їздили російські ДРГ.
Переночували в мами й 25-го поїхали з дружиною до станції переливання крові здати свою. У соцмережах пройшла інформація, що почалися втрати, з’явилися загиблі й поранені — потрібні донори. Потім поїхали до супермаркетів. Вони всі працювали, але люди почали потрохи вигрібати товари. Ми ще накупили якихось пельменів, муки, круп і відвезли собі на лівий берег до морозилки. Думали, що через два-три дні поїдемо додому, тож мав бути запас якоїсь їжі. Потім повернулися до мами в центр і вже звідти на лівий берег не виїжджали. Усе якось покотилось, покотилось…
Початок блокади
Спочатку драмтеатр був як великий хаб. Там ніхто не ховався від обстрілів, люди зустрічалися й формували колони на виїзд з Маріуполя. Після 24-го було три дні, щоб виїхати. Я знаю тих, хто за ці три дні вискочив із міста, поки росіяни йшли з Криму й не замкнули кільце. Але ми, на жаль, не виїхали. Після 27–28 лютого це вже було неможливо. Місто заблокували.
Коли через кілька днів ми приїжджали на драмтеатр і розпитували, чи формуються колони та коли можна буде вирушати, нам уже казали, що ні, виїжджати не можна, місто в оточенні, а колони цивільних розстрілюють. Перевірити цю інформацію було неможливо, тому що зв’язок зник. Ну й уже по Маріуполю почало щільно прилітати.
Я думаю, що таких, які ввімкнули мозок і виїхали або до 24-го, або впродовж цих трьох днів, було десь до 5 %. Не можу сказати точно, але це дуже мало. Тоді в Маріуполі жило 560–570 тисяч людей. Усі мої родичі, усі знайомі залишалися.
Десь 2 березня по всьому місту вимкнули електроенергію. Телевізор і домашній інтернет не працював — ми вже не розуміли, що діється. Почалися проблеми із сигналами мобільного зв’язку, почав зникати мобільний інтернет. Десь 4 або 5 березня зник газ. До того ми запалювали конфорки й трохи підігрівали повітря. Але газ зник — і я зрозумів, що буде колапс.
Десь тоді пропала й вода, тому що вони одразу розбили всі стратегічні об’єкти: електростанції, станції перекачки. Ми налили воду у ванну, щоб можна було змивати туалет, але потім вона закінчилася. Тому коли йшов сніг, ми з донькою або з дружиною збирали його у відра, висипали у ванну, він танув, і потім цією водою користувалися.
А коли вже не було снігу, я лазив у підвал і зливав воду із системи опалення. Вона дуже ржава, брудна, але нею можна було змивати унітаз. Пити — ні. Якось я шукав дрова на багаття, щоб готувати їжу, проходжу повз хлопців, які сидять щось варять. Кажуть: «Будеш чаю?». «Ну давайте». Я їм трохи дров дав, вони мені чаю налили. Спробував, а він такий дивний, наче із содою. Кажу: «Що це за присмак?». «Та то вода із системи опалення, але ми її профільтрували, пити можна, не хвилюйся».
Питна вода реально була проблемою. Перші декілька днів, коли ще можна було по місту пересуватися, я їздив на міськводоканал, де спеціальні юнісефівські машини підвозили питну воду. Не знаю, де вони її брали, але там були великі черги, багато людей наповнювало свої баклажки. Потім це припинилося. Уже не можна було туди під’їхати, бо стріляли по всьому місту. У деякі райони почали заходити російські військовики. Але в нас ще залишався певний запас води — літрів 40.
Був один цікавий випадок. Якось ми готували їжу з хлопцями, йдуть повз нас люди. Видно, розмародерили якийсь лікеро-горілчаний відділ супермаркету й тягнуть повний візок алкоголю. Кажуть: «А у вас є питна вода?». «Є». «А налийте». Хлопці кажуть: «Ні, нам самим потрібно. Можемо поміняти». «Поміняймо. Що хочете за п’ятилітрову баклажку?» «П’ять літрів горілки». І ті поміняли один до одного. Віддали 10 пляшок горілки за п’ятилітрову баклажку води.
Взагалі, коли магазини почали мародерити, то виносили все. Я був дуже здивований, як проходив повз магазин побутової хімії: скрізь розбиті двері, жінки витягували якісь шматки мила чи прального порошку. Нащо їм це, де вони збиралися прати? Хіба щоб узяти щось нахаляву, сперти? Також бачив, як тягнули якісь дрібниці з магазинів подарунків. Непотріб, який для виживання зовсім не потрібний. Ще їжу якусь, продукти — зрозуміло.
Війна в місті
У мами нам усього вистачало. Це треба знати її. Вона завжди мала певний запас цукру, борошна, макаронів, якихось круп, консервів. Єдине, чого не було, — це м’яса. Коли вимкнули світло, люди перші два дні готували якраз м’ясо, щоб воно не зіпсувалося. Курячі стегенця смажили, шашлики смажили… і все, що було, смажили. Потім, звісно, перейшли на консерви.
Ми навіть відсвяткували 8 березня. У мами була пляшка шампанського, я відкоркував, і жінки випили потрохи. Тоді в нас ще були цілі вікна. Десь 9 березня ми пішли до офісу «Київстару» на площі Свободи, бо пройшла інформація, що там начебто запустили генератор і є мобільні зв’язок та інтернет. Таке тоді передавали з вуст в уста, бо зв’язку не було. Я тоді брату своєму подзвонив, який виїхав із Вишгорода до Львова. Він дізнався, що ми живі, з нами все гаразд, що в Маріуполі, але не можемо виїхати, бо місто оточили.
Деякі магазини працювали до останнього. Усе, що залишалося на складах, вони намагалися розпродати. Було декілька днів, коли ми зранку займали чергу о п’ятій, щоб потрапити в магазин і там щось купити. Запас був, але ніхто не знав, як довго це може тривати. Спочатку йшла мама, потім, через дві години, підходив я. І так ми чергували, бо було дуже холодно.
Десь 10 березня вже почали бити по житлових кварталах. У нас полетіло скло на вікнах, і я почав їх забивати ДВП. Брав із шаф задні стінки та прибивав цвяхами або закручував шурупами в рами, але вибуховою хвилею ці всі фанерки вибивало.
Рідні дуже боялися за мене, тому що падало вже поруч, почали горіти сусідні будинки. Їх спочатку пожежники намагалися гасити, але система водопостачання вже не працювала. Вони, щоб наповнити баки водою, мали їхати до пожежного ставка на інший бік міста, але там теж було небезпечно, також прилітало. Потім уже ніхто нічого не гасив.
Згорів «Епіцентр». Він сильно палав декілька діб, тому що там багато будівельних матеріалів. А потім великий супермаркет «Сільпо». Уже почалися вуличні бої. Я чув, як десь віддалено працював великокаліберний кулемет, автомати.
Особливості виживання
Наступного дня ми вирішили спускатися в підвал. У мами були килими на підлозі, і я їх переніс туди. Підлога в підвалі була з якогось шлаку, тому, щоб менше було пилу, ми застелили її килимами. Зробили собі такий закуток, знесли ковдри й там спали.
У нас ще й мамина мама, моя бабуся, якій тоді було 89 років. Вона маломобільна, їй важко рухатися, а до підвалу не дуже зручний спуск, тому ми поклали її в сусідки на першому поверсі. Облаштували бабусі місце, вона була під трьома ковдрами. Дочка сусідки, яка мала інвалідність з дитинства, теж там лежала. Я періодично забивав фанеркою вікна, щоб їм не було протягу. Сусідка ночувала з ними, а мама — з нами в підвалі.
Спочатку день або два ходили до туалету в квартиру (мама на другому поверсі жила), але потім почали бити по дворах і це вже було небезпечно. Ми тоді в підвалі поставили кілька відер у віддаленому закутку, і всі ходили туди. У домашніх тваринок там теж був свій куточок.
Їжу ми готували на вогнищі. Спочатку я зробив собі мангал із цеглин і готував сам. Десь двічі на день я варив своїй родині гарячу їжу й чай, але потім зрозумів, що в мене не вистачає часу робити все. Ходити по дрова, підтримувати багаття, варити. Тому я вирішив доєднатися до цих хлопців, про яких уже згадував. Вони зламали лавку біля під’їзду, накидали на неї решіток з холодильника та зробили великий мангал, де постійно підтримували вогонь. Звісно, на ніч усі ховалися до підвалу.
Найстрашнішими були навіть не мінометні обстріли. Воно чутно, як летить міна. Навіть чутно, у твій бік чи ні. І ми вже по звуку орієнтувалися. Найстрьомніше — літаки. Це справді жах. Як чули над собою звук літака, усі одразу кидали, що в кого на мангалі стоїть, і ховалися в підвал. Бомби дуже потужні. Якщо влучало, то зносило кілька поверхів.
Автівка в мене спочатку стояла біля під’їзду. Але побачивши, що прилітає дуже близько, я переставив її на інший бік дому. Для того щоб підзарядити мобільний, ходив прогрівати двигун. Якщо з’явиться зв’язок, телефон мав би заряд.
Якось мама каже: «Я з тобою схожу. Щось мені сьогодні лячно тебе відпускати». Ми пішли, я тільки завів автівку, чую: міномет працює — ближче, ближче. Кажу мамі: «Зараз заглушу авто, і сховаємося в підвал». Тільки заглушив, тільки починаємо обходити дім, щоб спуститися, як міни вже лягають біля нас. Я лише маму штовхнув у під’їзд, а міна попала нам у двір. Усі машини, які були там, погоріли. Тобто мені пощастило, що переставив автівку. Але там, де вона стояла, теж міна впала. І хоч уламки всі пішли на будинок, у машині таки пробило заднє крило й вибило три вікна. Коли ми виїжджали, я їх замотав стрейч-плівкою, щоб не дуже холодно було в автівці.
Повний колапс
Влада в місті працювала до останнього й, навіть коли мер утік, перший заступник Михайло Когут був у Маріуполі. Я його бачив. Вони збиралися кожен ранок там, де ми наповнювали наші баклажки водою, і влаштовували наради, у них там був координаційний центр. Поліціянти з’їжджалися, військовики.
Спочатку працювали всі служби, але, мабуть, десь 11–12 березня вже не бачив на вулицях поліціянтів. До цього вони передавали по раціях, якщо когось убили на вулиці, приїжджали якісь машини й ці трупи забирали.
Декілька разів я чув крики… Потім, коли біля цих випалених будівель проходиш, був запах не тільки гару, а й паленого м’яса. Тобто там живцем згорали люди. Зазвичай ті, хто сидів удома, коли прилетіло, і їх контузило чи вбило. Або ще страшніше — маломобільні мешканці.
Втеча з дому
14 березня ввечері ширилися чутки, що є можливість виїхати. Люди почали збиратися. Кажуть, їдемо на Мелекіне — це таке курортне селище — виїзд до нього в західній частині Маріуполя. Нібито по цій дорозі можна покинути місто. Донька, почувши про це, почала нас смикати: «Виїжджаймо, що ми тут робимо, їдьмо завтра». Зранку ми поснідали, вагалися ще, але потім усе ж таки ухвалили рішення їхати.
15 березня ми залишили Маріуполь. На виїзді з міста були величезні затори, стояли десь пів дня, але чули, що люди таки проїжджають. Ми взагалі не знали, куди прямуємо. У машині були мама, бабуся, дружина, донька, син, собака й кішка. З речей тільки найпотрібніше. У нас дві валізи на чотирьох, і в мами якісь дві торбинки.
Весь евакуаційний шлях з Маріуполя проходив через Мангуш — це невеличке таке селище. Там було дві дороги. Одна — одразу на Бердянськ, багато людей їхало туди, а друга — через Мангуш до Запоріжжя. Десь через п’ять кілометрів від Маріуполя з’явився мобільний зв’язок, і дружина змогла додзвонитися до своїх мами й тата. Вони виїхали з міста на годину раніше від нас і вже були в будинку родичів у Мангуші. Запропонували нам також залишитися там, ми погодилися.
Будинок не опалювався, тому що не було газу. Залишалась електрика, але не мали калорифера, а лише електроплитку, щоб готувати їжу. У будинку температура 2–3 градуси тепла, тож ми спали в куртках під двома ковдрами. Я спав із сином, дружина з донькою — разом тепліше.
Уже в Мангуші наступного дня ми чули, як щось сильне прилетіло в Маріуполь. Там відстань кілометрів 20. Як ми потім дізналися — це був приліт по драмтеатру.
Якось ми стояли в черзі до автокрамниці, щоб їжу купити. Це звичайна вантажівка з будкою, де люди продавали макарони, консерви, навіть можна було ковбасу купити. Під’їхав пікап, звідки кажуть: «Кому потрібна їжа?». Ну, всі ж підбігли, і вони, як собакам, кидали ці зелені пайки армійські. Неприємно було бачити, що люди, як тварини, кидалися на це. Тоді я усвідомив, що насправді дуже мало часу потрібно, щоб людина втратила відчуття власної гідності.
Дорога в невідоме
Ми були в Мангуші вісім днів. Родичі — власники цього будинку — жили в Дніпрі. У нас був з ними зв’язок, і вони постійно казали: «Приїжджайте, чого ви там сидите?». Я також бачив, що ситуація заходить у глухий кут. Ну і що тут робити? Холодно.
Запитав у мами, чи вона поїде з бабусею. Відповіла: «Ні, ми ще тут залишимося. Не зрозуміло, що в мене там з хатою. Я хочу туди повернутися». Ну, окей. Залишаєтесь.
Вранці 24-го березня, десь о шостій, ми виїхали в бік Запоріжжя. Їхали з вибитим склом приблизно 14 годин, і вже, може, о восьмій вечора приїхали в Дніпро.
Блокпостів дорогою багато було. Десь після 18-го я вже й не рахував. І такі, коли вони просто заглядали в автівку й казали: «Проїжджайте». І ті, коли наказували витягти речі, рилися в них, валізи відкривали, дивилися в багажник. В одному селищі зупинили якісь, мабуть, чечени, розмовляли з акцентом і форма на них сиділа як на професійних військовиках. Це помітно вирізнялося на тлі всіх інших, які нагадували бомжів з автоматами.
Поки один дивився речі, інший мені каже: «Пішли, я тобі дещо покажу». Я шепнув дружині: «Дивись, щоб він нічого не поклав туди». Підводить мене до трьох хлопців, які копають якусь яму. «Дивись, будеш потім хохлам розказувати, як рускі самі собі яму копають. Ха-ха-ха». І дивиться на мене. Типу жарт такий. Ну, я знизав плечима, а що йому сказати? У нього автомат. Виявилося потім, що це зальотники чи алкаші в тих підрозділах і вони їх так карають. А яма була, мабуть, для якогось укріплення чи окоп. Це він так вирішив подивитися на мою реакцію.
І ще був такий неприємний момент. Це вже передостанній блокпост, майже на виїзді. Теж стояв такий професійний військовик. Наказав вийти з автівок усім чоловікам старше 18 років і вишикуватися спиною до обочини. Я дружині кажу: «Не розумію, що відбувається. Раптом що сідаєш за кермо, ти знаєш, куди їхати й що робити. — Ми раніше про все домовилися. — А зараз якось, може, дітей відволічи». Він вистроїв напроти нас своїх бійців і давай клацати затвором. «А може, вас тут розстріляти? — каже, а потім: — У кого є колючі, ріжучі або алкогольні напої, здавайте». У мене був складний ніж, простягаю і питаю: «Це колючі, ріжучі?». «Залиш собі». У декого були мисливські ножі, то вони їх повикидали прямо в полі. Мовляв, за законами РФ, заборонено, щоб у вас це було. А пляшки алкоголю зібрав і просто прутом металевими побив. Може, щоб на інших блокпостах не забирали й не напивались, хтозна.
Ми досить швидко проскочили до Василівки, але там росіяни сказали, що Україна стріляє, тож не можуть нас випустити. Ми приєдналися до іншої колони й поїхали полями. Це був з мого боку такий необачний і нерозумний вчинок. Ми об’їхали цей блокпост, але в одному із сіл нас зупинили й давай перевіряти. Усім хлопцям наказували скидати одяг: татуювання дивилися. Мене за дорогу два рази роздягали.
Побачивши дітей, почали зі мною такий діалог. «А чого ви їдете в Запоріжжя? А нащо? Через тиждень воно буде наше». Я кажу: «Ну, а де мені жити? Я з Маріуполя, місто рознесли…» «А пішли, — відповідає один, — я вам знайду, де жити». Підходить до рандомного дому, стукає. Виходить якась перелякана жіночка, і він каже: «Я вам привіз постояльців». А вона бачить: стоїть ціла колона. Запитує: «Як постояльців?». «Та не колону, оцю родину приймете?» Вона подивилася: «Ну, прийму». Я їм кажу: «Та ні, усе ж таки спробую виїхати, у мене родичі в Дніпрі живуть, чекають». «Та що ти переживаєш, ми й Дніпро візьмемо через два тижні». І я тоді знову: «Ні, мені до родичів треба, діти в школі мають учитися». Він так покрутив мордою: «Ну, їдьте».
Ми об’їхали той блокпост і далі по сірій зоні до села Кам’янське. Там міни нерозірвані прямо посеред дороги стирчали. Південну частину села захопили росіяни, а північна — українська. Міст між ними підірвали, і треба було їхати по балці, де все узбіччя дороги замінували. Їхати можна тільки по одній колії. Якщо виїдеш убік — підірвешся.
На схилі балки вже був український блокпост. Там формували колону в Запоріжжя на «Епіцентр», де працювали волонтери, міжнародники й поліціянти. Вони переписували дані тих, хто евакуювався, щоб розуміти, хто заїжджає в Україну. Кому не було, де ночувати, селили в Запоріжжі в якийсь гуртожиток, а хто хотів, той їхав далі. Ми прямували до Дніпра.
У родичів там температура в хаті була 26 градусів тепла, тож ми три дні лежали на дивані, як тюлені, відігрівалися від цього страшного холоду.
Мама й бабуся були в Мангуші ще два тижні. Потім теж вирішили їхати, але там уже почався бізнес перевізників. За те, щоб її з бабусею вивезли, мама заплатила тоді приблизно вісім тисяч гривень. Вивезли до Дніпра, і я їх там зустрів. Ми побули ще деякий час у місті й вирішили їхати до мого брата у Вишгород.
Каста
— Ви з Маріуполя? — перериває нашу розмову в кафе в центрі Києва якась жінка.
— Так. Ви також?
— Так.
— Звідки ви з Маріуполя?
— Площа Кірова.
— А я з лівого берега зі Стаханівської траси, де магазин «Моноліт».
— Ага.
— Ми на Зелінського сиділи в підвалі.
— А ми вдома, поки будинок не згорів.
— Ви 15-го виїхали?
— Ні, 25-го.
— Ну, тоді ви бачили все. Після 15-го там було дуже важко.
— Так…
«Тепер це як каста своєрідна, — усміхається Олексій, попрощавшись із землячкою. — З Маріуполя?.. Звідки з Маріуполя?..»
Маріуполь сьогодні
Там тепер як у дев’яностих, махновщина якась незрозуміла, багато нацменшин туди потрапило, переважно будівельники. Щоб заробити хоч якісь гроші на життя, люди мають іти або в армію, або у сферу обслуговування — перукар, продавець, або в будівництво. Якихось виробництв там немає.
Центральні вулиці вони більш-менш відновлюють. Якщо будинку потрібна невеликого масштабу реставрація — то роблять, а коли довготривала, то прикривають банерами, як, наприклад, драмтеатр. З того, що розбили, прибрали сміття, демонтували аварійні будівлі, які могли обвалитися, створили якісь комісії, що обстежують пошкоджені будинки й вирішують, чи придатні вони для подальшої експлуатації, чи зносити.
Знаю багато людей, які повернулися до Маріуполя. Чому повертаються? Тому що там зробили якусь незрозумілу комісію, яка моніторить незруйноване житло й те, яке без господарів, експропріює в житловий фонд. Потім туди можуть заселити кого завгодно. Багато людей не хочуть утратити своє, того й повертаються. Але звісно, щоб повернутися, їм доводиться пройти фільтрацію. І це тільки в аеропорту Шереметьєво. Варіантів, звідки вилітати, декілька: Мінськ, Грузія або Туреччина. Але без Шереметьєва ти не потрапиш у Маріуполь. Після проходження фільтрації маєш отримати російські громадянство й паспорт. І ти не маєш іншого виходу. Тому що ні рахунок у банку не відкриєш, ні документи жодні не оформиш. Але український паспорт ніби не забирають.
Життя з нуля
Через якийсь час я відправив дружину з дітьми до Варшави, там були знайомі, а сам почав шукати роботу. Розкидав резюме, і прийшла пропозиція попрацювати в гуманітарній організації спеціалістом з безпеки. Я ніколи до цього не був у такій структурі, але пройшов співбесіду й мене взяли на роботу.
Жінка в Польщі закінчила поліцеальну школу — це такий дворічний технікум. Працювала нянькою в спеціальній школі для дітей з ментальними вадами, але морально це дуже важко. Потім знайшла роботу в приватному депозитарії. Сьогодні вони так і живуть у Варшаві. При нагоді приїжджають до мене в Україну, ми бачимося приблизно чотири рази на рік.
У мене вже минув той період, коли я піддавався своїм рефлексіям і думав, чому не вивіз родину раніше. Сьогодні, при такому розкладі, коли лише пішли б чутки, що треба евакуюватися, я, не вагаючись, просто зібрався б і виїжджав. Хто винен у цьому випадку? Я, мабуть, як батько, як глава родини, що не зробив це раніше. Сьогодні зробив би це раніше.