19 вересня між школою і дитячим садком прилетів КАБ. За словами Валентини Пухлій, директорки школи, кратер був глибиною два метри. Вікна в коридорі забили фанерою, покрівля пошкоджена. Але в цій будівлі діти не навчались уже понад чотири роки, з часів пандемії ковіду. Валентина Андріївна залишає школу, якою керує 23 роки із 42, що вона працює в освіті, і веде нас у нову школу під землею.
Підземну школу побудували за максимально короткий період: між вереснем 2022-го і березнем 2023-го з ініціативи мера Харкова Ігоря Терехова. Уже 7 травня 2024 року школа прийняла перших дітей з Індустріального району. А з 1 вересня 2024 року їх уже було 1100, з 1 до 11 класу, яких готують до національного тестування. «Запитів було дуже багато, і нам довелося зайняти всі двадцять кабінетів і набрати в класи до 23 дітей», — уточнює Валентина Андріївна, нагадуючи, що навчання й харчування безплатне.
З 9:00 до 15:30 діти навчаються у дві зміни: зранку найменші й до 5 класу, а після обіду, який відбувається тут же, — найстарші. Два дні на тиждень діти залишаються вдома. Підземних шкіл у Харкові наразі дві — другу відкрили в метро, вона збільшує приймальну здатність до трьох тисяч дітей 2024 року, як повідомила на брифінгу директорка департаменту освіти Харківської міської ради Ольга Деменко. Загалом вона зазначає, що в Харкові перебувають 53 тисячі школярів (на 2 тисячі більше, ніж минулого навчального року). Харківський антикорупційний центр указує вартість школи — 60 мільйонів гривень, що вдвічі менше, ніж новий проєкт будівництва на Салтівці.
«Це величезна й чудова можливість працювати офлайн у наш час. Бачити очі дітей. Коли діти прийшли у вересні, вони були неемоційні, перелякані. А зараз, уже через три місяці, усміхаються, і очі сяють», — ділиться Аліна Холодова, заступниця директора й викладачка англійської мови, яка працює в школі з 2014 року, і зізнається, що роботи дуже багато.
Плакати «Правила справжнього українця» прикрашають білі асептизовані коридори з указівками до буфету, туалету й виходу. Серед них: «бути чесним», «підтримувати ЗСУ» і «пишатись українським». Одразу за охоронцем — кімната безпеки. На стіні плакати з мінної небезпеки поруч із цифровою, правила поведінки під час повітряної тривоги, небезпеки на воді й пожежі. Під макетом грудної клітини — маленький макет апарата штучного дихання. На полицях — дитячий бронежилет, муляжі танків і лего-набори з поліційними машинами. На всьому — лого USAID, основного мецената проєкту.
Заняття проводять лікарі, представники ДСНС, шкільні поліціянти й благодійні організації, як-от FSD (Fondation suisse de déminage, Швейцарський фонд протимінної діяльності) тощо. «Що я відчуваю, коли бачу ці плакати? Почуття в усіх одне, але діти мають знати, що це існує і що його не треба брати в руки. Коли ми представляємо ці муляжі й макети, то не дозволяємо дітям торкатися, тільки дивитися, щоб не формувалася звичка», — коментує Валентина.
Поруч, у конференцзалі, готуються до новорічних святкувань. Біля ялинки розкладають подарунки.
На початку повномасштабної наземна школа стала хабом, а працівники — волонтерами, що роздавали гуманітарну допомогу: дитяче харчування, одяг для переселенців.
«Не було такого дня, щоб ми не вийшли на роботу. Спочатку допомагали, а потім дистанційно продовжували навчати дітей, і зараз всі працюють», — каже Валентина, яка мала знайти ще половину з 80 викладачів для підземної школи.
У ресурсній кімнаті соціальний педагог Ігор Штанкевський, 25 років, чекає на дітей. До нього приходять діти з особливими освітніми потребами — у школі є семеро дітей з аутистичними розладами у звичайних класах — і такі, що мають вади розвитку чи опорно-рухової системи. Кімната насичена найновішими засобами: інтерактивна підлога, пісочниця, які залучають дітей до різних практик розвитку когнітивних функцій і навичок, сприйняття, уваги, уяви, пам’яті, рухової активності. У пісочниці можна розкопувати скарби й знаходити артефакти (наприклад, амфори) або використовувати її для вивчення географії, біології та історії. Бізіборд симулює всі можливі базові побутові жести, як-от відчинити двері чи ввімкнути світло.
Цей випускник гуманітарно-педагогічної академії Харкова уточнює: «Учителі приводять дитину, якщо бачать, що в неї якісь відхилення на уроці, або якщо дитина стривожена, наприклад як сьогодні після ранкового обстрілу, щоб зняти психоемоційне напруження. Дитина може ходити по підлозі, заспокоюватися. Спеціальна музика, підібрані кольори спеціально. І рибки будуть реагувати».
Валентина зауважує: «Діти, які перебувають тут, у Харкові, до тривог звикли, хоча це дуже погано. Коли лунає тривога, вони продовжують гуляти на вулиці. Запобігти цьому не можна. У підвалі дитині непросто, їй треба рухатися». 28 серпня через удар неподалік шестеро дітей зі школи втратили квартири й виїхали. В одного вчителя повибивало вікна й згоріла автівка.
У 2 класі на уроці з української мови вчителька завершує диктувати речення, одягнені в різні відтінки жовтого — кольору дня — діти починають бігати по класу. «Зошити й книжки прибрали, будь ласка», — каже викладачка. Дівчинка уточнює: «Зараз читання». «Яке читання? Щас сніданок», — обурюється інша. «Ми спочатку покушаємо, а потім читання», — заспокоює вчителька. «Ето последній урок!» — радісно кричить хлопчик з кінця класу. Лунає дзвінок. Сьогодні улюблена страва — бургери. «Мені подобається полноценний обід — рисова каша, вінегрет та отбивна», — каже Софійка з 4-Б. Сюди вона потрапила з друзями ще зі старої школи, і для неї навчання й контрольні видаються легкими.
В альтернативній кімнаті, де можна почитати чи поспілкуватися наживо, а телефони заборонені, розпочинається заняття зі стресостійкості з польською гуманітарною організацією. Роблять кілька вправ розминки, далі дітям показуватимуть картинки, наприклад гору, і аналізуватимуть їхні відповіді, емоційний стан. Потім робитимуть оригамі. «У дітей з окупованих територій, де ми були вчора, у селі Василенкове, стан набагато гірший», — каже модератор тренінгу.
У кабінеті інформатики, крім комп’ютерів, є 3Д-принтер. Свій перший виріб — червоні молоточки — учні забрали показувати батькам. «Дітям тут дуже комфортно. Попит на цю школу великий. Діти й на канікулах сюди приходять на гуртки програмування, робототехніки, надолужувати знання, кому це треба, і готуватися до національного тестування», — каже директорка.
У їдальні одразу за медичним кабінетом хлопчик купує пиріжок, не дочекавшись обіду.
«Я рада, що в моїх учителів і в мене є можливість спілкуватися й проводити наживо уроки, бо дистанційні уроки обмежують спілкування з дітьми. А тут усе як раніше, ми не відчуваємо, що під землею. Хіба що немає вікон», — завершує Валентина Андріївна.
Репортаж написано під час резиденції в будинку «Слово» Харківського літературного музею