Продовження. Початок за посиланням
Відьма в Малоросії: колоніальні аналогії
Явдоха Зубиха, як авантюристка, закручує пружину людських доль, вона накриває чарами все село, її відьмацтво підміняє козацьку владу в Гетьманщині. Якщо скористатись аналогіями, то перетворення колишнього гетьманського Конотопа на малоросійську провінцію саме й маркується владою відьми. Можна пригадати в цьому зв’язку також російськомовну казку Квітки «Відьма», датовану 1837 роком. Текст цей видається своєрідним доповненням чи сиквелом до «Конотопської відьми», що подається як історія, нібито розказана козаком Грицьком Основ’яненком.
Дійство у «Відьмі» відбувається в Україні, і йдеться в ній про боротьбу відьми з козаком Остапом Пушкарем — боротьбу не на життя, а на смерть. Відьмою стає ображена козаком дівчина, яку мати навчила відьмацького ремесла. У тексті кілька разів згадано й Конотоп. Відьма то бігає в Конотоп до дядини «поськатися», то літає з обіду на обід «з Києва на Карпати, звідти в Конотоп, там на Кавказ, так до свата в Сибір, та до поселених хохлів у Кардаїлівку за Урал-ріку, та до старшого боярина в Бердичів». Виникає враження, що своєю владою відьма охоплює і Україну, і Малоросію, включно з українськими поселеннями в Російській імперії за Уралом і в Сибіру.
Войтюк Андрій у ролі Явдохи, гопак-опера «Конотопська відьма» театр ім. Марії Заньковецької
Оповідач двічі називає маршрути відьми, зауважуючи, що їй не первина літати «з Києва на Карпати, до руснаків, побратимців українських; звідти під самий Кам’янець, там у Черкаси, та, чого доброго, ще й на Кавказ, а на зворотному шляху і в Бахмут, тому що й там живуть не католики, а хрещені козаки, хоч полтавці та чернігівці й не визнають їх земляками». Вдається він і до історичного коментування: «А справді, я думаю, що херсонці та катеринославці правду кажуть, — та вони ж ніколи й не брехали, — що в Полтавській і в Чернігівській мало лишилося чистих, справжніх українців: вони вийшли, був тому час, на Кубань і на Буг, у Херсонську, у Катеринославську; вони то й були родові запорожці; скільки було в них дідів, скільки було в них і оселедців, чубів; а нинішні полтавці й чернігівці — це все омоскалилось, усе переводня».
У цих маршрутах відьми звертає на себе увагу кілька фактів: по-перше, ідеться про територію «хрещених козаків»; по-друге, «малороси», тобто полтавці й чернігівці, які були частиною Гетьманщини, уже омоскалилися, це все «переводня», по-третє, справжні запорожці переселилися на Кубань, на Буг і навіть у Новоросію — Херсонську й Катеринославську губернії; і по-четверте, наділена владою відьма охоплює всю територію, де розселені козаки. Таким чином, Квітка накреслює геокультурну мапу українства в Російській імперії після ліквідації Гетьманщини як область влади відьми.
Квітка надзвичайно точний історично. Він згадує поселення в Кардаїлівці на Урал-річці, і це реальний факт. Село Кардаїлівка у Воронезькій губернії заснували українські козаки, які тікали від поляків у першій половині XVII ст. на Дон, а в 1819 році частина козаків переселилася з нього в Оренбурзьку губернію, тікаючи від переслідувань царського уряду. Їхнє поселення отримало назву «Новокардаїлівська слобода».
У нарисі «Відьма» загалом багато відсилань до «москалів», із чого стає зрозуміло, що дія відбувається вже за московського панування. Оповідач згадує, що москалі змінюють дороги й заважають чумакувати, «як бісові москалі верстових стовпів по шляхах, по дорогах наставлять: так і дивись, зачепиш, і проїхати немає де; біда чумаку в цій тісноті». Розповідає він і про те, який козак був сильний і працьовитий та як став «москалів, руських, дражнити, як вони молотять ціпом справа наліво, та ще й через руку». При цьому відьма вже лається ще гірше, ніж москаль, «якийсь москаль перехрестився б від такого сорому», хоча водночас вона, як і інші відьми в Україні, летить на посвячення в Київ на Лису гору, бо «з москалями й з руськими чортами вони, відьми, відома річ, не знаються».
Відьма не лише охоплює своєю демонічною владою всі українські, зокрема козацькі, землі, а й бореться з козаком, викорінюючи його рід, аж допоки Івашко, син Остапа Пушкаря, не знищує її. Історія з Івашком, зрештою, варіація казки про Івасика-Телесика. Сама ж тема про боротьбу відьми й козака відсилає нас до «Вечорів на хуторі біля Диканьки» (1831–1832) Гоголя, де автор послідовно екзотизує та романтизує Малоросію як провінцію в Російській імперії, наділяючи її чортовинням і відьомством.
Відьми Квітки й Гоголя: малоросійський маскарад
«Конотопська відьма», хоч як дивно, закорінена в гоголівському питанні. «Вечори на хуторі біля Диканьки» (перший том вийшов 1831 року, другий «Миргород» — 1832-го) справили колосальний вплив на сприйняття й самоідентифікацію українців у позитивному й негативному сенсах. Очевидно, що Квітка добре знав самі тексти. Як виходець з України на службі в імперії, Гоголь у своїх малоросійських творах символічно здійснює колоніальний торг і подає у своїх «Вечорах» для імперського читача Малоросію як зачаровану в собі провінцію ще не зовсім відомого й дещо дикого «плем’я».
Чортівня, відьомство, штукарство заполонили всю Україну. У «Сорочинському ярмарку» чортівня розсіяна на всій території, чортова червона свитка розділена на шматки й розкидана не лише по всій Диканьці, а й по всій Україні й у різних її станах: чорт заставив свитку єврею, той продав пану, пана обікрав циган і продав перекупці, та підсунула свитку якомусь мужику, той порубав її на куски й розкидав по ярмарку. Чорт ходить по ярмарку й збирає шматки своєї свитки. Агентами чорта стають і цигани, і мачуха, і дячок, і кум.
У «Ночі перед Різдвом» усі персонажі мають стосунок до чортівні: сорочинський засідатель, Вакула, козак Чуб, кум, дяк, Оксана, дячиха, ткачиха, запорожець Пацюк. Зрештою зустрічаємося й із самою відьмою. Якщо Явдоха Зубиха є характером загрозливим, то гоголівська Солоха, яка «любила бачити цілий натовп, що упадав біля неї, і рідко бувала без компанії», — постать еротична. Вона залюбки ладить із чортом, козаками, дворянами, дяком. «Однак вона вміла так причаровувати до себе найстатечніших козаків (яким, не завадить між іншим сказати, мало було діла до краси), що до неї вчащали і голова, і дяк Йосип Никифорович (звісно, коли дячихи не було дома), і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз».
Фото: Кадр із фільму “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” 1961 р.
Син її Вакула, сільський коваль, намагається боротись із чортом, хоча кровно споріднений з відьмою, своєю матір’ю. Прекрасна Оксана має спокусливу красу, яка є бісівською і загрозливою для справжнього козака. Та й відсилання по царські черевички нагадує диявольську спокусу. Словом, увесь світ малоросійської провінції навколо Диканьки демонічний, темний, це зачароване місце, де над людьми й людськими душами панують відьма й чорт з усіма їхніми спокусами. Зрештою, чи не в усіх історіях Рудого Панька можна знайти відьомську силу.
Зазвичай у літературі так символізується образ невідомої землі, яка хоч і завойована, але ще загрозлива для колонізатора. Царські черевички мають розчаклувати її, тому переміщення фетиша у формі черевичків із царських палат до Сорочинців знімає бісівські чари з підпорядкованої провінції та символічно поєднує її з метрополією. Це особливо виразно наприкінці повісті, де бачимо Оксану з немовлям, приборканих козаків з люльками, намальованих на дверях, і препоганого чорта, намальованого Вакулою в церкві. Хоча архірей і похвалив Вакулу за це, однак покарання відьми не відбулось, а чи закінчилася влада чорта, ми не знаємо. Гоголь просто забуває про це, оскільки його мета в іншому — показати колоніальний договір (торг) провінції та центру.
Балет-фантазія на 2 дії Євгена Станковича «Ніч перед Різдвом» («Вечори на хуторі біля Диканьки»). Фото О. Злуніциної
На відміну від Гоголя, Квітка трактує бісівську владу відьми Явдохи Зубихи як катастрофу і, дописавши закінчення, як релігійна людина й просвітник, засуджує її антиморальну природу, караючи всіх, хто скористався її чарами. До речі, Квітка також у нарисі «Головатий» фактично переписує по-своєму знамениту сцену торгу в царських палатах з «Ночі перед Різдвом», де Вакула й запорожці падають перед царицею на коліна, називають «мамою» та просять про пільги. Квітка змальовує свідому гру Головатого як посланця запорожців, яка демонструє, що «дикий» козацький народ виявляється цілком цивілізованим і повноправним учасником переговорів.
Але ще важливішою для нашої розмови є «Пропала грамота» Гоголя, яка, імовірно, і послужила Квітці одним із поштовхів до написання «Конотопської відьми». Це історія з минулих часів про діда-козака, який був освічений, знав «де твердо-он-то, і де слово-титлу поставити», та навіть читав апостола в церкві замість поповича. Саме йому доручив полковий писар доставити грамоту вельможного гетьмана до цариці. Дяк, який розповідає цю історію, погано пригадує ім’я полкового писаря: «Віскряк — не Віскряк, Мотузочка — не Мотузочка, Голопуцьок — не Голопуцьок… Знаю тільки, що химерне якесь теє прізвище». Із цього «химерного» прізвища й починається чудасія в «Пропалій грамоті», що зводиться до випробування нечистою силою козацького посланця.
Сама ж зустріч із чортівнею стається в Конотопі на ярмарку. Важливо, що в Гоголя саме тут відбувається зустріч посланця з козаком-запорожцем, який продав душу чорту. Його образ досить прикметний і диявольський: «Гуляка, видно! Штани червоні на ньому, як жар, синій жупан, ясний, барвистий пояс, збоку — шабля і люлька з мідним ланцюжком по самі п’яти — запорожець, та й тільки! Ех, народець! стане, було, випростається, закрутить молодецького вуса, брязне підковами і — піде! та як піде: ноги витанцьовують, як веретено в бабиних руках; по струнах ударить — струни на бандурі, як вихор зашумлять; сам у боки, навприсядки; а як заспіває — душа гуляє!..»
Як виявилося, запорожець справді запродався чортові й цієї ночі йому прийшов реченець відплати. Забираючи собі вночі запорожця, чорт забрав і коня та шапку із зашитою в ній грамотою. Козацький посланець має здобути її назад, спустившись у пекло, а там зіграти тричі в карти з відьмою і перемогти. Символічно, що йдеться про відкуп козацького послання, а не про доцільність листа, направленого до цариці. «Козакові сісти з бабами в дурня!» — іронізує нечиста сила з козака.
Порівняння козаків зі старою бабою, яке бачимо в «Конотопській відьмі», могло бути спровоковане саме цією реплікою Гоголя. Ба більше, правдоподібно, що саме з «Пропалої грамоти» виростає і сам задум «Конотопської відьми» Квітки. Химерне прізвище писаря «Вістряк — не Вістряк» веде до імені сотенного писаря Пістряка, а ціле дійство перенесено до Конотопа, оскільки саме його славний ярмарок слугує «зачарованим місцем» у Гоголя, де гуляє чортівня. Тільки якщо в Гоголя бачимо казку про відкуп козацької грамоти, що проєктує майбутню долю Малоросії в імперії, то у Квітки читаємо притчу про неминучий занепад козацтва як інституції в імперські часи. «Конотопська відьма» — справді сміх крізь сльози.
До речі, про близькість цих двох постатей — Гоголя й Квітки — говорили багато ще за їхнього життя. Обоє вони вихідці з України, обоє писали російською і намагались увійти в літературу великоросійську, що й вдалося Гоголю. В уяві сучасників Гоголь і Квітка існували, хоч як дивно, разом. Квітка, звичайно ж, читав Гоголя, який мав шалений успіх не лише в Росії, а й в Україні. Але Квітка не міг не бути ображеним на Гоголя, оскільки, як кажуть дослідники, «Ревізор» (1835) списано з його російськомовної комедії «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (1827), що написана харківським автором значно раніше за «Ревізора». Гоголь, найімовірніше, почув, а може, і прочитав комедію Квітки в рукописних списках, які ходили по руках не лише в Україні, а й у Петербурзі та Москві.
Сам Гоголь, зі слів Сєргєя Аксакова, свідчив, що на запитання, чи знав він про існування п’єси Квітки, відповів, що чув, але не читав. Однак Квітка не пройшов повз увагу Гоголя. Є свідчення, що в гостях у Міхаїла Погодіна приблизно восени 1839 року, коли зайшла мова про Квітчин роман «Пан Халявський», щойно опублікований у журналі «Современник», Гоголь висловив кілька критичних зауважень про нього. Складалося також враження, як твердив очевидець, що критику на адресу Квітки Гоголь сприйняв мало не як похвалу собі.
Цілком у дусі химерних містифікацій, можливо, щоби покінчити із закидами про плагіат, Гоголь запустив чутку, що сюжет «Ревізора» підказав йому Пушкін. Однак є й інші сліди запозичень у Гоголя від Квітки, наприклад глава «Скупець» із роману Квітки «Життя і пригоди Петра Степанова сина Столбікова, поміщика в трьох намісництвах» (1841), імовірно, слугувала Гоголю основою для розділу «Мертвих душ» про Плюшкіна.
Отож Квітка не оминає увагою Гоголя й майже постійно з ним сперечається. Водночас використовує його твори — іноді як поштовх для своєї уяви, а іноді переписуючи їх по-своєму й знімаючи романтичну екзотичність і готику, до якої вдавався Гоголь. Таке приховане суперництво не випадкове. Гоголя часто критикували навіть у Росії за незнання України й протиставляли йому Квітку як автора, що є «глибоким знавцем простонародної України», адже його образи основані на реальних спостереженнях, а не взяті з листів матері, народних пісень чи юнацьких вражень, як у Гоголя.
Творчість і життєва доля Квітки й Гоголя демонструють відмінні варіанти колоніального підпорядкування й інтеграції в імперську культуру. Гоголь прагнув адаптуватися до неї, хоча так і не був цілком прийнятий і мав «дві душі», як сам зізнавався. Квітка, досить довго пишучи російською і друкуючись у Росії, також намагався ввійти в літературу загальноросійську, однак лишався малоросійським автором. Його твори були точними етнографічно й живо описували щоденний побут малоросійського панства та чиновництва. Уже у досить зрілому віці він вирішує кинути виклик імперській культурі й починає писати українською мовою. Він також створює свою нову письменницьку іпостась, ставши замість Григорія Квітки Грицьком Основ’яненком і відстоюючи автономність української мови й культури.
У ситуації нинішньої новоімперської війни Росії проти України загрози, про які писав Квітка, стали знову актуальними. Коли скористатися поняттям колоніальної алегорії, то відьмівські чари в його «Конотопській відьмі» можна асоціювати з притчею про долю колонізованої провінції, яка втрачає реальну історію і стає зачарованою панночкою — безсилою і підкореною. Те, що повість Квітки здобула таку популярність у час війни, символічно. Так само символічно, що Іван Уривський, ставлячи її в театрі Франка, побачив у ній відображення катастрофічної загрози — утрати національної сили й волі.
“Конотопська відьма” театру ім. Франка