Про оборону Києва й звільнення Херсона, театральний бум під час війни й чому люди бояться мобілізації, як митці наближають перемогу та чим вразила Шольца, Макрона й Трюдо «Конотопська відьма» Тижню в ексклюзивному інтерв’ю розповів двічі Голос Майдану та двічі міністр культури, а нині генеральний директор і художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Євген Нищук.
До вашої уваги скорочений виклад тексту розмови. Повний варіант дивіться на відео.
— Як почалася твоя війна?
— Широкомасштабне вторгнення РФ в Україну було для мене питанням часу. Я був про це попереджений ще зі шкільної лави, коли спілкувався з батьком. Він на цьому завжди наголошував і казав, що це річ, яка відкриє всьому світу рано чи пізно повне обличчя Росії. Нашого одвічного ворога, який пробував розчавити козацьку державу, знищити спроби волі за часів Української народної республіки, який мордував нас голодом, знищував наше українське Розстріляне відродження, нашу інтелігенцію, наукову, культурну спільноту. І звичайно, що після майданів це вже почалося. Так зване АТО — це вже був початок війни.
Психологічно я був готовий. Багато хто з людей був готовий, не я один. З іншого боку, для більшої частини українців це був шок. Як же так, ракети по всій Україні, по всіх містах, незалежно від віросповідання й від того, хто якою мовою розмовляв.
Перше бажання просте — долучитися до Сил оборони. Зразу побіг записуватися в тероборону. Та на той час було аж перенасичення охочих. Записався, і мені сказали чекати. Але чекати я довго не міг, і невідомо скільки б чекав. За місцем проживання формували добровольчий батальйон, який починав працювати в Київській області. Ми сформували групу аеророзвідки, поїхали на кордони Бучі, Стоянки, Гостомеля й почали там співпрацювати з військовими бригадами.
Після київської кампанії ще трішки доганяли по Чернігівській області тих, хто там «заблукав», а згодом отримали пропозицію їхати на Південь. У мене вже зав’язалися якісь бойові теплі відносини з побратимами, це були люди з різним бекграундом, дехто вже мав бойовий досвід, і вони кажуть, що, звичайно, ми їдемо. Я кажу, що я теж. Вони: «Женю, ти подумай, може, тобі не треба». Та ні, чого ж не треба. І ми поїхали. Я офіційно мобілізувався в Миколаївській області, у Вознесенську, туди дали відношення, і ми, добровольці, стали воїнами Збройних сил України.
— Це вже зупинили наступ, стабілізували фронт і почали готуватися до витискання ворога з Херсонщини?
— Так, якраз Херсонська кампанія, як ми її називали. Правдине, Шевченкове, Станіславів і багато інших населених пунктів, куди ми добиралися, щоб зазирнути в ті місця, які згодом нам вдалося деокупувати. Власне, сам Херсон.
— Які були враження, коли заходили у звільнені міста, села, як зустрічали люди?
— Київська кампанія була коротшою, але я добре пригадую цю ситуацію, коли 29 березня раптом усе затихло. Ми не відразу зрозуміли, що таке, потім нам кажуть: усе, ворог відступає. І це якесь було неймовірне почуття. Ми ж доїжджали до Романівського мосту (який підірвали), переходили його, ішли під міст, брали машину (яку кинули таксисти), на великій швидкості мчали до «Жирафа» й там уже в різних локаціях працювали, щоб дивитися вже саму Бучу. І оце почуття, коли нарешті можна дивитися, коли можна бачити ці, на жаль, усі звірства…
І в Херсоні так само. Коли я на третій день в’їхав з хлопцями в Херсон, це почуття людей, які майже вісім місяців були в такій жорсткій окупації… Коли ці діти бігли, вони нічого не хотіли. Ми брали із собою якийсь провіант, а вони кажуть: нам це байдуже, ми нарешті повиходили. Це неймовірні почуття.
Я тоді пішов до театру, бо вже чув, що деякі продажні службовці почали працювати на окупаційну російську владу. Думаю, піду, може, кого застану. Вони поховалися, як мені потім сказали, усе було зачинено. Я не хотів там розбивати щось, але записав тоді відео. Передав привіт колезі — директору театру Олександру Книзі. Сказав, що все, ми повертаємо наш театр. На жаль, зараз під постійними обстрілами театр функціонувати повноцінно не може, він трохи в Миколаєві працює, трохи приїздить до мене, і ми надаємо майданчик тут у Театрі Франка. Але це дійсно одне з найбільших почуттів гордості, радості, щастя, коли ми увійшли в Херсон.
— Знаю що ти продовжував працювати в театрі, воюючи…
— Я не продовжував працювати, мене іноді відпускали раз чи два рази на місяць на вистави. Не відразу — аж через шість місяців театр повноцінно відновив діяльність у себе на базі. До цього в червні почали роботу в колег — на сцені Театру Лесі Українки, потім поновили роботу нашої камерної сцени імені Данченка. Вистава «Три товариші» за Ремарком, яка дуже суголосна з тими всіма почуттями, які зараз є в хлопців, була дуже потрібна. І для підняття духу, і взагалі. Тобто я іноді відпрошувався, мене на пів вечора відпускали, і я повертався назад. Про якусь роботу не можна говорити.
— А як воно їздити між війною і мирним світом, де люди не сильно беруть собі в голову цю війну?
— Нині інша війна. Специфіка така, що людина може їздити на конкретні завдання й повертатися. Звісно, є частина військовиків, які сидять якийсь період з ранку до ночі в окопах. У кожного різне. Але дискомфорт тоді був — це м’яко сказано. Часом було навіть обурення внутрішнє. Коли ти приїздиш, і в одній частині країни люди живуть так, начебто нічого не відбувається, а їдеш туди, і там усе розривається. Розривалися на полях від вибухів корови, звірі, ми це все бачили. І все це, звичайно, психологічно не так легко. Узагалі моменти певних ротацій або очікувань передислокацій, а таке є дуже часто, найважчі. Коли ти дієш конкретно — це тебе мобілізує. Так, це ризик, але ти точно знаєш, що кожної секунди робиш.
— Як щодо страху? Багато людей бояться йти до війська, готові платити шалені гроші, щоб утекти, навіть готові загинути, щоб не бути мобілізованими…
— Я мобілізувався, не думаючи про це. Уже потім, коли в мене були певні особисті сімейні причини, які зрештою зумовили мій перехід у запас (на квітень 2023 року), я зрозумів, що демобілізуватися, м’яко кажучи, дуже складно. Тому найбільше всіх зараз лякає питання, коли вони зможуть вийти. Ніхто не знає, скільки буде тривати війна. І зараз для багатьох психологічно дуже важливо розуміти: я йду на контракт на рік чи на два? Можу далі продовжувати, якщо залишуся живий, якщо матиму сили та здоров’я, але, умовно, два роки воюю і знаю, що через два роки зможу вийти. Це дає усвідомлення, що є вихід.
А оця безвість, що нічого не відомо, вона справді дуже лякає. Дуже багатьох, з ким спілкуюся. Тоді ми не думали про це, ми просто йшли. Тепер уже люди думають: я йду, а як я вийду? Тому закон про певний термін, коли ти зможеш вийти, дуже потрібен. Бо люди втрачають фах, втрачають роботи й уже більше ніколи не зможуть повернутися на те саме місце, є специфіка роботи тощо. Ну й три роки — це дуже багато. Плюс психологічна втома. Не кажу про фізичну. Фізична — таке. Відіспався, та й усе.
— Як ти повертався?
— У мене був реальний стан так званого ПТСР. У січні 2023 року, коли я приїхав з передової, був ротаційний період, і вже йшло до того, щоб перейти в запас, цей стан був просто нестерпний. Я не знав, що робити, тому що не міг повноцінно працювати в цивільному житті. А ту функцію, яку я виконував два роки на фронті, уже також не міг робити.
— Що може в такі моменти допомогти?
— Конкретна робота. Це важливо… Ми зараз починаємо навіть тут, у Театрі Франка, працювати з ветеранським рухом. Людей, які повертаються після важких поранень, якщо вони отримують роботу й мають за що взятися, це дуже рятує. Ситуація, коли ти не знаєш, куди себе подіти, коли ти вже і не на фронті, і в цивільному житті не маєш що робити, призводить до дуже важких наслідків.
— Як ти повертався в театр уже в новій іпостасі?
— Насправді місце керівника легендарного Театру Франка в моїй особі не було несподіваним після досвіду двох каденцій міністра культури. По-перше, це відповідало всім критеріям щодо керівництва в національному закладі. Просто народний артист чи просто артист, навіть відомий і шанований, не може бути керівником. Там обов’язкова умова — більше ніж три роки керівного досвіду, адміністративно-художнього. Відповідно, так склалося, що в театрі чи не в мене одного це й було. Когось з іншого середовища, з іншого театру колектив не хотів. Я ж працюю понад десять років як актор. Попередній керівник (у нього закінчувався термін) — шанована людина, йому більше ніж сімдесят років і він уже свою місію довершив. Тому ці зміни були певною мірою очікувані й передбачувані. Це й відбулося. У досить адекватній формі.
Для мене це, звичайно, все одно був цілий спектр емоцій і почуттів. Це справді легендарний колектив, це велика відповідальність, це велике підприємство, приблизно шістсот людей, і тому це не тільки вистави, а функціонування цього великого творчого організму.
— Як тебе театр прийняв як керівника?
— Я не можу за кожного відповісти чи влізти в душу, але загальний градус і відчуття, які я мав, мене мотивували й мотивують до великої роботи. Передусім у контексті того, щоб не підвести, це дуже важливо. Я дуже за це переживаю. З багатьма колегами я обговорював багато всього, що потребує певних інших підходів або ж зрушень, і, очевидно, я все це маю реалізувати. Плюс стратегія і програма, яку я маю та озвучую людям. Очевидно, що я її маю рухати.
— Наскільки очікування та плани змінилися, коли ти побачив театр уже оком директора?
— Насправді я всім можу дякувати, і колективу зокрема, бо це спільна робота. За дуже короткий термін ми зробили справді великі зрушення в частині не просто ребрендингу театру, а його ваги для суспільства. Те, що всередині, можна по-різному варити. Найголовніше те, яким театр постає зараз у цей складний час для суспільства, те, що ми вийшли за межі просто театру й вистав.
У наших стінах — соціальні програми, як-от «Голос театру». Наш майданчик відкритий для театрів, які позбавлені можливості працювати в себе на базах, які опинилися без даху: Херсон, Суми, Луганськ, Маріуполь, Харків. Це допомога друзям у тяжкі хвилини. Також це співпраця з ветеранським рухом, робота з реновації та інклюзивних програм, бо ця доступність — вона вкрай зараз потрібна.
Я не люблю, коли говорять просто про ремонт. Хоча знайти зараз аргументацію, щоб переконати бізнес, фінансові установи, щоб вони інвестували в театр у найскладніший період, теж важливо. І я дуже дякую, що знайшлися такі партнери — це передусім Sense Bank і Visa, це соціально відповідальний бізнес і з державного сектору, який правильно артикулює важливість мистецтва, театру. Зокрема й Театру Франка, який є репрезентативним як в Україні, так і за її межами.
Ми руйнуємо міфи буквально на ходу. Завжди вважалося, що театр майже не виїзний. Хіба що десь до якоїсь частини діаспори. А зараз ми почали великий тур провідними містами Європи. Показуємо «Конотопську відьму», «Калігулу». І 85 % квитків розкуповують не українці. Це дуже важливо. Значить, вони хочуть бачити нас, нашу культуру, що ми несемо, що думаємо. Це культурна дипломатія в дії, своєрідна м’яка сила культури.
Ми також хочемо відкрити свій простір для виставкової діяльності, у нас тут відбуваються постійні презентації різних наших партнерів і креативних груп. У стінах Театру Франка відбулася виставка одного з найвидатніших художників сучасності Івана Марчука. Усі спочатку подумали: а чого, що, у нас галерей не вистачає? Ні, саме в контексті театрального осмислення ми подумали, що буде доречно взяти Шевченкіану Марчука, яка зберігається в колекції Шевченківського національного заповідника й не так часто виставляється в експозицію. Зараз, коли в нас по дев’ятсот людей приходить щоденно на вистави, вони ще й мають можливість доторкатися до суміжних мистецьких речей. Ми говоримо про нашу історію, про сучасність, говоримо про біль, який має суспільство під час війни.
За пів року ми зібрали й перерахували на підтримку Сил оборони України через фонд «Повернись живим» понад шість мільйонів, окремо надаємо не просто квитки, а й цілі ложі, зокрема мою директорську ложу, на розіграші на закупівлю різних корисних речей для наших захисників. Загалом зібрано й передано близько 10 млн гривень. Я, як людина, яка повернулася з фронту, розумію, що ми працюємо у двох вимірах: той, хто на фронті, і той, хто для фронту. Ми працюємо для фронту. У нас воює дев’ятнадцять людей. Було двадцять один, але я і Олександр Печериця зараз у запасі. Двоє наших колег зникли безвісти, та ми сподіваємося на краще… Ми в контексті всіх процесів, якими живе зараз Україна.
Ми постійно їздимо театральними бригадами у військові частини, у реабілітаційні центри. Я і сам їжджу безпосередньо з колегами. У прифронтові ж міста ми їдемо невеликими групами з концертною програмою, з уривками з вистав, просто зі словами підтримки, бо це дуже потрібно.
— Відчувається голод на такі речі?
— Ми зараз узагалі переживаємо якийсь неймовірний бум, це дивовижно. І не тільки в Театрі Франка. Люди хочуть живої енергії. Кіно завжди було, є і буде прекрасним, воно потрібне. Але ти наприкінці бачиш екран, ти оцінюєш фільм. А в театрі відчуваєш енергію прямо тут і зараз. І це якийсь дивовижний обмін. Наприкінці ніби відбувається такий акт, я це помітив на оплесках, коли люди спочатку аплодують акторам — вдячні за роботу, за чудову виставу, а далі наче як собі — бо бачать одне одного. Що ми після шахед-шоу, після ракет увечері все одно приходимо на виставу. Приходимо й транслюємо ворогу, що ми є, ми продовжуємо боротьбу, продовжуємо творити, любити. І це значить, що ми обов’язково прийдемо до перемоги.
Вистави різні, є і комедії, ми їх не скасовуємо, бо на них ходять військовики, ВПО, вони хочуть отримати енергію життя. Навіть коли ми говоримо про важкі речі в різних виставах, вони все одно життєствердні. Люди хочуть бачити надію, і ми даємо її. І це найголовніше.
— Помітив, що сьогодні багато звертаються до «Конотопської відьми». Ви також. Чому людям це цікаво, у цьому є якась актуальність?
— Це дивний перетин і переосмислення української класики в сучасний спосіб, але з дуже потаємним відтворенням саме автентичних мотивів. Ця вистава, як і інші вистави, які ми беремо, не мають характеру радянської фольклористики. Навпаки, тут взяті мелос, автентичні солоспіви, які Сусанна Карпенко як хормейстерка й композиторка віднаходила та відтворювала, ще працюючи з Божичами. Це експедиційні мотиви від носіїв тої чи іншої традиції, у цьому разі зі Слобожанщини. Водночас там уже є сучасний біт, сучасна українська чи світова музика. І оці дивовижні переплетіння, з одного боку, показують нашу історичну тяглість, з другого — що ми сучасні.
Неймовірні костюми, фешн просто, мейкап… Хоча в них є глибина саме українська. Ця стіна, вікно, мазанка, ця призьба, з якої все починається… Усе насправді дуже просто, бо все геніальне — просте. Художниця Тетяна Овсійчук взяла це з фотографій своїх предків — бабусь, прадідусів. Каже, побачила цю стіну на старих фотографіях і її майже відтворила, готуючись до цієї вистави. Наші декоратори постійно до кожного показу підмазують її, відбувається ніби чин магії.
У виставі прямолінійно ніхто не говорить про жінок, які зустріли російські танки й казали: чого ви сюди прийшли, ви ж не знаєте про конотопських відьом, ви знаєте, що у вас тут усіх повсихає? Режисер Іван Уривський нічого не перероблював. Але він подав те, що писав Квітка-Основ’яненко. Що ці характерні, дивовижні українські жінки мають неймовірну силу й коли щось хочуть — обов’язково це роблять. І ця магія, вона просто на очах. Так, завдяки певним театральним фішкам, але вони вражають і дивують. Коли у Швейцарії ми показували фрагмент цієї вистави, Шольц, Макрон, Трюдо й багато інших, понад сто лідерів світу, телефонами знімали цей епізод. Їх це вражало. І це було про українських жінок, про цю силу, цю енергію.
— Наскільки такі мистецькі речі підсилюють нашу здатність перемогти? Що митці можуть робити, окрім як підтримувати солдатів?
— Багато митців з перших днів відклали музичні інструменти й пішли на фронт. І багато хто вже, на жаль, загинув. Так само як і журналісти. Тут немає визначення професії для того, щоб боронити. І я схиляю голову перед цією мужністю.
Друга історія — це коли ми говоримо про довготривалу ситуацію війни й силу таланту митців у різних жанрах. Росія пронеслася по Київській області, але вони не забули культурні установи розбомбити, бібліотеки спалити, музей Примаченко не забули. В Іванкові їм нічого не треба було, тільки спалити музей Примаченко. Бо це та сила, якої вони бояться, це ті маркери нашої ідентичності, які вони завжди хотіли стерти. А ми їх усе одно зберігаємо та відтворюємо.
І відповідаючи на питання — кожен митець, який несе той чи інший жанр, свою енергію, він ніби несе цю невмирущість. Бо кожен акт мистецтва — це все одно про сталість, про ідентичність, про нашу історію, наше життя. Тільки так. Фільми, які роблять наші творці, усе одно торкаються нашого єства. І це дуже важлива річ, яка надихає. Михайло Іллєнко мені з перших днів почав дзвонити: коли до хлопців везти кіно, куди можна приїхати? Я питаю в командирів, вони кажуть: та яке кіно, Женя, тут прилетить, хто за нього відповідати буде. Та ні, він все одно хоче. Було добро чи ні, він усе одно їздив, привозив фільми, ті, які були раніше, ті, які зараз з’являються.
Чи проєкт Андрія Різоля, який створив на ходу ситуацію фіксації роздумів від митців, які опинилися на фронті або які дотичні до фронту. Це неймовірні відчуття. А Тарас Компаніченко, лауреат Шевченківської премії. Без нього не може відбутися жодне прощання. Бо він знаходить ту музику або ту пісню, баладу, яка осмислює цю жертву, яка осмислює героїзм. Каже кілька слів — і просто з болю втрати це ще більше виростає до місії кожного героя, який гине за країну. Він щодня на прощаннях або в лікарнях і госпіталях. Бо він дає силу, дає цей катарсис, дає силу відновлення, віру в те, що ці жертви обов’язково є тими провідниками, які дадуть нам бажану перемогу.
— Війна була невідворотною, але в багатьох речах ми були не готові до неї. Що нам сьогодні потрібно в собі переосмислити, чого нам не вистачає, щоб ми ставали сильнішими й не повторювали помилок?
— Я був учасником і голосом двох Майданів і я був двічі міністром культури. Ніби два різні виміри, бо Майдани передбачають протест проти системи. Коли був міністром, я пробував багато речей зламати: увів нову систему грантових культурних інституцій, створив Український культурний фонд, Український інститут книги, відбувся ребрендинг Державної агенції з питань кіно, і вперше відбулася державна інвестиція в український кінематограф. Принципово без російських продакшнів, без російських акторів — я їх, так би мовити, закенселив.
Але ця радянська система, вона все одно досі живе. У багатьох, хто зачаївся. Вони завжди будуть прагнути відновитися, зробити реванш. Так було після Революції на граніті, так було після Помаранчевої революції. Після Революції гідності ми отримали війну й зараз — широкомасштабне вторгнення. Я учасник бойових дій і розумію, що ще потрібно суспільству, щоб винести уроки, що ще потрібно державній системі політичній для того, щоб нарешті об’єднатися, щоб узагалі риторика так званої терпимості до північного сусіда не проблискувала. Але я вже зараз кажу, що ні, це ще не кінець, пройде трохи часу — і вони знову будуть пробувати підіймати голови. Ця війна відкрита. Навіть якщо закінчиться, то далі нас має об’єднати велика загальнонаціональна толока. Дуже часто питають, що нас має об’єднати. Я вважаю, що момент відбудови країни після цієї руйнації, принаймні на якийсь період.
Далі знову буде багато людей по своїх інтересах, знову буде запускатися великий ресурс російський (та він уже запускається), щоб потихеньку, саме через культуру сказати: ну почекайте, ми ж такі близькі, у нас спільні видатні діячі культури, починаймо об’єднуватись… Я категорично буду, поки вистачить сил, боротися із цим.
Навіть зараз дискутують, чи знімати з провідної консерваторії в Україні ім’я Чайковського. Бо, мовляв, там десь є кров українська в Чайковському. Та питання не про кров. Питання в тому, що це маркер Російської імперії. Колись, коли називали ім’ям Чайковського, називали не тому, що в нього була кров, а тому, що це був маркер. Большой колонний зал імені Чайковського в Москві, у Мінську, у Китаї, в Україні, звичайно ж. Тому негайно знімати ім’я Чайковського. Це не втрата чергового імені, це нарешті позбавлення одного з маркерів російської імперії.
— Що в тобі змінила війна?
— Очевидно, що я не міг не змінитися. Певною мірою став більш безкомпромісним, десь більш зібраним. З одного боку, я став значно сентиментальнішим. Іноді сліз не треба, а їх стримати важко. Причому це не про втрати чи біль за людьми. Іноді зовсім дивні речі дуже зворушують. А з іншого боку, став, навпаки, жорсткішим. Тобто якісь є речі, які очевидно вплинули дуже сильно. Десь дзвенить у голові від близько розірваної гранати чи чогось іншого. Усе воно десь віддає. Ну і мною керує зараз така одержима історія відповідальності, щоб хоч трохи прислужитися до наближення нашої перемоги.
