«У нашій рідній хаті завжди дотримувалися українських традицій зі святкування Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї, тільки Лесі рідко траплялося саме на Різдво бути дома (в Колодяжному чи в Києві), де на свята щороку збиралася вся наша родина, бо на зиму Леся змушена була хворобою виїжджати десь у теплі країни. Та перебуваючи на чужині, вона думкою линула до рідного краю з його прадавніми звичаями» — відзначала у спогадах молодша сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова (Тут і далі спогади І. П. Косач-Борисової цитуються за «Як святкували Різдво в домі Лесі Українки» / Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія: Упорядник та автор проекту Тамара Скрипка. Київ: Темпора, 2015)
Людмила Старицька, Валерія Деконор та Марія Гусева. 1882 рік
У родинах української еліти — Косачів (сім’я видатної письменниці Лесі Українки), Лисенків (родина найвідомішого українського композитора) і Старицьких (родина драматурга і засновника українського професійного театру) прекрасно знали й дотримувались давніх народних ритуалів святкування найбільших зимових свят. Про шанобливе ставлення до українських традицій свідчить певною мірою й такий факт. Коли Микола Лисенко та Михайло Старицький працювали над однією з перших своїх музичних комедій за твором Миколи Гоголя, то цілком свідомо відійшли від оригінальної назви «Ніч перед Різдвом», а назвали свій твір «Різдвяна ніч». І цим підкреслили українську традицію — адже українці колядували і співали Різдвяних пісень не перед, а саме в Різдвяну ніч.
Звичайно три родини як й решта представників української аристократії мали й власні, сформовані вже ними самими, традиції. Однією з них була – проводити зимові свята разом. Виникла вона невипадково: багато років Косачів, Лисенків і Старицьких поєднувала не лише творча співпраця, а й тісна дружба. Навіть орендувати помешкання в Києві, а зиму як правило вони проводили в нашому місті, намагалися поруч, у сусідніх будинках.
Зимові свята відбувались за схожим сценарієм. Замолоду Лисенко і Старицький часто їздили в гості до родичів та знайомих, відвідували бали та прийоми. Згодом, створивши власні родини, почали влаштовувати святкові вечірки у себе. На святвечір збиралися родинним колом, потім молодь йшла колядувати, а наступного дня, на Різдво запрошували гостей. Звичайно, обов’язково відвідували службу в церкві й не тільки на Різдво, а й на Новий рік. До Косачів часто приїздили найближчі родичі — тітки Лесі Українки з сім’ями. Святкові дні проводили не лише у візитах та застіллях, а й відвідували музеї, концерти, театральні постановки і ніколи не робили паузи у творчих справах.
Як зустрічали Різдво Старицькі 130 років тому. 1894 рік
До Різдва в родині Старицьких готувались ретельно: заздалегідь запрошували гостей, вимивали вікна, двері, ретельно прибирали квартиру, після чого прикрашали ялинку та готували святкову вечерю. Софія Віталіївна, дружина Михайла Петровича Старицького, власноручно пекла пироги та здобні булочки. Так було і 1894 року, щоправда напередодні не обійшлося й без неприємної ситуації. Підготовка до свят — справа завжди витратна, а грошей в родині суттєво бракувало — весь свій капітал ще раніше Михайло Старицький вклав у розвиток театральної справи. І, на жаль, збанкрутував. Тож жила родина на відсотки від постановки п’єс драматурга, гонорари за літературні твори (з них же ще й виплачували накопичені за 10 років борги) і від невеличкої орендної плати.
Читайте також: Михайло Старицький. За лаштунками театральної справи
А робили ось що. Одну кімнату в орендованій ними самими квартирі Старицькі здавали квартирантові, часто до житла додавався ще й платний стіл, обіди та вечері інколи пропонували й окремо студентам, звичайно за плату. І ось, квартирант, що жив у них 1894 року пообіцяв продовжити оренду і заплатити наперед. На ці гроші в родині розраховували, але… У орендаря плани змінилися і платити він відмовився. А гроші терміново довелось позичати. Донька Михайла Старицького, Людмила, розповідаючи сестрі Марії, що була тоді на театральних гастролях, як кілька днів довелося ходити по знайомих і вирішувати справу. А в Києві тоді стояли люті морози, було так холодно, що постояти на вулиці хвилину було важко. Втім скоро почалася відлига, гроші було позичено і свято врятовано! На кутю крім родини, до Старицьких завітали й майбутні зяті — лікар Олександр Черняхівський та поет і перекладач Іван Стешенко.
Читайте також: «Твоє серце мовчить зараз до мене…»: про Оксану й Івана Стешенків
Микола Лисенко
А потім пішли колядувати — спочатку Людмила, Оксана та Юрій Старицький з гостями (всього людей вісім) попрямували до родичів — сім’ї Аршеневських, потім до них приєднався Михайло Старицький і компанія завітала до Косачів, а від них, разом вже з родичами Лесі Українки пішли до Миколи Лисенка. Тож у композитора, разом з гостями та домочадцями, зібрався справжній хор яким й диригував сам господар. До Старицьких всі повернулись лише о 12 ночі , веселі й задоволені, з купою наколядованих солодощів сіли пити чай. А тим часом до першого дня Різдва готувалась господиня дому Софія Віталіївна Старицька. Вона описала тогорічне свято у листі до доньки Марії, що тоді будувала акторську кар’єру й перебувала далеко від Києва:
«… На перший день я наказала, щоб наїдків було багато, і навіть сама попередньо всю ніч пекла булки та вертуту; та все ж таки поприходило людей, крім своїх запрошених, чоловіків, в тому числі Самійленко, що прибув з Чернігова на хвилинку до Києва. І навіть за столом зустрілися вороги Славинський та Тимченко, через що я дуже злякалась; та смачний обід та достаток страв вгамували пристрасті і все закінчилось спокійно».
Цікаво, що на початку ХХ століття, коли діти Косачів, Старицьких та інших відомих діячів зайняли своє місце в суспільному та мистецькому житті й були вже відомими діячами та діячками, вони не лише продовжували батьківські традиції, а й наповнювали їх новими сенсами. Так, молодша донька Михайла Старицького, Оксана, разом з чоловіком Іваном Стешенком відновили в Києві традицію вертепу, відтворивши 1907 р. унікальний ляльковий театр. Оксана Михайлівна при тому навіть власноручно виготовляла ляльки і шила для них костюми. І настільки Стешенків вертеп виявився досконалим, що захоплювалися тими постановками не лише сучасники. Згодом його забрали до москви, ніби там від зберігається й донині в театральному музеї.
А от Ізидора Косач, згадуючи Різдво того ж 1907-го року писала як вони організували колядки з благодійною метою:
«У Києві вже й ми ходили колядувати (сестри мої, брат і я) з гуртом (душ 15-16) інтелігентної молоді-студентів та інших знайомих українських родин. Нас гостили і давали гроші, бо ми збирали на якусь благородну ціль, наприклад, пам’ятаю, на Різдво 1907 р. ми колядували на придбання книжок до бібліотеки київської «Просвіти».
З колядок найбільше співали «Добрий вечір тобі, Пане господарю», звичайно, «Нова радість стала». Пам’ятаю, одного разу зважили ми спочатку обійти всі знатні родини: Старицьких, Шульгіних, Чикаленків, Житецьких, Антоновичів та інших, а на закінчення прийшли до Лисенків. Він, як завжди дуже привітно нас прийняв і запросив до своєї господи. Сам поди ригував нашим імпровізованим хором, і ми там довгенько співали під його проводом різних колядок.
А Павло Житецький, член старої «Громади», тоді вже старий і хворий, був дуже розчулений, що молодь його не забула й прийшла колядувати, почастував нас усіх якоюсь дивовижною, смачною, свого виробу наливкою-запіканкою».
Що подавали на святковий стіл у Косачів
«У Свят-вечір на вечері у нас варилися традиційні страви: пісний борщ з грибками та рибою, пиріжки з капустою, з рисом і рибою. Вареників у нас не було звичаю цього вечора варити, то вже звичай цей я пізнала пізніше на Поділлі, коли з чоловіком своїм провадила там Різдво (мій чоловік з Вінниччини). Також обов’язково варили кутю й узвар з різної сушені. Кутю варили з пшениці, а не з ячменю, як то де в кого варять. До куті давали розтертого маку з медом. Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, що була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Теж приємний звичай! Прийде дитина, подасть маленький полив’яний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось» (Спогади Ізидори Косач-Борисової).
Під більшовицьким прицілом
Обкладинка видання видання музичної комедії “Різдвяна ніч”, музика М. Лисенка, лібрето – М. Старицького
Незмінними залишались різдвяні традиції й за часів Української революції, щоправда більшовицька загроза вносила в них своєрідні корективи. Варто додати, що на той час ще від 1908 року відомим культурним осередком у Києві був Київський український клуб «Родина», тож там як правило уряджалося чимало святкових концертів, вечірок часто з дрескодом «в українських костюмах» та дитячих ранків. Але й дома обов’язково збиралися. Цінну інформацію про те зафіксувала у щоденникових записах онука Михайла Старицького, донька письменниці Людмили Старицької-Черняхівської Вероніка. На жаль в сучасних реаліях окремі її нотатки резонують особливо. Хоч і пройшло понад 100 років, а ворог — той самий. Цитуємо зі збереженням авторського правопису.
Із запису від 25 грудня 1917 року:
«… У мене надзвичайно добра мама: вчора вона так гарно заквітчала мою малесеньку ялинку цукерочками, сріблом і шоколадками! Взагалі мамочка страшенно добра і любить робити мені ріжні сюрпризи. Иноді вона бува трохи різка, коли діло торкається comelfot’ності. Раніш я протестувала, але тепер мовчу, коли мама починає дорікати мене за «легкомысленное поведение». З свого погляду вона має рацію, але я теж маю повне право «жить в свое удовольствие», звичайно не роблячи зла другім, не заплямовуючи доброго імені.
Торік на Різдво було дуже гарно, а тепер буде сумно. Я не купувала квитків ні в театр, ні навіть на колядки….
Зараз болить голова і сумно… Потім я буду з великою теплотою згадувать Різдвяні Святки і Кутю. Я провожу ці два дні завше більш-менш по шаблону: вечеряємо у Стешенок, на 1-й день у нас гості, ніколи не буває особливо весело, але якось дуже гарно — чисто, уютно.
Завше вранці приходять до мене мама і тато, цілують мене і ласкають, я валяюсь в ліжку години до 11, потім поволі встаю, одягаюсь, піду туди, ущипну шматок ковбаски, там періжка, потім граю з мамою в чотири руки, блукаю по хатам, без перериву щось їм, а в квартирі чисто все, прибрано, паркет блищить, на образах білі свіжі рушники, і все дуже гарно.
Я старшенно люблю ялинку і завше матиму на Різдво миле деревце з поетичними казковими пахощами…».
Із запису від 25 грудня 1918 року:
«Яке-б не було Різдво, мамочка завше мені його скрасить.
Чисто, тихо в хатах, святковий настрій. Ялиночку ми убрали яблучками, цукерками і свічками. Квіти, що прислав мені Кривенко. Цей раз я могла зробити мамі дарунок на свої власні зароблені гроши, і мені це страшенно приємно — хоч трохи, звичайно дуже мало, змогла я одплатити мамі за всю її любов до мене. Діло не в дарунку, а в почутті, котре я вложила в нього.
А вчора в церкві було так хороше перед іконою любої Божої Матері, миготливі свічки, темнота і тиша. Так хтілося припасти до образа і плакати, просити захистити мене од нового горя, просити так, як я-б просила мамочку.
Здається ніколи не було такого сумного Різдва, як тепер. Вдень стріляли з гармат так, що шибки тремтіли — який тут буде настрій?
Ах, свобода, свобода…
Якій безнадійний ужас. Не обманить передчуття. Загублю я все, все, останні крихти, що маю.
Поїхати куди-небудь, стати хоч гувернанткою в чужім краю — але жаль кинути все старе життя, старі звички, людей. Не знаю, може навіть краще страждати дома, ніж жити байдуже-спокійним життям на чужині…»
Із запису від 21 грудня 1922 року:
«…Миле, запашне Різдво. Хоч в «червоних колядках» і співається, що «бога ніколи не було й немає», але бог такий потрібний все одно-ж жвачкою жити. Шкода, що снігу нема, нема ілюзії 17-го року. Я зроблю собі ялиночку, з свічками, яблуками. Коли у мене будуть діти, обов’язково робитиму для них завше ялинку по всім правилам іскусства. «Пролетарії всіх країн єднайтесь» — це добре, але треба і свого теплого, уютного, «надземного»…».
Продовжували святкувати Різдво і у совєцькі часи, хоч «червоні» так старанно намагалися знищити стародавні українські традиції. У квартирі, де тоді разом жили Старицькі-Черняхівські-Стешенки, родинним колом збиралися на Кутю. На перший день Різдва Людмила Старицька-Черняхівська запрошувала гостей. До неї приходили академік-літературознавець Сергій Єфремов, освітятнин Володимир Дурдуківський, письменниця Олена Пчілка, актори Микола Садовський та Панас Саксаганський, літературний критик Андрій Ніковський, один з найвідоміших діячів української церкви Володимир Чехівський, письменник Михайло Івченко, бували доньки Миколи Лисенка Галина та Маряна та інші. Людмила Старицька-Черняхівська з сестрою Оксаною готували святкові страви, за столом говорили про мистецтво, науку, політичні справи, згадували минуле, грали на піаніно, співали. Могли влаштувати невеликі танці чи пограти в карти. Звичайна святкова програма. Втім, вже на початку 1930-го року Різдвяні вечірки Старицької-Черняхівської представниками ДПУ будуть названі контрреволюційними зібраннями. Але це вже зовсім інша історія.
Як зустрічали новий, 1886 рік
Новий рік часто зустрічали у Миколи Лисенка, збиралися переважно родичі де-хто з друзів. Свято зазвичай було наповнене музикою — господар залюбки сідав за рояль, грав власні твори, поміж них й романси на слова Старицького. А от 1885 року на святкування вирішили поставити інтермедію. І написати лібрето Лисенко доручив племінниці, Людмилі Старицькій. Її батько тоді перебував на гастролях, а отже порадника поруч не було. Як все відбувалося в листі до батьків писала Л. Старицька в листі від 2 лютого 1886 року:
«… Свята ми провели доволі весело, діти (йдеться про двох молодших сестер — О. Г.) були в Думі на ялинці, я їх водила і уявіть собі, повернулись ми о годині! Спочатку Оля трохи товклася біля моєї спідниці (про Оксану нічого й говорити, вона одразу ж знайшла якихось своїх подруг і пішла з ними), а потім так пішла танцювати, що я її й не бачила: її постійно запрошували. Та найдивовижніше, з нею танцювали всі дорослі! Спочатку я хотіла їх забрати після 12 години, та де там! Оксана та Оля — ні за що, благали, просили — мусіла сидіти до 3 години. Потім їм бабуня зробила чудову ялинку на перший день. Потому вони були у M-me Бокій на дитячій виставі, вони грали «Назара Стодолю», так що отримали чимало задоволень.
Людмила Старицька-Черняхівська з донькою Веронікою та чоловіком Олександром. Приблизно 1907 рік
Новий рік ми зустрічали у дяді Колі (Микола Лисенко — О. Г.) і тут було поставлено трилогію-інтермедію-містерію «Новий рік», твір Людмили Старицької. Та лише б ти знав, татунічка, скільки горя мені принесла ця нащасна інтермедія, скільки я над нею вила! Розумієш, мені її замовили бабуня і дядя Коля, я звичайно погодилася, та через свою чудну вдачу поставилась до цього абияк. Написала половину та кінець все відкладала з дня на день. Нарешті дядя Коля приходить і каже, що у нього генеральна репетиція сьогодні вечором і щоб ми приходили обов’язково всі увечері репетирувати і музику, і ролі. (Дядя Коля написав до неї, моїх слів, чарівну музику). Просто «холод в душу мою вліз» коли я це почула. Уяви собі, татусю, увечері репетиція, а у мене ролей немає — взагалі не написано, я швидше писати — спочатку Олі, вона грала «Славу», писала, писала, все ж у мене до вечора не готові три ролі і Маніна недописана! Можеш уявити собі моє становище, якби ж хто небудь інший — а то дядя Коля! Нічого робити, іду зі страхом і тремтінням. Як дізнався дядя Коля що у мене 3 ролі не написані, як почав, як почав… ну так як може тільки дядя Коля! Боже мій! А потім взяв написані, щоб процензурувати їх — от же був день! Якесь там слово знайшов — «Невмирущість»» (Безсмертие), а потім інші іменники не в тому відмінку поставила, гриз, гриз, і от чому ти граматики не вчиш, граматики української, і як ти посміла слова кувати, з якого дива, яке ти права маєш і т.д., і т.д. Я мало не заплакала: головне самі просили, а потім кричати. Ну як повернувся автор додому — та в подушки, і почала ревіти, ревіла, ревіла, ревіла, вила, вила години півтори… Потім вже Мані диктувати стала… До ранку всім написала, крім себе. Однак п’єсу поставили і мене всі хвалили і аплодували, хоч в хорах ми чимало набрехали. Отже мій перший твір з’явився у сльозах».
Читайте також: Європейські обрії Миколи Лисенка
Додамо, що ставили містерію у господі Миколи Лисенка в будинку Мезера на Хрещатику. Декорацій не робили, проте костюми підготували: частину пошили самі з тканини, яка залишилась після виготовлення вбрання до опери «Утоплена», а виконавицям ролей Землі та Слави орендували. У якості акторів тоді дебютували всі молодші члени родини Лисенків-Старицьких: Людмила — щастя (грала за задумом із завязаними очима), Оксана Старицька- кохання, її одягнули у рожеву сукню з великим червоним серцем на грудях, Ольга Старицька — Славу, кузина Лисенків-Старицьких Валерія Деконор — закутану у білий серпанок Вічність, а її брат Ераст — Старий рік. Під кінець Марія Старицька, яка була Землею, винесла на руках маленьку Галину Лисенко, яка зіграла свою першу роль — Нового року. За задумом авторки Новий рік мала виносити Вічність, втім тендітній Валерії було складно впоратися із завданням — тому відбулися зміни, маленьку доручили міцнішій та старшій Марії-Землі.
Марія Старицька
Дивовижно, але незакінчена частина рукопису першого твору Людмили Старицької-Черняхівської, який вона вважала «поганим» зберігся і до нині у складі її архіву (тепер частина фондової колекції Музею видатних діячів української культури). Тож публікуються фрагменти рукопису вперше, авторський правопис збережено.
Людмила Старицька
Новий рік
Старий рік Іще одна яка небудь година
І вже скінчивсь мій давній вік
З небес вже лине янголятко
Зліта на землю новий рік
А я тепер? Зневажений забутий
На старості сумую тута сам…
А був же час коли малим хлоп’ятком
Я мислів щастя дати всім людям
І як я радісно летів тоді на землю
Як ухилявсь зустрічним зірочкам
І як співав я весело й ласкаво:
«Радійте всі, бо всім я щастя дам!»
Чі мало вже минуло з того часу
Але й тепера весело згадать
Як всі на мене радісно чекали
І в палац, і серед бідних хат!
А в чарочках вино як бучно грало
Це було саме в глупу, глупу ніч
Немов тепер, та вже дарма мочь кане
Тепер вже друга, зовсім друга річ (замислюється похиливши голову на руку; за коном співає хор).
Хор Радуйся святая земле,
Радуйся бідний чоловік:
Швидко, швидко вже прилине
Нам на щастя новий рік
І тремтять у кожнім серці
І надії, і благання
Вірте люди, вірте бідні
Сповнить Ваші він жадання!
І тремтять у кожнім серці
І надії і благання
Вірте люди, вірте бідні
Сповнить Ваші він жадання!
Старий рік
(прислухається) Все сміється! Все радіє!
Тільки-ж я нещасний сам
Обездолений, забутий
Плентаюся по степам!
Старий рік А про мене вже й забуто! (прислухається)
О зрадливий, легкодухий мир!
Хоч би хто згадав з зітханням
«Славний рік, я і єго любив»!
Земля Що се, що се, що я чую (оглядається здивовано)
Хто се стогне в час такий?
Хто се скаржиться на долю?
А це ти, дідусь старий…
Старий рік Земле, земле пам’ятаєш
Як стрічали всі мене!
А тепер? Саме то й болить
Всяк менме мерщий жене.
У останні ці хвилини
Що мені зостались жить
Всі змагаються й бажають
Перебути оту мить
«Швидко новий рік прилине»
Всі голосять, мов один:
«Як же гаїться старий цей,
Хоч хутчій кінчався він!»
Ох, ох, ох! Святая земле,
Тяжко, важко це вчувать…
Ось яку на старість дяку
Мусиш дурно відібрать!
О гідкі, невдячні люде,
Як кохав я щиро Вас,
Для сього-ж добра і щастя
Працював я весь свій час
За для кого-ж денно й н[ічно]
Рук старих не покладав?
Й свої праці і дарунки
І маєткі — Вам роздав.
Навіть серце, душу навідь
Не кохав я так як Вас!
О, ганьбіть мене, зневажить
І забуть в останній час!… (одвертається і закрива очі руками)
Земля О, твоя правда мій біде сердешний (заспокоюючи его)
Люде невдячні, забутливі люде!
Але й такі есть у котріх до тебе
Шана і дяка до віку пробуде
Ті не забудуть твої добродійства
І в цю смутну розставання годину
Тяжко зітхнувши згадають минуле
Й щиро проронять слезу не тяжку … (тяжко зітхнувши стирає слезу)
Старий рік Так! Але на що-ж я мушу кідати
Кращу мету свою й шлях свій коханий
Лише задля того, щоб взяв моє місце
Всім невідомий шелихвод поганий!
Земля Що-ж робитимемо дідуню —
Бо вже як тут не крути
Не поможе і нікому
Свого часу не втікти!
Так на світі з покон віку
Вже ведеться, що старий
Хоч найкращий, мусить дати
Місце силі молодій
Заспокойся-ж старче бідний
І втішайсь на старість тім
Що скінчів свою повинність,
Бо зробив що зміг усім
(за коном чутно, як б’є 12 часів)
Боже, наче б’є дванадцять?!
О, прощай земле свята
Зараз я пірну в безодню
Смерть мене вже огорта! (провалюється крізь підлогу)
(Появляються з другого боку: Вічність, держачи на руках Новий рік, за нею іде Счастя, праворуч єго Кохання, Слово, прочі; ліворуч Музика, Поезія, Живопис, наука. Всі стають пів колом. Земля їх зустрічає з радісною ухмілкою. Вже йдучі вони співають).
Хор Ми прилинули стрімко
З-за рожевих хмарочок
Де співають Господеві,
Кола ясніх зірочок!
В’ємось завжде біля щастя
Ми сріблястою юрбою
Новий Рік приніс нас людям
З новим Щастям із собою
Вічність Там де немає радості щирої
Й там де нема ані сліз, а ні горя
Там де розкидані зірочки яснії
В хвилях блакитно лежачого моря
Там де в сріблястім рожевім сяянії
Навколо сонців вертяться планети
Там де швидш мислі веселі, легкі
Скрізь пролітають блискучі комети
Там де так широко, світло і легко
Там де й Безкрайність, сестро моя,
Там з покон віку я завжде ширяю
Вічністю, Вічністю зовуся я (трохи замислюється, далі)
<…> Далі текст частково втрачено — О. Г.
А ми не гублячи надії
Помолим Господа за Вас! (передає Новий Рік до Землі на руки)
Новий Рік Із осель зорістих, ясніх
Із повітряних країв
З найсвітлішою метою
Земле! Я к тобі злетів
Та мета моя святая –
Догодити усім людям!
Задля цего — все що маю
Без рахунку ім роздам (показує на Щастя, Гроші, Кохання, Славу, Музику і т.д.)
Земля Я приймаю тебе, янгелятко мале (приймає его на руки)
На свої материнській рукі,
Слова ж ти не зламай, жизнь і щастя віддай
Для людей і зменші їхні мукі!
Счастя Кожен рік я на землю злітаю,
Але люде не вдячні мені
Зневажають мене в кожнім краю
Винуватять в злобі і брехні,
Ще не всім я однако прихільне:
Бідних завжди на вік залишу
Для багатіх працюю занадто
Навіть діти у них колишу!
( 1 слово нерозбірлиіе)буцім я зовсім зряча
І незрячу вдаю лиш себе
Проте досконало все бачу
Розумію і там де слабе
Неосвідчене, бідне голоцтво
Ледве плентаюсь прикрім шляхом
Де надія, людськая порада
Ледве бється срібним крилом
Там то я буцім завжде навмисно
Ще й від себе додам кілька лих
І нарешті стопчу всі надії.
Навпаки-ж по палацах злотих
Де на килимах щиро шовкових
Вивертаються ситі пани
А на ніх цілим гуртом працюють
Бідолашні найменші сини
Там то я раз у раз розкідаю
Всі найкращі дарунки свої
І уваги на це те звертаю
Чі варті вони того, а чи ні!
Читайте також: Українська вулиця й Український Парнас у Києві межі століть
Федір Вовк. Ескіз декорацій до музичної комедії “Різдвяна ніч”. 1874 р.