Полювання на відьом відоме з давніх часів, ще в Стародавньому Римі, але особливого поширення суди над відьмами набувають у ранньомодерні часи в Європі (XVI–XVII ст.) і дещо пізніше в Америці (XVII– XVIII ст.). Кажуть, що поширення відьмацтва в Америці та Європі пов’язане з работоргівлею, коли багато корінних народів з Африки, Азії, Латинської Америки опиняються на чужині, де традиційні магічні практики слугують для них засобом захисту, тоді як для колонізаторів вони є індикатором дикунства, магії та загроз. Загалом переслідування відьом охоплює поширення страху, придушення колективного спротиву, залякування. Для колонізаторів мета всього цього — присвоїти території, тіло й соціальні відносини. Водночас для колишніх рабів магія — форма самозахисту, духовного й фізичного зцілення та помсти.
В Україні, як твердить Катерина Диса, переслідування й суди над відьмами мали «дуже мало містичного», а були також пов’язані з практичними речами, скажімо, якоюсь матеріальною або фізичною шкодою. Хоча традиційно відьму мали спалити, «найпоширенішою ж карою за відьомство в магістратських судах України була сплата штрафу або побиття».
«Конотопська відьма» на війні
Відьма стала одним з популярних символів спротиву з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ба більше, вона вже своєрідна «національна героїня». Історичним став мем «конотопські відьми», який відсилає до ситуації, коли російські бетеери 3 березня 2022 року зайшли до Конотопа й одна із жінок на вулиці пригрозила окупантам, що стануть сексуально неспроможними, заявивши: «Знаєш, де ти є? Це Конотоп. Тут кожна друга жінка — відьма. У тебе завтра х.. стояти вже не буде». Коротке відео здобуло славу й стало мемом, що символізує магічну силу України. Конотопська міська рада навіть зініціювала видрукувати мапу України, де відьми маркують своєю присутністю всю територію України, перетворюючи її на країну відьом і надлюдських сил.
Трохи пізніше з’явився вірш Людмили Горової «Враже», а також однойменна пісня на ці слова від українського гурту Angy Kreyda, яка здобула неймовірну популярність. Саму пісню називають «молитвою всіх українок», її переспівують самодіяльні жіночі гурти в різних куточках України. Вона дійшла й до фронту, де її виконує група військовослужбовиць. Зрештою, з псевдо Відьма воює не одна українська жінка, наприклад командирка батальйонної артилерії 241 бригади Сил ТрО ЗСУ Ольга Бігарь, яка зі своїм підрозділом обороняла Бахмут. Є військові підрозділи «Відьми» й «Київські відьми».
«Враже (Буде тобі, враже, так, як відьма скаже)» — пісня-заклинання, яка асоціюється з магією та прирікає ворогів на смерть, знищення роду й вічне пекло:
Сію тобі в очі, сію проти ночі.
Буде тобі, враже, так, як відьма скаже.
Скільки в святу землю впало зерен жита —
Стільки разів буде тебе, враже, вбито.
Скільки, враже, півень вночі кукуріка —
Стільки днів у тебе доживати віка.
Відьма, загалом, стає одним з агентів на війні. Кажуть, до речі, що українські козаки також зналися на магії та чарах і використовували їх на війні. В Україні на війні й тепер популярні різні обереги, молитви, заклинання. Використовують навіть такі несподівані форми магії, як вуду, що походить з афро-гаїтянської релігійної практики, наприклад Voodoo Orcs — «українська лялька-антистрес, пошита з трофейної форми окупантів», яку продають разом з «набором голок для магічного дійства». Її творці стверджують, що орки-вуду дають вихід ненависті, причому безневинним способом, оскільки «через прості та символічні дії люди мають змогу відповісти на несправедливість і зло, зменшити власну агресію».
Загалом, відьма — традиційний образ в українському фольклорі й літературі. Особливу популярність у літературі він здобуває з кінця XVIII й упродовж XIX століття. Досить пригадати Кумську сивілу з її закодованою макаронічною мовою в «Енеїді» Котляревського, оповідання Миколи Гоголя, який створив демонічно-відьмацький образ України-Малоросії. Можна говорити й про київських відьом від Ореста Сомова до Лади Лузіної чи про Шевченкову «Відьму», де поет трактує цей образ як близьку собі іпостась і зізнається: «Моя се мати і сестра. Моя се відьма, щоб ви знали». Не оминути, звичайно, і «Конотопської відьми» Григорія Квітки-Основ’яненка.
Магія, чарівництво, відьомство — форми культури, які виконують магічну роль зцілення й помсти та активізуються в періоди особливої турбуленції, стають каналами, через які проявляються травми. Суспільства, які перебувають у ситуації нестабільності, надто сприйнятливі до вірування в магію та чари. Не випадково в Україні, де демонологія та образ відьми має давню й багату історію, у час війни відьма перетворюється на «точне символічне втілення України».
Особливу популярність здобула вистава Івана Уривського в столичному театрі імені Івана Франка «Конотопська відьма», що є інтерпретацією повісті українського письменника першої половини XIX ст. Григорія Квітки-Основ’яненка. За словами Івана Уривського, «головною темою став вибір між двох сил — Світла й Темряви», як і загалом «відчуття неминучої війни», адже в тексті Квітки йдеться про накази виступити козакам у похід, а вони — під впливом нечистої сили — ігнорують.
Осучаснена “Конотопська відьма”. facebook | Театр Івана Франка
Зрештою, у самому Києві вистави на основі повісті Квітки можна побачити в різних варіантах — не лише франківському, а й театру «Берегиня» чи Київського сучасного театру. Образ конотопської відьми колами розходиться по цілій країні, і в різних містах України нині також показують вистави «Конотопська відьма» — у Кропивницькому, Полтаві, Івано-Франківську, Чернівцях та ін. У 2024 році вийшов новий український містичний горор-фільм «Конотопська відьма» (режисер Андрій Колесник), що насправді мало пов’язаний з повістю, але відсилає до неї, трактуючи відьомство як криваву жіночу помсту російським окупантам.
Суміш горору, містики, насильства й сексу стає однією з мов сучасної війни. За оцінкою виконавиці основної ролі, відьма є «частиною культурного коду» українців, а також матір’ю-відункою, а її сфера впливу поширюється на всю Україну — не лише Конотоп. Режисер Андрій Колесник натомість наголошує, що їхнім завданням було «максимально фантазувати» щодо слов’янської відьми, щоб «зробити її впізнаваною» і при цьому не звести все до вигадування про відьму, якою може стати мало не кожна жінка, якщо йдеться про помсту. Відьма також олюднюється, бо природно виникає запитання, чи може відьма, яка здійснює криваву розплату за втраченого чоловіка, впиваючись люттю, зупинитись у своїй помсті. «Чи знайде Відьма внутрішню мотивацію зупинитись і знайти шлях до світла в мороці» — таку інтригу хотів би бачити режисер у своєму фільмі. Загалом же, на війні відьма асоціюється передусім з постаттю протестною, а її ролі — прерогатива жіночої помсти.
Відьма у Квітки-Основ’яненка: травма колонізації
Основою для всіх цих варіацій стала повість «Конотопська відьма» Квітки-Основ’яненка, написана в 1833 році й опублікована в 1837 році. Важливо підкреслити, що сама повість не просто гумористична історія про відьом і звичай топити їх, що був відомий не лише в давні часи, а й у часи Квітки. Це також досить серйозна притча про долю українського козацтва й Малоросії як провінції Російської імперії. І відьма відіграє тут зовсім не протестну роль.
Квітка створює історичну повість, але подає історію досить загально, що не зовсім зрозуміло, про який час ідеться, хоча, найімовірніше, про XVIII століття, коли ще існувала Гетьманщина, а козацькі полки ще не були ліквідовані. Іван Франко казав, що це майстерний малюнок «старих козацьких порядків, може, з половини XVIII століття, в новочаснім сатиричнім освітленні». Леонід Ушкалов зі свого боку уточнював, що Квітка «чудесно змалював у сміховинному ключі “труди та дні” козацької старшини часів Гетьманщини». Однак у повісті згадується Дербентський марш, який виник і набув поширення після визволення цього міста й остаточного приєднання його до Росії в 1806 році, тож у повісті даремно шукати точного історичного опису епохи. Радше її варто розглядати в контексті руйнування козацького міфу й колонізації разом з іншими творами письменника, наприклад повістю «Пан Халявський» (1839). Остання, за словами літературознавця Ієремії Айзенштока, належить також до середини XVIII ст. — періоду, коли «один по одному відходили в минуле привілеї вільного козацького життя» й поволі «все зійшло до того, що, за словами старожилів, “можнейшіє пописались в козаки, а подлейшіє остались в мужиках”».
Безсумнівно одне, Квітка-Основ’яненко відтворює стару Україну в досить складний переломний момент напередодні скасування Єкатєріною II гетьманства й руйнування Гетьманщини як протоформи української державності ранньомодерної доби. Козацька старшина інтегрується в поміщицько-дворянський стан, русифікація та впровадження російськомовного чиновництва змінюють соціальний характер епохи й видозмінюють мовний ландшафт.
Важливо зауважити, що Квітка серйозно цікавився історією та етнологією і є автором кількох нарисів з історії України. У нарисі «Українці» (1841) він, наприклад, розрізняє слобідську Україну й Малоросію, тобто землі колишньої Гетьманщини. На слобідській Україні асиміляційні процеси й русифікація, на його думку, значно сильніші, а інтеграція в Російську імперію значно виразніша. Слобожани, писав він, «підкорені однаковому з внутрішніми територіями Росії уряду, одним і тим же законам, вони більше злилися із загальною масою руського народу, ніж малоросіяни, які довго мали свого гетьмана і до цього часу особливе судове право». Отож, пишучи про конотопську сотню, Квітка точно визначав геокультурний та історичний фокус своєї історії, адже Конотоп — одна із сотень гетьманської Малоросії, а час, про який він розповідає, засвідчує занепад козацького самоуправління й катастрофічне наближення змосковщення в складі Російської імперії.
У «Конотопській відьмі» Квітка виразно змальовує занепад гетьманської козацької епохи, створюючи образи пана сотника Микити Забрьохи, писаря Прокопа Ригоровича Пістряка й судденка Халявського, а також цілої «прехваброї конотопської сотні», з якої він гірко іронізує. Знайомлячи із сотником Забрьохою, він пародіює героїчно-фольклорний образ козака Мамая і знімає з нього легендарний фольклорний колорит. Забрьоха «зараз схопивсь, випозіхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разів тричі кріпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у світлиці, сів на лавці: голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очі заспані, уси розкудовчені, сорочка розхристана; край його на столі люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торішньої дулівки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку (…)». Загалом конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха й сотенний писар Прокіп Ригорович Пістряк «анітрохи не нагадують старих українських козаків-лицарів — залишилась тільки козацька машкара», як зауважив Ушкалов.
Зазначу, що вже в «Енеїді» Іван Котляревський зіставляв «славнії полки козацькі — Лубенський, Гадяцький, Полтавський», які «в шапках, було, як мак, цвітуть», і нерегулярне військо, яке збирає Еней на війну з Туром. Останнє радше нагадувало про формування «юрбиці» козацьких полків («волонтирів») під час війни з Наполеоном — акцію, до якої був залучений і сам Котляревський.
Квітка-Основ’яненко також зіставляє «давні» й «нові» часи. Отож, продовжуючи козацьку традицію, Микита Забрьощенко отримує в спадок від батька звання сотника, бо «діди i прадіди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками», хоча його інтереси обмежуються ськанням, варенухою та поїданням. Квітка вдається до багатопланового приниження пана сотника: одруження з бридкою Солохою, позбавлення сотниківства, перетворення Явдохою Зубихою на птаха чи гусака, що «літав у вирій». Козацька сотня замість іти до Чернігова та здійснювати військову повинність, як того вимагає закон, зайнята розправою над відьмами — на річці сотник «заполіскував у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов плаття». І не напад ворога, а саме розправа з відьмами стає катастрофою, яка виганяє все населення Конотопа з дому. Ціле козацтво повністю деморалізоване, замість муштри всі тиняються: хто до шинку, хто спати в солому, хто «дівчат полохати». Фактично, письменник навіть демаскулінує козаків, ототожнюючи їх з бабою Льознихою: «Стара Льозниха ледве від старості та від недуги вийшла на подвір’я i, дивлячись на козаків, (…) здихнула та й каже: “Слава тобі, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бігати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!”».
Єдиною владою в Конотопі наділена відьма Явдоха Зубиха, вона змішує всі плани й бажання козацької верхівки, розпорошує та роззброює сотню й зрештою дістає всі почесні привілеї пані: до неї приставлені раби (слуги), вона має владу і її величають як почесну матір. «I дана їй власть на усьому лиці земному i чаклувати, i обаяти, i глумитися цілоє врем’я i полвремені», як каже Пістряк.