Я мріяла б послухати її лекції з теорії літератури, яку вона викладала в Києво-Могилянській академії. Я перечитувала б її авторську історію української літератури, яку вона планувала написати. Я хотіла б збагнути, як вона все це встигала — перекладати і писати, осмислювати і організовувати, самотужки виховувати трирічну доньку від першого шлюбу і писати Богданові Кравченку «Листи з Києва» напередодні незалежності 1990-го. Я захоплююся широтою її кругозору та інтелектуальною відвагою.
В Україні вже виросло покоління гуманітаріїв, яке знає Соломію Павличко лише з легенд і книжок. Цьогоріч перевидали її «Дискурс модернізму в українській літературі» та організували виставку в рамках фестивалю «Фундамент. Історії про культуру».
У день народження Соломії Павличко пропонуємо перечитати фрагменти спогадів, вперше опубліковані до роковин її загибелі, 2000-го року в журналі «Єва» в упорядкуванні Андрія Бондаря.
Богдан Кравченко, канадський політолог, чоловік Соломії Павличко, написав:
Соломія була унікальною людиною в багатьох сенсах цього слова. Вона народилась у Львові, а виросла в Києві, добре пізнавши і Галичину, і столицю. Я не знаю людей, які так добре, як вона, відчували б і знали б Україну. Мене вражало те, як Соломія багато знала. З нею можна було говорити практично на будь-які теми. До формування її кругозору причетні викладачі романо-германського факультету Київського університету, які дали їй дуже фундаментальні знання. Соломія не відбулася б як особистість, коли б не колосальна працездатність: щодня вона читала, міркувала й писала. Вона постійно шукала нове знання, самотужки осягнувши цілий філософський пласт — психоаналіз, фемінізм, постмодернізм. Вона випромінювала несамовиту енергію, займаючись дуже багатьма речами. Для українців дещо в тіні залишається її діяльність у видавничих, освітні та жіночих радах Міжнародного фонду «Відродження» та східноєвропейських соросівських програм, у яких вона дуже багато робила для української гуманітаристики.
Соломія завжди була ентузіастичною щодо людей, їй були не властиві цинізм і почуття власної обраності. Ми разом дуже тішилися, коли знаходили людину, яку треба підтримати. І вона з великою вдячністю допомагала людям, які мають талант, ніколи, до речі, нікого не принижуючи. Маючи твердий характер (вона вдалася в батька), Соломія могла різко відмовити людині. Коли було треба, вона вміла зіграти роль «викидайла». Я був присутній під час розмов, коли людині в суворій формі говорилася в очі правда. Безхребетні й безвідповідальні люди не могли бути поряд із нею.
Так само вимогливо Соломія ставилася і до власної дочки Дани. При тому, що страшенно її любила. Це була дуже сувора любов. Я думаю, що вона була зразковою матір’ю, поєднуючи в собі велику любов і вимогливість до навчання та виховання. Вона привчила дочку працювати, почувати себе вільною людиною, беручи її з собою на дискусії, конференції, включаючи її в активне життя. І водночас вони були гарними подругами. Однак, коли Дана приносила зі школи погану оцінку, мамин «контроль» був дуже серйозним.
Якщо порівняти Соломію з батьком, то це був «інший Дмитро». До неї перейшли практично всі батькові задатки — працьовитість, енергія, цікавість, знання мов, але вони між собою завжди сперечалися. Це була суперечка рівних. І деколи, наприклад, сидячи в ресторані, вони часом так жорстоко сварилися, аж офіціанти боялися, що дійде до бійки. Але це були інтелектуальні баталії. Соломія часто критикувала письменників батькового покоління, а Дмитро намагався їх захистити — мовляв, не можна так різко про них висловлюватися. З цим вона категорично не погоджувалася — для неї не існувало в літературі «священних корів». Попри це, вони сповідували однакові цінності, дуже часто їхні погляди збігалися. Соломія несамовито любила й шанувала свого батька. І коли хтось сторонній казав щось погане про Дмитра, вона відразу ставала на його захист. Вона мала ексклюзивне право на критику свого тата.
До того ж Соломія була надзвичайно інтелектуально сміливою. Вона дуже часто казала: «Я — гуцулка. В мене є топір і кована бляха!». І це — від батька. Мало хто знає про те, що вона всотала дух Австро-Угорської імперії, завжди наголошуючи, що саме через Західну Україну ми є європейцями. Не скажу, що вона нікого не боялася, — це було би вже ідеалізацією, оскільки вона гостро переживала напади у свій бік. Але, вочевидь, мала відвагу говорити те, що насправді думає. Не забувайте, що вона виховувалася в колегії Ґалаґана, де навчалося багато дисидентських дітей. Соломія з дитинства була переконаною антирадянщицею.
Припускаю, що в той час були певні табу, але в умовах незалежної України можна було говорити про все. І я хотів би побачити більше відважних людей. Але не думаю, що це тільки питання відваги, просто треба бути інтелектуально чесним.
І те, що Соля почала, сподіваюся, продовжить нове покоління. Треба лише відмовитися від поверховості та «по-чорному» працювати в архівах, глибоко читати тексти, як це робила Соломія.
Вона мислила на роки вперед. У її планах було написання великої розвідки про насильство в українській літературі. Тут справді є про що писати. Почитайте тексти Шевченка, Тичини: у них дуже багато жорстокості, особливо стосовно жінки. Її цікавила також постать Віктора Петрова-Домонтовича — таємнича і вельми цікава в нашому письменстві. Про нього можна писати романи. А ще вона хотіла написати авторську історію української літератури. Це був дуже сміливий і зухвалий задум, який, на мою думку, Соломія справді могла здійснити.
Володимир Моренець, професор кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», згадував:
Соломію-науковця характеризували глибочезна ґрунтовність і непоспішливість, водночас інтелектуально вона була дуже активною і швидкою. Вона миттєво орієнтувалася в проблемі, завжди намагалася скласти власне бачення її. Вона вміла спланувати роботу так, що встигала зробити все. Я не знаю, за рахунок чого це робилося — вікендів чи недоспаних ночей? Про це можна тільки здогадуватися. Але тема, за яку вона бралася, опрацьовувалася дуже глибоко та ґрунтовно. Чи це була її докторська дисертація, утілена в книжці «Дискурс модернізму», де вона представила своє бачення українського модернізму, чи розвідка про Агатангела Кримського — у результаті ми потім мали цікавий рукопис.
Усе визрівало поволі, поступово й робилося дуже докладно Мене завжди зачаровувала її впевненість — у тексті буде саме те, що вона хотіла сказати. Це передбачає величезну стилістичну вимогливість, адже, якщо придивитися, її тексти дуже прозорі, зрозумілі. Соломія, користуючись усіма сучасними критичними методиками, зовсім не переобтяжувала свої тексти науковою термінологією. Науковий апарат радше допомагав їй писати захопливий роман під назвою «Історія української літератури».
Вона писала не лише для втаємничених, а намагалася бути зрозумілою багатьом читачам, будучи широко ерудованою, плюралістичною та абсолютно некатегоричною. Це не заважало їй бути принциповою в питаннях, де вона щось для себе по-справжньому з’ясовувала. Вона ніколи не припиняла вчитися, постійно прагнула нових знань.
<…> Соломія для мене була зразком сангвінічного типу — розважливого, спокійного, але водночас емоційного. Весь рід Павличків — дуже емоційний, але це насамперед клас, школа, виховання, величезний аристократизм поведінки, дисциплінованість, уміння володіти собою. Соломія була зразком чудових манер і при цьому в глибині душі була дуже співчутливою, доброю. Вона чула людську біду. Від неї люди завжди отримували конкретну допомогу. Вона постійно всіх подвигала на щось. Її типовою реакцією на людські невдачі були слова: «Боже, вона засиділася, вона себе губить, їй треба допомогти, дати поштовх, і вона піде, зрушить з місця!» Це бажання не тільки самій іти, а щоб із тобою разом рушили з місця, пішли вперед. Після цього можна говорити дуже гучні слова — розвиток, захист, обстоювання національної культури. Але це гасла. Соломія не мислила гаслами, вона мислила діями, конкретними вчинками, надаючи адресну допомогу. Відсутність загальниковості в Соломії виливалася в персональну доброту «від і до», у конкретну допомогу людині. Я від неї ніколи не чув декларацій, зате постійно був свідком її добродіяння.
Соломію я знаю віддавна. Це дуже складна, неоднозначна душа, пойнята емоціями і, водночас, бажанням владнати їх розумом. Дівчинка, яка вміла захоплюватися простими речами, водночас зберегла дитячу свіжість враження від життя, бо знала йому ціну. І тому відчувала себе щасливою.
Валентина Кирилова, на той час — директорка видавництва Соломії Павличко «Основи»
«Основи» — це видавництво Соломії Павличко, основи її світосприйняття, її прагнення осягнути самій і дати змогу всім мати наукове підґрунтя в дослідженнях і пошуках, аби ми, українці, почувалися гідно та впевнено, прилучаючись до світового наукового діалогу.
Соломія в усьому мала масштаб. Аналізуючи тепер [2000-го. — О. П.-Ц.] з погляду 10-річної діяльності видавництва зроблене, я бачу, що справді не зустрічала людини, що майже фанатично захоплювалася тим, що ми робимо, яка задумала б і так раціонально втілювала всі свої ідеї. Упевнено, без декларацій їй вдалося зацікавити людей цією справою, згуртувати найкращі перекладацькі та редакторські сили, знайти первісний капітал і підняти цю справу до таких висот. Звичайно, її ім’я, її авторитет (яким вона ніколи не хизувалася) притягували гарних людей, як потужний магніт. Можливо, не всі вірили в перспективність її задуму, дехто прогнозував швидкий занепад, до якого ми вже були звичні в ті непевні роки, але у справу вірила Соломія — і це вже було 70 відсотків успіху. Поєднання в одній особі патріотичного та раціонального було особливо важливе для руху вперед.
Плануючи на роки вперед програму видання найкращих західних підручників з економіки, менеджменту, фінансового обліку, наукових досліджень з соціології, філософії, історії, вона не йшла в ногу з часом, вона була попереду, а кожен із нас у міру власних сил і бажань тягнувся до її рівня. Вона вибрала найтяжчу видавничу нішу — перекладні видання, найкращі й найпрогресивніші книжки складали наші плани, і це було найбільшою даниною країні, яку вона любила.