Британські політики і генерали люблять говорити про лідерство своєї країни в Європі. Як, наприклад, у прес-релізі минулого тижня про британський внесок у навчання Steadfast Dart в Румунії і Болгарії, які починаються 13 січня.
Під час навчань 1-ша дивізія Великої Британії командуватиме всіма сухопутними силами НАТО, продовжуючи горду традицію лідерства Великої Британії в НАТО.
Звучить чудово, та варто копнути трохи глибше. У заголовку йдеться про «тисячі британських солдатів». Явно завищені цифри: у прес-релізі мова про 2 600 (навряд чи це «тисячі»), і то «особового складу», тобто не всі службовці будуть у військовій формі. І вирушать не всі водночас, а протягом восьми тижнів навчань.
Гірше того, у початковій версії прес-релізу зазначалося, що це буде «перше розгортання британської дивізії за кордоном з 2003 року». Це була б дійсно грандіозна новина. Дивізія налічує близько 15 000 військовослужбовців з усім необхідним тиловим і логістичним забезпеченням для ведення незалежних бойових дій. Та правда зовсім інша, і вона шокує: востаннє Британія відправляла такі сили за кордон під час війни в Перській затоці 2003–2004 рр.
На сьогодні бойова дивізія — саме той внесок, який Британія має робити в НАТО. Але перевантажені, погано оснащені, недофінансовані, недоукомплектовані, слабкодухі сили моєї країни не здатні цього забезпечити (так само, як не здатні відігравати повноцінну роль у повітряних і морських операціях НАТО).
Тому критики поквапилися звернутися до Міністерства оборони в Лондоні з проханням роз’яснити твердження про те, що Британія зараз магічним чином розташовує міфічну дивізію в Болгарії і Румунії. Міністерство у відповідь оновило прес-реліз, прибравши речення про «розташування» дивізії. 1-ша дивізія таки справді візьме на себе командування, але здебільшого над солдатами інших країн.
Навряд у такий спосіб вдалося розв’язати піар-проблему, а справжня проблема і поготів лишилася невирішеною. Союзники Британії захоплюються військовими «мізками» Британії, але втрачають довіру до її військових м’язів і дедалі більше дратуються через нерішучість політиків. Уряд Кіра Стармера ховається за черговим пустопорожнім заняттям: «Стратегічним оборонним оглядом» (SDR). Висновки мають бути (нібито) опубліковані наступного місяця. Але грошей катма, а політичної волі на їхній пошук бракує. Тим часом барабанний дріб занепокоєння лунає нагально й дедалі гучніше.
Нинішні суперечки в Британії точаться навколо протиповітряної і протиракетної оборони — сфери, в яку інші країни інвестують значні кошти. Британська система Sea Viper — чудова (за умови, що Королівський військово-морський флот завжди має есмінець типу 45 на плаву в потрібному місці в потрібний час). Але лише для першого дня війни. Потім запаси вичерпаються, а система оборони буде перевантажена. Коли на британські міста посипляться бомби і ракети, уряд постане перед вибором: вдатися до крайнього ядерного стримування чи капітулювати.
Це тривожні новини для британських громадян, які тільки починають усвідомлювати, що атаки безпосередньо на їхню країну можуть увінчатися успіхом. Це також викликає занепокоєння у всіх, хто покладається на Британію як на військового союзника.
Велика Британія розраховує на те, що експерт з питань оборони Френсіс Туса називає «1700-кілометровою ковдрою»: відстань між британськими берегами і Росією. Мовляв, союзники в НАТО матимуть справу з агресорами задовго до того, як ворог дістанеться Великої Британії. Це можна було б вважати розумною стратегією, якби Британія була повноцінним, надійним, гідним довіри членом альянсу. Але в разі війни країни-члени НАТО кинуть усі сили на захист своїх територій від повітряних і ракетних атак. Скільки зі своїх обмежених ресурсів протиповітряної оборони вони будуть готові виділити на протидію ракетам, що полетять на Британію?
Одне слово, британський уряд робить ставку на те, що союзники дбають про її оборону більше, ніж вона. Доволі дивний підхід до лідерства.