Тиждень поспілкувався з істориком, військовослужбовцем і слобожанином Олегом Корнієнком про те, як зв’язки з Гетьманщиною та європейські традиції у мистецтві й суспільній організації зберігались і трансформувались у постійній контактній зоні Слобожанщини.
– Що вирізняє Слобожанщину і коли сформувався цей регіон?
– Слобожанщина як історико-географічний регіон сформувалась у другій половині XVII століття. Цей процес був результатом широкої української колонізації земель, які формально належали Московському царству, але фактично залишалися нічиїми. Як писали Гербель і Куліш, ці землі не належали ні царю, ні кримському хану. Вони були так званим Диким полем – величезною територією, яка простягалася від сучасної Сумщини аж до Дону й далі до Волги.
Упродовж буквально 20–30 років ці землі були заселені українцями, які втекли з територій, що потерпали від Руїни й війн. Виникли п’ять козацьких полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький. Але вже в 1765 році, після ліквідації полково-сотенного устрою, автономний статус регіону було скасовано. З часом значна частина цих земель, зокрема Східна Слобожанщина, відійшла до складу сучасних Курської, Бєлгородської, Воронезької та Саратовської областей Росії. Так українське етнічне населення й матеріальна культура опинилися поза межами нашої держави.
Загальна карта України, 1918
Проте на короткий час у 1918 році, під час Гетьманату Павла Скоропадського, ці землі були возз’єднані з Україною, але вже в 1919 році більшовики розпочали реокупацію, і Слобожанщина знову була розділена.
– Чи коректно називати процес заселення Слобожанщини українською колонізацією?
– Тут важливо розуміти, що це було і поверненням, і колонізацією. Наприклад, на території сучасної Курщини, яка входить до Східної Слобожанщини, українські переселенці зустріли дивне населення, яке вони назвали «бичками». Ці люди розмовляли сумішшю слов’янських і тюркських мов. Це свідчить про те, що територія була заселена кочівниками й нащадками давніх народів.
З XIV століття частина цих земель входила до складу Великого князівства Литовського. Вони були передані татарам, які перебували на службі в литовських князів. Наприкінці XV століття внаслідок московсько-литовських війн ці території відійшли до Московії. Але Московія, маючи обмежені людські ресурси, не могла освоїти ці землі, тому вони довгий час залишалися спустошеними.
– Яка була роль козацтва у формуванні регіону?
– Козацтво відіграло визначальну роль. З одного боку, українці осідали на цих землях, займаючись землеробством, з іншого – виконували функцію захисту від татарських набігів. Територією Слобожанщини проходили численні шляхи – Муравський, Ізюмський, Сагайдак, по яких татари здійснювали свої походи. Московський цар, як писав Куліш, «неначе щитом відгородився слобідськими полками від Дикого степу».
Більшість поселень на Слобожанщині, особливо тих, що стали центрами козацьких полків, засновували саме українці. Слобідські полки були автономними військовими й адміністративними одиницями. Цар давав полковникам жалувані грамоти, які гарантували населенню полку автономію, право судитися за власним звичаєвим правом, також у містах діяло магдебурзьке право. Це була особлива територія – з європейськими нормами управління, принесеними сюди українцями з теренів Гетьманщини та Речі Посполитої.
– Як відбувалося культурне та соціальне становлення Слобожанщини?
– Українці принесли на Слобожанщину європейську культуру, самоврядні традиції та високий рівень організації життя. Навіть у фінансових справах вони показували незалежність – тривалий час відмовлялися брати московські гроші, не визнаючи їх. Царю довелося карбувати імітацію європейських талерів на монетному дворі в Севську, щоб платити козакам.
Європейські традиції мали відгомін і в місцевих організаціях, як ремісничі цехи, що дотривали до ХХ століття, і в церковній і містобудівній архітектурі тощо. Особливістю є те, що після приходу більшовиків і під час радянського періоду ці традиції певний час не тільки не зникали, а й були частиною місцевого ідентифікаційного процесу. Це було характерно для багатьох слобідських громад, де елементи повсякдення мали риси цих старовинних українських практик з європейським корінням.
Слобожанщина стала одним з осередків української ідентичності на Сході. Навіть попри розділення територій і їхній поступовий занепад, цей регіон залишався місцем, де зберігалися українські традиції, мова і культура.
І тепер, у зв’язку з бойовими діями, ми бачимо, як ця історична спадщина знову актуалізується в пам’яті – і, на жаль, зникає фізично.
– Що натомість приносила сюди Росія? Можемо згадати про роль гусар у культурі та соціальному житті цього регіону.
Курськ, 14/06/1915р.
– Дійсно, гусарія – це одна з найбільш болючих тем для Слобожанщини, бо багато людей, які увійшли в гусарські полки, не розуміли, що вони втратять свою самобутність, звичаї, свій рід, культуру. Це був переломний момент для людей того часу. Після ліквідації слобідських полків, коли козаки змушені були здавати своє озброєння, коней, однострій і формувати гусарські полки, багато козаків та їхніх нащадків не могли змиритися з такою реальністю. Для них це був великий удар по їх гідності та відчуттю свободи.
Ми бачимо це навіть у фольклорі того часу. Наприклад, існувала приказка: «Марків кінь, та не Марко на нім, Маркова зброя, та не Маркова мова». Люди зневажали тих, хто став гусарами. Вони сприймали їх як зрадників, як людей, що відреклися від своїх коренів. Це можна побачити навіть у народних піснях, де гусарів висміюють.
Це був такий період соціального й культурного розриву, і для багатьох, як у випадку моєї родини, це призвело й до розривів у сім’ях. Хтось, наприклад, пішов у гусари, і через це батько вигнав його з дому й позбавив його спадку. Це була ганьба для родини.
— Як позиціонувала себе слобідська еліта?
— Роди, які мешкали на цій території, зберігали тісні зв’язки з Гетьманщиною і часто мали дуже цікаві родоводи. Наприклад, один із засновників Сум — Гарасим Кондратійович, на мою думку, був шляхтичем. Він одружився з донькою гетьмана Олефіра Голуба, що вже говорить про його соціальний статус. Крім того, родини Сумського полку, такі як Красовські, активно брали участь у суспільному житті регіону, і їхні родоводи ведуть своє коріння ще до Великого князівства Литовського. Зв’язки з іншими шляхетськими родами, такими як Четвертинські, Миклашевські та Гамалії, ще раз підтверджують статус слобожанської еліти.
Після 1765 року, коли відбулося ліквідування козацьких полків, ситуація для багатьох родів змінилася. Спочатку багато шляхтичів, зокрема, козаки, були переведені в статус військових обивателів, а це фактично означало, що вони стали селянами. Це передбачало новий соціальний статус для людей, які раніше належали до козацької старшини. Проте цей процес не був абсолютно одноманітним. Деякі з родів, такі як Красовські, зберігали певний соціальний статус, навіть отримуючи підтвердження свого шляхетства в нових умовах. Стішевські також продовжували активну культурну та освітню діяльність, займаючи важливі адміністративні посади.
На відміну від Московії, де землеволодіння було більш централізованим і підкорялося строгим феодальним правилам, на Слобожанщині певний час існувала автономія, яка дозволяла зберегти вільне землеволодіння та більшу свободу для місцевих селян і козаків.
Однак після 1765 року, коли були ліквідовані слобідські полки, ця система почала руйнуватися, а землю почали набувати російські поміщики, що значно змінило соціальну структуру та підкорило населення чужій для них системі управління.