З 2022 року розмови про майбутнє України стали об’єктом уваги як для політиків, так і для аналітиків, до того ж спектр поглядів простягається від нагального членства в НАТО до сумнівів, чи заслуговує Україна на допомогу взагалі. Ця какофонія триває вже три роки, посилаючи позитивні сигнали Кремлю, який демонструє світові фасад єдності.
Обрання Дональда Трампа на другий термін спровокувало сплеск теорій і дебатів після його досить неоднозначних заяв протягом передвиборчої кампанії. Під час своєї першої доінавгураційної міжнародної поїздки у Францію на відкриття Нотр-Дам де Парі президент Трамп у жовтій краватці й синьому костюмі провів коротку зустріч із президентом Зеленським незадовго після напруженої вересневої зустрічі у Вашингтоні.
На платформі Truth Social Трамп оголосив, що «Зеленський та Україна хочуть укласти угоду й припинити безлад… Треба негайно припинити вогонь і почати переговори». У цьому контексті Трамп згадував поразку Росії в Сирії та закликав Китай допомогти в переговорах для розв’язання конфлікту.
Однак існує ризик, що укладання угоди можуть подати як перемогу само собою: для України це може означати її існування надалі на політичній карті з підтримкою Заходу, хоча вона залишиться вразливою в середньостроковій перспективі, а для президента Трампа це може стати досягненням у розв’язанні конфлікту, у якому його попередник зазнав невдачі.
Катерина Шинкарук, асоційована дослідниця Центру Карнеґі, зазначає, що кампанія Трампа базується на бажанні зробити все навпаки: не так, як адміністрація Байдена, тобто «демонструвати, що ті підходи, які застосовував Байден, були неефективні, отже він має їх змінити з точністю до навпаки».
Тим часом Андрій Єрмак, керівник Офісу президента Зеленського, зустрівся з командою Трампа цього тижня. Офіційно мирні плани не були на порядку денному. Замість цього українські чиновники намагалися передати свою оцінку ситуації та побудувати стосунки із Джей Ді Венсом, обраним віцепрезидентом, і Майком Волцем, майбутнім радником з національної безпеки.
Передвиборча позиція Венса щодо України викликала занепокоєння, м’яко кажучи. Він був затятим прихильником скорочення допомоги, посилаючись на корупцію, і здавалося, що значною мірою не звертав уваги на ширші геополітичні наслідки поразки України для США.
Майк Волц, відомий своєю позицією America First («Америка понад усе»), різко критикував російське вторгнення 2022 року, а також гостро — дії адміністрації Байдена щодо України. Він стверджував, що стратегія США є нечіткою та неефективною і привела у дорогий глухий кут.
Цей погляд поділяє сенатор Марко Рубіо, якого Трамп обрав на посаду державного секретаря. Це типовий яструб Республіканської партії, але він також висловлює занепокоєння щодо тривалого залучення США до України, закликаючи до виходу з «патового стану».
Призначення на посаду міністра оборони Піта Геґсета, імовірно, стане класичним прикладом лоялізму, оскільки його кандидатура викликала в багатьох здивування. Відомий як співведучий програми Fox&Friends Weekend і колишній капітан піхоти Національної гвардії США, Геґсет також обіймав керівні посади в таких організаціях, як Vets for Freedom і Concerned Veterans for America.
Погляди Піта Геґсета на зовнішню політику, зокрема щодо України, зменшують глобальне значення війни Росії, подаючи її як менш важливу порівняно з так званою екзистенційною загрозою американської культури воукнес — фактично крайніх лівих ліберальних цінностей. Відомий критик НАТО, Геґсет критикував європейських союзників як самовдоволених і неефективних, ставлячи під сумнів доцільність підтримки, на його думку, застарілих оборонних угод.
Які ж плани обговорюються?
Колишній посадовець у сфері національної безпеки з команди Дональда Трампа окреслив три основні плани для вирішення конфлікту в Україні: Венса, Ґренелла й Келлоґа. Венс виступає за створення добре укріпленої демілітаризованої зони на чинних лініях фронту, щоб запобігти російському вторгненню в майбутньому. Це потребуватиме більших витрат, пов’язаних з Україною, які на сьогодні республіканці хочуть скорочувати.
Ґренелл запропонував створити автономні зони на Сході, хоча й не надав детальних пояснень. Також він висловив думку, що членство України в НАТО не є національним інтересом США.
Улітку генерал-лейтенант у відставці Кіт Келлоґ, як спеціальний представник з питань Росії та України, презентував план мирного врегулювання, що включав ультиматуми для Києва й Москви: США продовжать військову підтримку України лише в тому випадку, якщо вона погодиться на переговори з Росією, а також відкладе свій вступ у НАТО на довгий строк в обмін на угоду про безпеку.
Раніше Келлоґ виклав свої погляди в статті 2023 року, де він наводив пропозицію Річарда Хаасса й Чарльза Купчана — угоду про припинення вогню, що передбачала обмежене послаблення санкцій щодо Росії в обмін на її участь у мирних переговорах, дотримання демілітаризованої зони й дипломатичний підхід до повернення окупованих українських територій.
Санкції повністю скасують лише після досягнення мирної угоди, прийнятної для України, яку підтримає збір податків з російського експорту енергоресурсів для фінансування відновлення України.
Келлоґ наголошував на створенні довгострокової оборони України в межах двосторонньої безпекової угоди, зберігаючи водночас важелі тиску на Росію для запобігання майбутнім конфліктам.
Податок на експорт російської енергії мав би фінансувати відновлення України, але ось повернути тимчасово окуповані території Київ зобов’язується тільки дипломатично. Тим часом частина команди Трампа вже відкидає ідею розміщення американських військ для забезпечення 800-мильної (1200-кіломерової) буферної зони між російськими й українськими силами, сподіваючись, що це реалізують європейські країни.
Що може піти не так із цим планом? Насправді багато чого
Для початку питання гарантії безпеки. Очевидно, що пріоритет для США — це уникнення прямої конфронтації з Росією за будь-яку ціну. Україна «відзначає» 30-річчя Будапештського меморандуму під абсурдні твердження, що головною метою угоди було лише запобігання ядерному удару і вона не мала на меті захист від агресії конвенційною зброєю. Тож що ще США можуть пообіцяти, крім своїх чинних зобов’язань, не перетинаючи власні червоні лінії?
Зосередженість Келлоґа на побоюваннях Путіна щодо розширення НАТО, особливо через Україну, ігнорує складну реальність. Ще до вторгнення було очевидно, що серед союзників НАТО немає єдності щодо членства України й Захід здебільшого використовував обіцянку вступу як заохочувальну «морквину». Іронічно, що не перспектива членства України в НАТО, а саме його відсутність стала фактором, який спровокував вторгнення.
Нерішучість щодо повних гарантій безпеки для України є першопричиною, чому членство в НАТО залишається недосяжним для Києва, попри заяви Зеленського про відмову від будь-якої альтернативи членству в Альянсі. Ця обережність відображається у звинуваченнях, що адміністрація Байдена розглядала конфлікт насамперед як спосіб ослабити Росію, а не забезпечити остаточну перемогу України.
Однак тривала війна значно вплинула на ресурси оборони США, викликаючи занепокоєння щодо здатності країни розв’язувати інші стратегічні загрози, зокрема пов’язані з амбіціями Китаю. США надіслали Україні понад 2000 ракет «Стінгер» і понад 2 мільйонів артилерійських снарядів калібру 155 мм, але відновлення цих постачань займе роки через обмежену виробничу потужність. Щомісячне виробництво 155-міліметрових боєприпасів українська армія часто вичерпує за кілька днів інтенсивних боїв.
Щодо інших форматів безпеки, то двостороння угода США — Україна, яку підписали 2024 року, здається, вичерпує гарантії, які США готові запропонувати: побудову оборонних спроможностей України, забезпечення довгострокової стійкості й покращення сумісності з НАТО. Вона також підкреслює підтримку зростання оборонної промисловості й сприяння економічній та енергетичній безпеці. Угода також зобов’язує США провести консультації в разі майбутньої російської агресії.
Однак негайне військове втручання в разі чергового російського вторгнення — єдиний реальний засіб стримування. Без таких положень будь-які документи можуть стати лише ще одним вступом до вираження глибокого занепокоєння під час нової кризи, яку ініціює Росія, навіть з присутністю європейських миротворчих сил на місці.
Ідея надання Україні зброї вже викликала занепокоєння, зокрема, серед деяких європейців. Вони сумніваються, як можна озброювати країну на кордонах з ЄС, не знаючи її майбутнього керівництва або того, чи залишатиметься вона надійним партнером. Якщо Захід продовжить пріоритетно надавати вербальну підтримку Україні без суттєвих дій, страхи можуть стати самосправдженим прокляттям і призвести до значно довшого російсько-натовського кордону.
Проте найважливішою перешкодою залишається Росія. Нещодавнє інтерв’ю міністра закордонних справ Росії Лаврова з Такером Карлсоном підкреслює небажання Москви йти на компроміс. Її вимоги, що включають офіційну відмову України від територій, які Росія вважає своїми, відмову від членства в НАТО, нейтралітет, гарантії прав для російськомовних та демілітаризацію і «денацифікацію», фактично означають капітуляцію Києва. Попри економічні труднощі Росії, не з’являється ознак готовності до компромісу.
Чому деякі західні політики вважають, що нейтралітет України може призвести до миру, попри відмову від 30 % території, важкі втрати й мільйони біженців? Таке мислення, здається, виправдане лише короткостроковими політичними цілями й надією на завершення правління Путіна в невизначеній перспективі, коли це вже не буде їхньою проблемою.
На тлі труднощів, які зростають, Україна готова вести переговори, але початкові позиції з опонентом залишаються такими ж полярними, як і 2022 року. Ба більше, указ президента 2022 року, що визнає переговори з президентом Росії Володимиром Путіним «неможливими» відповідно до рішення Ради національної безпеки та оборони України, не скасували.
Але найголовніше, що, хоча деякі хвалять Дональда Трампа як досвідченого перемовника, чия сила в непередбачуваності, його досвід з Північною Кореєю показує: серйозних змін у відносинах США з давнім противником не сталося, попри значні політичні інвестиції. Немає передумов, що переговори з Путіним завершаться з кращим результатом.
Fitch прогнозує, що війна в Україні триватиме 2025 року у форматі активних бойових дій. Хоча нова адміністрація США сигналізує про бажання завершити війну, можливо, удасться досягти припинення вогню, але мирна угода малоймовірна через складні поступки з обох сторін.
Спекуляції, ніби команда Трампа затопить Україну зброєю для тиску на Росію, щоб укласти угоду, постають перед суворою реальністю, що, навіть працюючи на повну потужність, оборонна промисловість США може не встигати за потребами масштабного фронту. Хоча є очевидний потенціал для покращення військової підтримки, первинний підхід «занадто мало, занадто пізно» до постачання зброї вже серйозно виснажив людські ресурси України. Якщо ця тенденція збережеться, присутність іноземного контингенту може стати останнім засобом захисту від російської агресії.
Хоча повернення тимчасово окупованих територій силою здається малоймовірним, навряд чи Київ офіційно визнає їхню втрату. А от ідея скасування санкцій — це просто постріл собі в ногу. Росія вже продемонструвала свою стійкість до чинних санкцій і знайшла способи їх обходити.
Спроба співіснувати з Путіним, водночас віддаючи пріоритет американським інтересам у сфері безпеки, може видаватися прагматичною позицією, але невдача в ужитті сміливих і рішучих кроків може призвести до втягнення України у воронку Росії. Якщо чинні виклики й надалі неадекватно розв’язуватимуть, довгострокові наслідки можуть більше зашкодити інтересам США, аніж їх захистити, оскільки баланс сил у Європі зміниться, а Росія знову стане європейським гегемоном з неєвропейськими цінностями.