Мільйон книжок поміж обстрілами: як працює харківська друкарня Unisoft

Друкарські верстати звучать монотонно, мов поїзд: шух-шух-шух. А самі машини для фальцювання, тиснення й ламінування — як устаткування в реанімації: з ритмічною частотою пік, пік, пік. Один за одним вилітають величезні аркуші. На кожному з них — кілька сторінок майбутніх книжок.

****

Харків має не лише звання східного форпосту української культури, а й книжкової та друкарської столиці України — 85 % усіх книжок до повномасштабного вторгнення друкували саме тут. Зараз ситуація не надто змінилася, адже обладнання друкарень неможливо евакуювати в інші міста через його великі розміри. Друкарням доводиться працювати під обстрілами.

Дорога до Unisoft пролягає промисловим кварталом. Сіруваті обдерті приміщення побиті війною і часом. У харківські друкарні часом прилітають ворожі ракети й дрони: до кордону з Росією — всього 40 кілометрів. Під’їжджаємо до великих воріт з прапорами, де мене вже чекають.

На Unisoft першою в очі впадає велика годівничка. Як — поміж обстрілами ще встигають пташок підгодовувати? Директор друкарні Олександр Попович на моє запитання про годівничку дивується. Каже: у нас тут ще собака є, він уже наш, а влітку діти працівників друкарні тут іноді граються на подвірʼї. Це я ще не здогадуюся, як багато книжок вони щодня друкують, і чекаю, коли от-от спущуся на виробництво.

Мої провідники й спуск на виробництво

Екскурсію виробництвом проводять менеджерки Аліна й Ірина, потім доєднується сам директор Олександр. Спершу показують офіс.

Аліна, яка переїхала в Харків із Сіверськодонецька, а туди — з Луганська, коли розпочалася війна 2014-го, розказує, що друкарня працює з 1994 року, щомісяця друкує понад мільйон книжок (тверда і мʼяка палітурка).

З початком повномасштабного вторгнення роботи не поменшало, навіть навпаки. Раніше на Unisoft друкувалося багато іноземних замовників. Тепер їх менше, хоча замовлення від постійних партнерів з-за кордону досі є. Також на Unisoft представлені всі великі українські видавництва, які або розташовані в Харкові, або мають потужності перевозити надруковані книжки у свої міста. КСД, Видавництво Старого Лева, Vivat, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, Ранок — усі друкуються тут. Малим видавництвам вигідніше друкувати книжки в друкарнях власних міст. Ірина каже, що зараз в Україні збільшилося різноманіття книжок, але їх наклади досі невеликі.

Навколо затишно й тепло, офіс — опен спейс, кожен бачить кожного. Проте зараз усі зайняті: хтось перебирає папери, хтось працює за компʼютером, на мене майже ніхто не зважає. Ірина дає мені кислотний помаранчевий жилет (такі правила безпеки), і ми нарешті спускаємося на виробництво.

Одразу згадую один з останніх сезонів серіалу «Пуститися берега», де герої мали велике приміщення для виробництва з новим обладнанням. Тут схоже: опиняємося на залізних сходах, якими спускаємося в саму друкарню. Аліні й Ірині доводиться ледь не кричати, щоб я почула.

Навколо кипить робота. Друкарські верстати звучать монотонно, мов поїзд: шух-шух-шух. А самі машини для фальцювання, тиснення й ламінування — як устаткування в реанімації: з ритмічною частотою пік, пік, пік. Один за одним вилітають величезні аркуші. На кожному з них — кілька сторінок майбутніх книжок. Мені хочеться підбігти й вихопити один, щоб зрозуміти, яка це книжка, і відчути, що я її перша читачка. Перша! Проте мої провідниці не дозволяють.

У ніс бʼє солодкуватий запах фарби. Підходимо до чотирьох бочок з фарбою, від яких до стелі ведуть труби й переходять аж до друкарських верстатів. Ірина пояснює:

— Ми використовуємо фарби для чотириколірного друку: блакитний (Сyan), пурпурний (Мagenta), жовтий (Yellow) і класичний чорний (Contour). Зазвичай у друкарнях немає автоматичної подачі фарби, друкарям доводиться їх носити й заливати вручну. А в нас є.

Виявляється, на друкарському обладнанні можна виставити параметри кольорів, і тоді розумна машина їх сама змішає з чотирьох основних. Хоча найчастіше друкують лише чорним. От як зараз: інші відділення багатотонної машини притихли, працює лише один. Упізнаю його за бризками чорної фарби, яка колись намагалася вирватись назовні.

Душа друкарні

Рівна постава й міцна тілобудова директора Олександра Поповича видають колишнього військового льотчика. Він розповідає, що на друкарні Unisoft працює майже чотириста людей.

— Ми тут усі як велика родина. Усі всіх знають уже багато років. Багато разом пройшли. З деякими нашими працівниками я познайомився задовго до того, як очолив Unisoft. От, наприклад, з нашим головним інженером Іваном Петровичем. Він — душа нашої друкарні, — розказує Олександр, а мені не терпиться познайомитися. — Іване Петровичу, у вас зараз інтервʼю будуть брати!

Навпроти нас зʼявляється невисокий сивоволосий чоловік з акуратними вусами і в окулярах — класичний інженер-інтелігент з моєї уяви.

— Я працюю на Unisoft уже п’ятнадцять років. Це моя друга велика друкарня. Першою була «Фактор-друк» (друкарня корпорації «Фактор», до якої входить і видавництво Vivat). Я її побудував з нуля й до чотирьох гектарів території. Проте пішов звідти з деяких причин. Але все, що стається, — на краще! А тут я працюю та отримую задоволення від роботи. Роблю все, що стосується технічного оснащення підприємства, планую розвиток, оснащую друкарню технічно.

— А чим найбільше пишаєтеся з того, що тут зробили?

— Тим, що залишилася тільки одна машина з 2010 року. Усе інше — нове обладнання.

Іван Петрович додає, що ніким іншим, крім інженера, себе не бачить. А якби не був інженером, то налаштовував би друкарські машини.

— Я вже сорок один рік у поліграфії. У мене дві фахові освіти — технік-механік та інженер-механік.

— Ви зі Львова? — запитую, бо його українська має галицький відтінок, не схожа на українську інших харківʼян.

— Я зі Львова! — сміється. — Усі поліграфісти колись навчались у Львові, бо всі рівні освіти — від училища до університету — були там. Я переїхав у Харків, бо мене сюди запросив колишній директор книжкової фабрики «Глобус». Я взяв молоду дружину, та й приїхав. Ми з нею ще в технікумі познайомилися, разом училися і в останній день занять одружилися.

Зараз Іван Петрович мешкає з усією родиною в Харкові. Дружина багато років також працювала в поліграфії наладницею поліграфічного обладнання. Тепер на пенсії, проводить час із двома онуками. Запитую його про плани на майбутнє.

— Я не вічний, тому готую собі заміну. У мене тут є тридцятирічний хлопець, і я його вже років пʼять навчаю. Я в перший день роботи кажу молоді, що в поліграфії за рік чи два спеціалістом не станеш. Можна вивчити якусь частину, але для керівництва підприємством пʼять років — дуже мало. І сам щодня вчуся. Мені ще є куди розвиватися, але краще хай це роблять молоді, а я їм допомагатиму.

— А я думаю, що це талант і нереальний ступінь відповідальності. Іван Петрович ніколи не здається, він знає, що завжди є рішення, — додає Олександр.

— Результати компанії залежать від усіх людей, які в ній працюють. Абсолютно кожен робить свій внесок у спільну справу, — каже Олександр.

Додає, що в Івана Петровича є здібність не просто уявляти склад двигуна чи машини загалом, а й бачити, як це працює. Усе, що є зараз на Unisoft, — їхня спільна праця. Разом їздять по світу, переймають досвід і діляться власним, разом ухвалюють рішення, чи встановлювати нові машини.

Лунає дзвоник, наче в школі на перерву.

— Я ж, знаєте, по світу багато маю їздити, дивитися, що і як в інших країнах працює. То таке буває, що наче ж гарно в них там, добре, але додому хочеться страшне. Ото як почалося вторгнення, ми виїхали з моїми на Захід. То через 2–3 тижні я вже сидів на валізах, чекав команди Олександра Євгенійовича, щоб повертатися.

— З березня 2022-го ми почали працювати над заходами безпеки: зробили укриття (туди під час кожної тривоги спускається персонал), поставили старлінк, генератори, зміцнили фасад і дах друкарні, — розказує Олександр. — І вже в червні 2022 року повністю відновили роботу.

Як друкують книжку

Заходимо в невелику кімнату, яку майже повністю займає обладнання. У кутку за компʼютером сидить тиха й майже не помітна Наташа. Вона виготовляє StP-пластини — перший крок виробництва книжки.

StP-пластини потрібні для того, щоб друкарі могли використовувати їх як трафарет чи шаблон. Саме від них будуть відпечатуватися майбутні книжкові сторінки. На кожну фарбу (їх, нагадую, чотири) — своя пластина, такий собі трафарет. З компʼютера працівниця переносить файл на обладнання, заливає спеціальний розчин і дозволяє подивитися зблизька, що відбувається.

— Це як фотографії колись робили в совдепі. Налили в баночку спеціальну водичку, поклали плівку — і фотографія проявилася. Ця хімія фіксує і витравляє зображення або текст, без них друкарі не зможуть надрукувати книжку. Тут є ще така чиста водичка, — вона занурює пальці у воду, — яка прибирає залишки хімічних речовин. Потім пластину сушать — і готово.

Пластини легко прогинаються під мʼякими валиками, на білому фоні видніється тоненький синій візерунок. Торкаюся блискучої поверхні пластини, на якій зображені машинки й мотоцикли, — буде дитяча енциклопедія.

З відносно тихого приміщення Наташі потрапляємо в основний цех. Тут усе заповнене величезними машинами вагою по кільканадцять тонн. На Unisoft є дві машини, які друкують сторінку з обох боків, і ще кілька, які друкують дві сторони аркуша по черзі.

— Зараз друк чорно-білий, тому не всі вали з фарбою використовуються. Коли лист потрапляє на вал із пластиною, на ньому з’являється відповідний колір, — пояснює Ірина.

Шум від друкарської машини наростає, коли підходимо до екрана. На ньому — графіки, обчислення й відтінки кольорів. Враження, ніби ми опинились у тамбурі поїзда — так тут гучно. Поруч стоїть Юрій Іванович, у нього тридцять років друкарського досвіду.

Крізь шух-шух-шух розпитую про роботу.

— Книжок я стільки за тридцять років надрукував, що якби їх порахувати, то стане страшно. А якщо їх ще читати… Бувають поламання, як і на будь-яких виробництвах. Але так, щоб я колись неправильно щось зробив, то ні. Завжди перевіряю все.

Юрій Іванович за зміну друкує сімдесят тисяч аркушів, на яких розміщується 32 сторінки формату А5. Це в середньому 7500 книжок. Одна зміна Юрія Івановича триває з 8-ї ранку до 6-ї вечора. Потім дві години перерви — і на нічну зміну, з 20-ї, приходить інший друкар. За роботу вночі друкарня доплачує.

Юрій Іванович дозволяє мені піднятися на машину й зазирнути поміж валів, де з шаленою швидкістю пролітають відпрацьовані аркуші. В обличчя вдаряє тепло й концентрований запах фарби. Якийсь час зачаровано спостерігаю за гіпнотичною швидкістю друку, але маємо йти далі.

Друкарські машини бувають аркушеві й рольові. Юрій Іванович працює на аркушевій, одній із найбільших на Unisoft. Їхня особливість у тому, що вони друкують аркуші, які потім потрібно фальцювати, себто складати в зошити. На аркушевих машинах друкують наклади до десяти тисяч примірників.

Рольові друкарські машини потрібні, щоб надрукувати великі наклади — від десяти тисяч примірників. Вони не друкують на листах паперу, а одразу з великих котушок, які зазвичай доставляють з Європи (в Україні є власний папір, його також використовують, але рідше). Налаштовувати таку машину на друк треба довше, ніж аркушеву, але працює вона швидше. Після неї не треба фальцювати аркуші, бо вони одразу складаються в зошити. Проте якість друку на них не така хороша, як на аркушевих машинах, через велику швидкість.

Є і цифровий друк — одна з нових технологій у поліграфії. Щоб налаштувати такі машини, треба всього 5–10 хвилин. Вони друкують швидко та якісно, але зробити великий тираж дорого й складно, бо машини не мають таких потужностей, як класичні. Коли ми опиняємося біля цих машин, помічаю, що тут працює молодь — значить, не треба багато років учитися, щоб займатися цифровим друком.

Олександр каже, що майбутнє за цифровим друком і вони до цього готуються й поступово впроваджують нові технології в роботу.

Після друку

Коли друкарі закінчили свою частину роботи, аркуші потрапляють у машини для фальцювання. Тобто листи друкованого паперу перетворюють на складені зошити. Кожен такий зошит під час і рольового друку, і фальцювання позначають відповідним штрихом на корінці. Тоді їх відправляють на ще одну машину. Під шух-шух-шух Ірина знову приходить мені на допомогу.

— Кожен спуск (зошит) закладають в окрему секцію машини. І вже ця машина підбере й складе потрібні надруковані частинки книжки в блоки.

Блок формують з кінця: шух — 10, шух — 9, шух — 8, шух — 7, шух — 6, шух — 5, шух — 4, шух — 3, шух — 2, шух — 1 зошит. На виході бачу заголовок «Виживуть пʼятеро» Голлі Джексон і викрикую, що в мене є ця книжка.

Далі застигаю від видовища: величезний стос паперу (кілька метрів) викладають на поверхню машини, і вона легким рухом з вакуумним звуком, від якого закладає вуха, розрізає папір.

Це Андрій, і щойно він обрізав листи паперу, які скоро стануть білим однотонним форзацом книжки. Намагаюся поговорити, але він зайнятий. Проте за секунду розвертається до мене й простягає книжку — «Вавилон» Ребекки Кван.

— Подобається читати фентезі? — запитую.

— Подобається читати те, що я робив. А через цей верстат проходить майже 90 % всіх книжок, — відповідає.

Починається обідня перерва, і майже всі машини зупиняються, а працівники йдуть у їдальню. Затримується кілька людей, які друкують і прикрашають обкладинки. Ідемо до них.

Обкладинку друкують на папері, як інші звичайні аркуші. Потім на неї наносять ламінаційну плівку, яка захищає обкладинку від подряпин. Тепер на пальцях не залишиться слідів, якщо добряче потерти обкладинку.

Проте видавництва створюють дедалі вигадливіші дизайни обкладинок, для цього тут є спеціальні машини. На залізне кліше наносять фольгу й під великим тиском і температурою припечатують на обкладинку. Запитую, чи обов’язково мати цю машину в арсеналі друкарні, чи вона більше для краси.

— Для краси, але без неї не обійтися. Обкладинка — обличчя книжки, — каже Ірина.

Кожну обкладинку треба відпрацьовувати вручну, ставити в спеціальні рамки й припечатувати малюнок. За зміну Олексій може зробити 3–4 тисячі обкладинок.

Дзвінок, наче шкільний, знову прорізає простір і повертає мене в приміщення друкарні.

Деякі обкладинки покривають ще спеціальним лаком. Якщо ви помічали літери, які блищать і переливаються на світлі, — це саме він.

— Лак наносять за допомогою спеціального сита через трафарет (так, знову трафарет!), а потім запікають за високої температури. Як ми з вами нігті фарбуємо, — продовжує розказувати Ірина.

Коли заламінована обкладинка готова, до неї кріплять спеціально вирізані картонні пластини й формують книжкову папку. Це робить обкладинку твердою і створює форму звичної книжки. У фіналі її одягають на блок зошитів, які перед цим прошили великими голками.

А іноді до книжки додають кольоровий зріз. Це просто, якщо порівняти з іншими процесами в друкарні. Наче звичайний принтер, машина наносить потрібний візерунок. Проте саме це збільшує вартість книжки.

Кольорові зрізи — новинка після повномасштабного вторгнення. Спочатку робили все вручну, а потім закупили відповідне обладнання й почали друкувати кольорові зрізи та візерунки на них. Це зараз найголовніший тренд на українському книговидавничому ринку.

Коли книжкова папка й блок готові, їх збирають докупи. Так з’являється книжка. Жінки беруть готові примірники й складають у паперові пакети. Заклеюють і відвозять на склад. Склад зазвичай приймає книжки наприкінці зміни, тобто двічі на добу, але якщо книжок багато, то ще частіше.

Наступного дня після виготовлення книжки сортують по машинах і доставляють на склади видавництв. Зараз на складі й у цехах миготить багато яскравих різдвяних книжок. Цього року видавці побили всі рекорди за кількістю різдвяних видань.

Любов у друкарні

Наприкінці теревенимо з Олександром та іншими в офісі. Тема торкається сім’ї, і я запитую, чи можна на виробництві починати стосунки, чи не забороняє це компанія. Усі навколо сміються, а Олександр розказує про кілька пар, які познайомилися тут, зустрічалися, а тепер одружені, мають дітей і далі працюють у друкарні.

Хтось кличе Олену, яка відповідає за міжнародну співпрацю, і я запитую її, чи пам’ятає вона, коли і як уперше побачила майбутнього чоловіка, завідувача складу напівфабрикатів Влада.

— Сьогодні в нас річниця: три роки шлюбу. І молодшому сину сьогодні три місяці. Ми з майбутнім чоловіком просто перетиналися по роботі. Причому два роки лише «привіт» — «привіт». А під час карантину почали спілкуватися, бо обоє любимо мотоцикли. А потім вже й одружилися.

У технологічному відділі небагато працівників, дві з них — Віка й Оля — також зустріли майбутніх чоловіків у друкарні. Віка розказує, що познайомилася з чоловіком у палітурному цеху — працювали поруч, а цього року у вересні одружилися. Запитую Олю про її історію, вона дивиться повз мене з усмішкою:

— Ми познайомилися… ой, тринадцять років тому. Я тоді працювала на StP (пластини, з якими працює вже згадана Наташа), а чоловік прийшов працювати друкарем. Ось і одружилися.

Невже не буває друкарок-жінок?

На Unisoft рівна кількість жінок і чоловіків. Запитую Ірину, чи є в них така робота, яку можуть чи мають виконувати лише чоловіки або жінки.

— Напевно, друкарі, бо в нас немає жінок-друкарок.

У розмові з дівчатами в офісі також запитую про жінок-друкарок. Оля з технологічного відділу каже, що чула про кількох, але жодної не знає особисто. Її відповідь мене заохочує розібратися, чому так склалося.

— Це велике фізичне навантаження. За місяць ми використовуємо близько 500 тонн паперу. Поділімо на три зміни — 41 тонну паперу треба за місяць перелопатити друкарю. Попри те що машина досить самостійна, треба робити багато фізичної роботи. Це чорна робота — наприкінці зміни в друкаря руки брудні, — пояснює директор.

Олександр Попович зізнається, що друкарі — одні з найцінніших працівників на ринку праці загалом. Їх дуже мало, особливо хороших і з досвідом. З початком широкомасштабного вторгнення знайти друкаря стало ще важче.

— Щоб людина стала професійним друкарем, треба бути на виробництві, навчатися й допомагати досвідченому майстру понад десяток років. Інакше ніяк. Це також підтверджує головний інженер Іван Петрович: якісних працівників друкарні треба вирощувати.

Проте до жінок-друкарок. Запитуємо, звісно ж, Івана Петровича, чому немає жінок-друкарок. Робота фізична й складна, а час від часу ще й доводиться машину розбирати й робити ремонт — так пояснює. І взагалі, для цього треба бути механіком.

Друкар Саша саме ремонтує машину.

— Сашо, чи може бути друкарем жінка?

— Чи може? Так, у мене мама друкарка, — радісно скрикуємо, бо ось і відповідь. — Я 1975 року народження, а вона 1973-го ще на «Восточній печаті» (друкарня в Донецьку) працювала. Я цього не знав, потім трудову її подивився.

Колись у Саші була інша специфіка. Зараз офсетний друк, а тоді був високий офсетний друк. Тобто зараз друкує циліндр, а тоді — виступні фігури й відтиск.

— То ви пішли слідами мами? Ви з Харкова? Тут навчалися? — запитую.

— Можна сказати й так. Я з Харкова й тут навчався, а мама зі Львова, — мовить Саша.

Згадую Івана Петровича, нескінченну круговерть протистояння й симбіозу Харків — Львів, цих двох культурних гігантів на мапі нашої країни, усміхаюся до себе.

На прощання директор друкарні Олександр дарує книжку. Заглядаю на обкладинку — це величезний «Кобзар», повне колекційне зібрання поезій Тараса Шевченка, вагою понад кілограм. Обома руками стискаю книжку з написом: «Надруковано у ПП Unisoft», прощаюся із цією друкарською родиною і сподіваюся, що повернуся сюди ще не раз.

Скоро всі книжки, до яких я мала змогу торкатися першою, поїдуть на склади видавництв, а потім сяятимуть у вітринах книжкових крамниць.

«Кобзар» їде зі мною на верхній полиці поїзда, щоб зайняти чільне місце в домашній бібліотеці. І звук цього поїзда — шух-шух-шух — нагадує мені друкарські машини, які прямо зараз друкують новий мільйон книжок поміж обстрілами.