У вересні 2024 року Ілля Юхимець долучився до тестового тижня — семиденного інтенсиву від Третьої окремої штурмової бригади. Цей художній репортаж у стилі гонзо описує події, що відбулися з автором під час вишколу.
Усі власні назви, імена й позивні в тексті замінені задля самозахисту, а будь-які збіги з реальністю — лише побічний ефект абсурду, що оточує життя типового українця.
ВОРОТА. МУЖИЧОК. РЕНТГЕН
Старі промислові ворота вже майже повністю облізли від радянської фарби. Там нас стояло десь із десяток чи два — усі з однаковим божевільним блиском в очах і великими опуклими формами на спинах.
ЧооХХ! — ЧооХХ! — ЧООВХХ! — хтось у берцях, хтось у кросівках, але всі, як на чорній месі, синхронно (майже) човгають ногами, а за спинами погойдуються каримати й спальники.
«СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО», — шиплять подерті ворота в пекло. Вони от-от мають відчинитися.
Господи, на що я підписався? Але стою. Такий самий опуклий, з таким самим божевільним наміром провести цей вересневий тиждень на вишколі в Третій штурмовій.
Коли нас нарешті впустили на територію, двоє сержантів-інструкторів наказали вимкнути геолокацію на телефонах. Я ніколи не дозволяю цяцьці відстежувати мої переміщення, тож просто собі стою і чекаю на інших.
Можливо, саме це стало причиною тих рентгенівських поглядів. І хоч вони ховалися за темними окулярами, я відчув, як вони змальовували моє обличчя до дрібниць, проглядали мене на слабкості, оцінювали на готовність, ставили під сумнів, як м’ясо на кухні — відрізали все зайве й добиралися одразу до суті. Бачили мене наскрізь. Чи такий погляд у тих, хто вже бачив усе?
Один з них низько натягнув камуфляжну панаму, яка разом з тактичними окулярами й голлівудською бородою та вусами приховала обличчя — тільки рожеві ніс і щоки натякають, що під спорядженням є людина. Це Шеф. Він не гранатометник, але знає, як стріляти з РПГ. Не медик, але може врятувати людині життя. І навіть не снайпер, але знає всі поправки й що таке деривація кулі та твісти. Шеф був кулеметником у Бахмутській кампанії, де отримав перше поранення. В Авдіївській кампанії командував відділенням і там отримав друге поранення.
Другий — ніби навмисне невисокий, так щоб ворог недооцінив. Замість бороди — англійські вуса. На лікті татуювання-павутиння. На підсумку нашивка «Чорна Борода». Це Лютий. Після Бахмутської кампанії він лікував коліна. Лікарі малювали йому ще пів року реабілітації до повного оновлення. Раптом БАЦ! — його підрозділу видають бойове розпорядження на Авдіївку.
Проходить день…
Один!
І все.
Ніхто не знає, які двері він виламував, чиї вуха гриз, кому совав гроші (хабар? Та ні, просто подяка!), але вже через день стояв з баулом у розпорядженні частини. «Поїхали! — сказав Лютий.
Отже, у супроводі Лютого й Шефа ми рушили вглиб величезної промислової території, де мали пройти співбесіду й тест із фізичної підготовки.
ОБОРОНА
Для розпізнавання на полі симульованого бою кожній десятці видали кольоровий скотч жовтого, синього й червоного кольорів. Нашій десятці дістався жовтий. Команда, якій не пощастило отримати червоний, ще до початку гри втратила бойовий дух серед особового складу. Пам’ятаю, як почув несміливу, але по-дитячому обурену репліку на кшталт «можна, ми не будемо на себе ЦЕ ліпити?». Уже знайомий, навіть попри темні окуляри, погляд Лютого команда червоних без додаткових пояснень розцінила як червоний на плечах або п’ятсот берпі (боже, яке ж кумедне слово для таких тортур).
Смуга перешкод. Щоденні тренування – один з важливих етапів підготовки рекрутів
Я натягнув на обличчя тактичні окуляри й маску, на голову — каску, що постійно гуляла туди-сюди.
— Готові!
У нас є хвилин десять, щоб зайняти позиції в цій грі на межі серйозності й абсурду. Ми в обороні. Проходжу трішки далі за окопи й бачу позицію для стрільби біля насипу з побитого каменю, піску й усілякого іншого промислового сміття.
— Ні, ти весь у чорному, тебе тут буде видно, — гаркнув невисокий худорлявий тип ледве за двадцять. Він мав ту саму гордість, що робила його вусики «олівець» майже справжніми, майже солідними, майже як у голлівудських героїв п’ятдесятих.
Зустрічайте: інший учасник тестового тижня, командир нашої десятки — Джедай.
— Пупс, ходи сюди, будеш ТИ на цій позиції! — наказав він, міцно тримаючи автомата.
— Піду пошукаю іншу купу мотлоху, — без зайвих роздумів я відступив… Відійшов у тінь… Аж ніяк не хотів сидіти в окопі, коли навколо все почнеться. Я планував зустріти «ворогів» на підступах до нашого тилу (я і сам атакував би саме зі спини).
Зрештою натрапив на справжнісіньку ГОРУ сміття — ідеальна позиція для стрільби стоячи. Це, бляха, віп-ложа для полювання, справжнє царство хаосу!!! За цими залізяками й камінням можна непогано заховатися. Я вже бачу!!! Бачу, як, не видаючи себе, запускаю кількох наївних «ворогів» у пастку й потім як БА…
— ЮХИМ… ЮХИМ!!! ХОДИ СЮДИ… БІГОМ! — голос з окопу. ЧОРТ!
Джедай вирішив втиснути мене в окоп, на позиції з вузьким віконцем. Ні, це акваріум для тих, хто хоче кинутися на живця. З віконця проглядається дванадцята година — місце, звідки ніхто ніколи в здоровому глузді не піде штурмувати! Лобова атака, прямий штурм — тільки для абсолютних героїв або безстрашних дурнів. Усю двіжуху сидіти й контролювати оцю ПУСТКУ? Серйозно?
ВЖУХ-ВЖУХ-ВЖУХ-ВЖУХ — нізвідки в небі з’явився летючий демон. У лапках тримає вибуховий подарунок. ЦЕ НАМ? Це нам…
«ДРОН!!!»
ЗЗЗЗЖЗЖЗЖЗ… БАХ!!!
«РУСКІЄ, ЗДАВАЙТЄСЬ!!!»
ПОЧАЛОСЯ!
Я підвівся після вибуху й очима, що кружляли, мов годинник екзорциста, оглянув свою дванадцяту. Нічого. Тиша. ЧОРТ! Звідки ж вони підуть? Навколо мене стінки окопу й невеликий бруствер зверху. Я БЕЗПОМІЧНИЙ. (Але ж захищений?.. Точно?) Єдина певність — маленький отвір, у якому, як і очікувалося, чисто. Голова обертом. Дихання намагається наздогнати темп серцебиття.
— ГРІН, ДЖЕДАЙ, ЩО ТАМ У ВАС??? ХТОСЬ УЗАГАЛІ ЗНАЄ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ? — кричу в нікуди.
ЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЖЖЖ ВЖУХ-ВЖУХ-ВЖУХ…
«ПОВІТРЯ!!!»
Дрон повернувся не сам, а з черговою ВЕЛИЧЕЗНОЮ навчальною гранатою. І тримає її прямо над МОЄЮ головою. Я тікаю вздовж окопу. Увага прикута до жахливого летючого термінатора. Якщо завчасно кинутися на землю, він скине це лайно точнісінько на мене (тільки цього й вичікує). РУХАЙСЯ! РУХАЙСЯ!!!
«ГРАНАТА!!! ГРАНАТА!!! НА ЗЕМЛЮ!!!»
БАББААААХ!!!
Сидіти й чекати смерті в цій труні з діркою?! ТРЕБА ДІЯТИ. НЕГАЙНО!!! Беру із собою кілька гранат і вискакую з окопу в єдиному точно безпечному напрямку — на дванадцяту. Зіграю на випередження! (О-о-о ТАК!) Навприсядки просуваюся вздовж зовнішньої сторони окопу. З лівого боку захищає надійний друг — бруствер заввишки приблизно з метр. Крок за кроком. Метр за метром. Повільно, але впевнено. І тут — БІНГО! Кілька фігур як на долоні! Метрів так за тридцять-сорок від мене. Невинні вівці, вони нічого не підозрюють.
«Не поцілю, — миттєва думка. — Краще підкрадуся ближче й закину їм гранату».
Вони запанікують і не зможуть відійти. А вже тоді можна й добивати. Стаю на коліно й дістаю горохову гранату з кишені. Крадуся ближче. Однією рукою тримаю гранату, іншою — торкаюсь кільця й ніжно заводжу туди вказівний палець. Ідеально. ПРЕКРАСНО! Вони нічого не підозрюють. БІДОЛАШНІ. Ходіть сюди, ходіть до та…
ТАЦЦЦТ… ТАЦЦЦТ… ТАЦЦЦЦТ…
Три маленькі розлючені оси впиваються мені в руку біля ліктя. А стріляв… О ГОСПОДИ! Стріляв свій… це ТУРБО!!! Я пройшов прямо перед його позицією з такою самою діркою, як і в мене.
ТУРНІКЕТ!
Накладаю… Бл*дь, вони вже були в мене на гачку! Прощавай, грандіозний план. ЯКИЙ ЖЕ Я ДУРЕНЬ! Однією рукою тримаючи автомат, я повернувся на свою позицію. Наступні п’ять, чи десять, чи скількись іще хвилин були повним кошмаром. ХАОС. Чистий, дистильований хаос. Окоп штурмували з обох виходів.
— ДЖЕДАЙ, ЩО ТАМ? ТРИМАЄШ ЛІВИЙ ФЛАНГ? — у відповідь — какофонія голосів, команд і ніякої інформації. ЖОДНОЇ!
Біжу перевірити протилежний фланг. Метушня! Аж раптом — КЛАЦ! Кілька пострілів у спину. Упритул… Джедай не втримав позиції. Без попередження, без сигналу, без єдиного слова… Вони зайшли. Тим часом Пупс розповідає… О, як він розповідає про подвиги, про прекрасну позицію, про те, як клав противників ПАЧКАМИ на МОЇЙ позиції! АЛЕ МИ ПРОГРАЛИ.
— ТІНЬ? — ПОБРАТИМ!
Перше завдання вишколу. Знайти побратима серед інших новоприбулих
Кілька рядів лавок, які насправді є порізаними дерев’яними колодами, розставлені півколом навпроти вогнища. Обличчя то зникають у тіні, то різко блимають у вогняному танці. Перед нами засновник київського рекрутцентру 3 ОШБр та співзасновник тестового тижня на позивний Рим. Він почав із запитання:
— Як ви думаєте, що є найсильнішою зброєю 3 штурмової бригади? Руку підіймайте.
— Дисципліна.
— Вона важлива, але не те, — Рим підкинув сухого хмизу в багаття.
— Ідея.
— Ну… є інші націоналістичні підрозділи, не тільки наша бригада.
— Братерство? — невпевнено-запитально відповів Турбо.
Високий худий дивакуватий тип років двадцяти п’яти. Щось було таке в його погляді, щось таке ДРРР-ДРРР- ДРРРР-ДРРР, наче весь світ трохи змістився відносно своєї осі, і тільки він це помічав, а ДРРР-ДРРР — тривога, яку лише він і чув. Турбо планує працювати в бригаді оператором дрона.
Першого ж дня на першому шикуванні переді мною постало завдання: знайти побратима серед інших новоприбулих, який стане моєю тінню на весь тестовий тиждень. ТІННЮ!
Я роззирнувся: десятки ще не знайомих облич, кожне з власною історією. Ми зустрічалися поглядами, миттєво відводили очі, знову знаходили один одного й відверталися. Зграя первісних людей, ще не розбещених комфортом вербальної комунікації. Гаразд, гаразд! Киваю чорнявому хлопу, який стоїть поруч. Простягаю йому руку. Домовилися без слів. Це був Турбо. Я вже казав, що він божевільний?
Його речі завжди ідеально впорядковані: кожна складка на своєму місці, шкарпетки згорнуті по три пари, запасні шнурки перев’язані точно посередині. Турбо чистить зуби двічі на день зі священною ретельністю завжди однаковими рухами: вгору-вниз, зліва направо. Одного разу він повторив усю процедуру спочатку, коли хтось його випадково штовхнув. Він здавався водночас надто обережним і по-дитячому наївним. Маленькі ритуали давали хлопцю почуття контролю.
Вишкіл. Семиденний інтенсив від Третьої окремої штурмової бригади
ТАКМЕД, ЛЕКЦІЯ… ТУРНІКЕТ!
Нічна повітряна тривога знову… знову! ЗНОВУ! загнала нас усіх під землю в метро разом з десятками інших військовиків і рекрутів, які вже, здається, до цього звикли. Тіло, утомлене від фізичних випробувань, вимикається на твердих гранітних плитах, а клятий мозок тим часом крутить кадри минулого дня. На світанку робочий люд уже почав чухатися коридорами метро туди-сюди. Вони швиденько совали кінцівками по граніту, кидаючи на нас швидкі обережні погляди. Ми вилізли на поверхню. Купка черв’яків після рясної зливи. Невиспані, шиї скриплять, мов старі вікна, ми ввімкнули мізки й почали записувати основи такмеду.
MARCH. Алгоритм. Порядок дій. Такий собі код до виживання, що його треба запам’ятати, щоб самому не загинути й урятувати життя побратима. Інструктор Браво, бойовий медик, каже про це так буденно, ніби розповідає, як користуватися пральною машинкою. Назофарингеальна трубка, декомпресійна голка, пневмоторакс…
Масивна кровотеча? — ТУРНІКЕТ, АБО Ж ЗАТИСКАЙТЕ ЦЮ КЛЯТУ РАНУ, ПОКИ КРОВ НЕ ПЕРЕСТАНЕ БИТИ ФОНТАНОМ!
Дихальні шляхи? — ПХАЙТЕ ЦЮ ТРУБКУ В НІС!
Дірка в грудях? — ЛІПІТЬ ОКЛЮЗІЙНУ ПОВ’ЯЗКУ. НЕМАЄ? ТОДІ ШУКАЙТЕ ПАЧКУ ВІД СУХАРИКІВ.
Яке божевілля! У комфорті цивільного життя поняття «вижити» майже цілковито втратило початкове значення. Це пережити черговий дедлайн, дочекатися п’ятниці, заплатити за орендовану хату й налагодити таку-сяку рутину.
ОФІСНІ ЩУРИ! КАФЕРЕЙСЕРИ! ДИВАННІ ЕКСПЕРТИ!
Чергове слово, яке стало просто частиною мови, набором звичних звуків, таким собі кульгавим синонімом до «встигнути», «упоратися» або «дочекатися кращих часів». Ми забули про інше «вижити» — про інстинкт, прагнення залишитися, не перетворитися на холодний труп, не зникнути зовсім, ТУТ І ЗАРАЗ. Про фізичне, справді значуще, тваринне, жорстоке. Про те, що іноді означає переламати порив утекти й залишатися там, де небезпека справжня, відчутна, реальна.
ЦЕ НОВИЙ СВІТ, ДІТКИ! НЕХАЙ ДОПОМОЖЕ НАМ ГОСПОДЬ!
Забули, з чого все починалося й чим може завершитися? Моє тіло не просто є, воно щосекунди функціонує, підтримує це жалюгідне життя. А те, що звично вважати буденністю, — дихання, серцебиття, відчуття холоду, — може стати фатальним.
БАБАХХХ!!!
— ЛІВА РУКА!!!
— Ліва рука!!!
— Ліва рука!
— Ліва рука…
ШШШШУХ! — хмара розкололася. Ось ТАК. Без попередження. Без театрального почорніння. Без громових прелюдій. Дощ нарешті дочекався, бляха, виходу з-за лаштунків. Саме цієї миті! Ото вже збіг!
«ПОРАНЕННЯ ЛІВОЇ РУКИ! У ВАС ТРИДЦЯТЬ СЕКУНД!» — Браво перекрикує дощ і відлуння клятої петарди, яка щойно РОЗІРВАЛА реальність на «до» й «після».
Тридцять.
Двадцять дев’ять…
Пальці риються в мокрому підсумку, шукають турнікет (мокрий), який врешті зачіпається за липучки броніка (теж мокрого). Каска з’їжджає на очі, перетворюючи світ на вузьку щілину між її краєм і спітнілим чолом.
Двадцять секунд.
Під дупою розповзається багнюка — волога, жива, пульсівна. Пісок вбирає дощ і випльовує його, перетворюючи тренувальний плац на гладіаторську арену (мокру).
ББАХХХХ!!!
(Це що, постріл?!)
«ЧАС МИНАЄ, БІЙЦЮ! ТИ СТІКАЄШ КРОВ’Ю!»
А дощ усе лупить і лупить, ні… він просто ЛЛЄ, перетворюючи все навколо на божевільний акварельний етюд із присмаком суцільнометалевої оболонки. Холодні краплі збігають за комір, просочуються під важкий бронежилет, змішуються з гарячим потом.
П’ятнадцять секунд…
Слизький чорний вугор з червоним язичком у руці — НАРЕШТІ!!! Розстібаю його зубами й тягну якнайвище на «поранену» кінцівку. Пробую затягнути… ще… ЩЕ! (Господи, невже це почуття безпорадності можна затренувати?)
«ШВИДШЕ-ШВИДШЕ-ШВИДШЕ-ШВИДШЕ!!!»
БАХ!!!
(Прямісінько біля вуха!)
Десять секунд.
Клятий стрижень, паличка, ручка, крутилка, важіль чи ЯК ЙОГО ТАМ, БЛЯХА, зісковзує і розкручується… усе спочатку… ШВИДШЕ!!! Закрутити до упору… СИЛЬНІШЕ!!! Зафіксувати… Зафіксувати… ГОТОВО!
«ЧАС ВИЙШОВ!»
ШТУРМ
Присмак поразки завис у повітрі разом з димом цигарок. Щойно відкинуті від своїх позицій, ми згуртувалися осторонь поля бою, спостерігаючи, як інші команди розігрують сценарій. Недопалки малюють химерні візерунки в повітрі, поки наш командир Джедай креслить паличкою на землі схему майбутньої наступальної операції:
— Ось тут (тиць!) окоп, — паличка залишає слід на землі. Усі схвально мугикають, тримаючись за підборіддя.
— Матьорі йдуть в обхід: Грін, Бізон, Турбо, Пупс, — кожне ім’я супроводжує коротке тицяння палички в потрібному напрямку.
Друга група — Джедай, Юхим, Хана, Пекар, Даха — має дугою дістатися іншого краю окопу, так щоб їх не помітили до останнього.
І тут я відчув знайомий свербіж у потилиці — ГОСПОДИ ІСУСЕ! Вони знову намагаються відправити мене в цю кляту двогодинну одіссею в обхід! Знаю я такі плани. Вони завжди закінчуються однаково: хтось помирає від нудьги.
— Джедай… (хриплю) Джедай!!! ДЖЕДАЙ!!! Поміняй мене! Я хочу в групу до самогубців! До СМЕРТНИКІВ! — відмова й швидкий перехід до наступної жертви:
— Пупсе! Друже! Може, поміняємося?
Пупс дивиться на мене як на навіженого, мовляв, чого це раптом?
— Розумієш, — кажу з усмішкою приреченого, — у мене влучність краща на коротких дистанціях. У ближньому бою від мене буде більше користі. А на дальній дистанції… — знизую плечима.
І ОСЬ ВОНО! Я вже біжу з групою камікадзе. Усі ми — частина хворого експерименту. Бізон іде попереду, подає групі по той бік рації сигнал — короткі, уривчасті фрази, що звучать як заклинання (щоб вони там не здохли з нудьги). Наша група розділяється: два напрямки, одна мета — зайти в окоп.
І раптом усе вибухнуло божевіллям: «ДАВАЙТЕ-ДАВАЙТЕ, ПОГНАЛИ, ШТУРМУЄМ!». ЧОРТ! Я загубив Турбо, чи, може, Турбо загубив мене? Усі настанови інструкторів про тактичне пересування вилетіли з голови й поступилися місцем первісним інстинктам. ДО ЧОРТА ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД! Моя граната летить по дузі прямісінько в хаос пластикового бою…
БАБАХ!
(Майже влучив.)
В окопі хаос. Грін (чи то Бізон?) попереду, страйкбольні черги мов дикі оси кружляють у повітрі. І тут з’являється він. Лютий. Ніби Кузьма Скрябін воскрес і взяв у руки гвинтівку. ЗВІДКИ ВІН ВЗЯВСЯ? Мінус один, мінус два, мінус п’ять… Я перестав рахувати. Маніяк-убивця в прямому ефірі! Ми просто рушили за ним, як група фанатиків за вершником апокаліпсиса. Це був паскудний штурм, щоб висвітлювати його в репортажі.
МІСТЕРІЯ
Перейти Рубікон. Рекрути — це ті, хто вже зробив свій вибір. Вони закінчують курс молодого бійця і чекають відправлення до бойового підрозділу для злагодження
Вогонь ходить яскравим маятником по втомлених обличчях, а Рим мовить у напівтемряву:
— Наші пращури вірили, що вогонь — не просто фізичне явище. Вогонь — це бог Сварожич. У його присутності казали тільки правду й над вогнищем давали клятви…
І тут раптом РУБІКОН!!! Світло від полум’я розходиться по капищу, освітлюючи два табори. З одного боку — рекрути, ті, хто вже зробив вибір. Вони навчаються на базі Трійки, оформлюють папери, проходять лікарські комісії, закінчують курс молодого бійця, чекають відправлення до бойового підрозділу для злагодження. З іншого боку — ті, хто ще не пройшов ініціації вогнем, — тестотижневики.
Ось вони — їх восьмеро. По черзі знімають із зап’ясть зелені стрічки з написом «ТЕСТОВИЙ ТИЖДЕНЬ» і кидають у вогонь. Голодний звір миттю їх поглинає і у відповідь викидає в повітря розпечені іскри. Ініціацію пройдено. Клятву дано. Вони тепер серед своїх — вони стали РЕКРУТАМИ!
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.