Років із п’ять тому майже всі культурно-видовищні заклади й театри десь із 20 грудня розпочинали великий розважально-комерційний марафон «Йолкі». Покази гучних і барвистих шоу-програм, вистав, концертів на новорічно-дідоморозівську тематику тривали безупинно кілька разів на день майже місяць. І все це приносило творцям та споживачам нову радість. Серед акторів навіть ходив анекдот про те, як їхнього колегу запросили під Новий рік зніматися в Голлівуді, а він відмовився, бо в нього йолкі. Авжеж, заробіток за той марафон давав можливість прожити пів року, а дорослі глядачі ті ж пів року пояснювали дітям, що таким і має бути свято: примітивні сюжети, кислотно-блискучі костюми, гучний спів і цукерки в благеньких картонних коробочках.
Звісно, цей новорічно-розважальний шал був лише наслідком дечого іншого. Власне, комерційною конвертацією ідеологічного радянського проєкту із цілеспрямованого нищення Різдва. А в сталій прив’язаності до йолок класично й масово проявлявся постколоніальний синдром, з яким було звично жити, принаймні кілька тижнів під Новий рік. Та й узагалі життєздатність йолок, які навіть оточили колядники й вертепники, була такою потужною, що навряд чи вони припинилися б, якби не ковідно-політична турбулентність. Бо ж і після того як головну синю йолку денонсував Помаранчевий майдан, йолкі все ж залишалися принадою культурного дозвілля українців.
Читайте також: Український театр у 2024 році: ризики, втрати і перемоги
Сьогодні йолок немає, а натомість проростає та шириться щось інше, і за змінами цього пейзажу надзвичайно цікаво спостерігати. Хтось таки заряджає серію новорічних вистав про Снігову королеву або Скруджа, дехто розігрує «Коляду». А Харківський театр ляльок на Різдво 2024 року влаштував у Києві мініфестиваль «Вертеп. Схід», показавши два сучасні вертепи в постановці Оксани Дмітрієвої. Обидва — і перший «Вертеп. Музичний перформанс», і другий «Вертеп. Війна. Вірші» за поезіями Сергія Жадана — дуже сумні та величні. Смерть у них представили не хитким пародійно-символічним кістяком, як у традиційному вертепі, а буквально розчиненою в дійствах. Тут багато трун, фанерних табличок, які ставлять на свіжих могилах, плачів за померлими, панахид, відспівувань, трагічних віршів.
Назва вистави «Ковзанка», чия прем’єра сталася напередодні Різдва, також жест безжального зрізання сумнозвісних йолок. В оригіналі ця литовська п’єса, яку поставив у театрі «Золоті ворота» дебютант київської сцени режисер Дмитро Леончик, зветься «Люче ковзає». І певно, що її авторці Лаурі Сінтії Черняускайте йшлося не про зиму, Новий рік і сніг, а про літо, море та пісок. Про це із ніжністю згадує літнє подружжя, яке в драматургині та в інших українських версіях цієї драми режисерів Степана Пасічника (Харків) і Дмитра Захоженка (Львів), було другорядним.
Але в київській «Ковзанці» актори Віталіна Біблів і Юрій Кулініч перетворили цих героїв на головних. Про минуле щастя, бо він немічний і скутий хворобою, а вона — відчаєм, про життя в лицемірстві, про прощення чужих гріхів і каяття грають ексцентрично й пристрасно Віталіна Біблів та стримано й виважено Юрій Кулініч. «Але ж це таки про любов?», — перепитає хтось. «Про любов до самісінького кінця, до смерті», — пояснить інший. Тоді це дуже пасує до Різдва — щедрого й світлого свята, у якому багато любові, страждань і смерті.