У жовтні 2023 року було анонсовано дискусію з провокативною назвою «Чи потрібний Бабин Яр після Бучі?», що викликало обурення інтелектуальної спільноти.
Оксана Довгополова, співзасновниця та кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» і докторка філософських наук, прокоментувала: «Дискусія на важливу тему, з чітко поставленими питаннями, з розумними спікерами. Впевнена, що будуть проговорені важливі речі. Але називати так розмову просто неможливо. Дивно, що всі на цю назву погодились, особливо ті, хто працює з пам’яттю професійно. Хайп? Не тема для хайпу».
Артем Харченко, доцент на кафедрі українознавства, культурології та історії науки в Національному технічному університеті «ХПІ» Харкова, підсумував: «Наче дискусія із божевільною назвою “Чи потрібен Бабин Яр після Бучі?” (хтось невдало вирішив “погратися” в Адорно) була скасована. Представники згаданих у дискусії інституцій один за одним розповідали, що їх роль мала обмежитись присутністю на заході. На жаль, їх відповіді жодним чином не демонстрували, що проблема хоч якось усвідомлюється. Певно, годі було цього і очікувати. Бувають люди, які постійно вимагають чиєїсь емпатії, але ніколи не бажають виявляти її до інших. Мабуть легко формулювати неетичні, незграбні питання якщо чиюсь пам’ять ти вважаєш чужою для себе. Десятиліття в незалежній Україні громадські організації, окремі активісти, представники освіти, науки та мистецтва боролися за те, щоб пам’ять про трагедію українських євреїв, Бабин Яр нарешті стала знайомою для громадян України, зайняла своє місце в колективній пам’яті нашого суспільства. А потім хтось, хто не дуже був присутній в цьому полі буде формулювати питання — “Чи потрібен Бабин Яр?”. Щоб у коментарях з’являлося — “а він і до цього не був потрібен”? Як багато ще роботи всім задіяним у питаннях пам’яті, її вивчення і представлення слід зробити, щоб подібного не повторювалось, і пам’ять про одних загиблих українських громадян не протиставлялась пам’яті інших».
Натомість нещодавно оприлюднили новий проєкт «Биківня, Бабин Яр, Буча — поміж масакрою і пам’яттю про неї». Творці пропонують комплексно подивитися на три режими — комунізм, нацизм і рашизм — в історичній ретроспективі, співставити їхню ідеологію, спрямування, методи вбивства людей, а також і спробувати розробити механізми протидії та запобігання таким злочинам у майбутньому.
Проект реалізує громадська організація «Svitarta», яка вказує про себе: «15 років створюємо культурні, історичні та освітні проєкти». Авторка ідеї і керівниця проекту — Світлана Ляховець, кураторка, культурна менеджерка, голова ГО “Світарта”, координаторка проектів Центральної і Східної Європи в Інституті історії Литви. Автор текстів — Роман Подкур, голова Національної комісії з реабілітації. Фінансує фундація «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» — німецька федеральна організація, що надає фінансову компенсацію колишнім примусовим робітникам і тим, хто постраждав від дій націонал-соціалістів. Партнерами проекту виступили Український інститут національної пам’яті, Центр історичних досліджень (Берлін), Інститут історії Литви, Галузевий архів Служби безпеки України, Меморіальний заповідник «Биківнянські могили», Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр», Архівний відділ Бучанської міської ради.
Сайт розроблено трьома мовами — українською, англійською та німецькою.
Розділ про Биківню оповідає про постання тоталітарної держави, основні групи репресованих. На початку є попереджнння про чутливий контент, яким, по суті, є увесь проєкт. Підзаголовки доволі емоційні, наприклад: «“Креатив” комуністичного режиму, або як ухвалювали рішення про вбивство», «Шокуючі методи фізичного впливу», «Постріл у голову: перевірена технологія вбивства», «Комуністичний монстр: потужна система органів державної безпеки для здійснення масового терору». Розділ завершується висновком про те, що «не засудження злочинів радянського тоталітаризму призвело до людиноненависницьких експериментів РФ у нових масштабах, після розв’язання росіянами війни про України».
У розділі про Бабин Яр розказано про географію та технологію масових вбивств, жертв, рятівників і катів, замовчування та апропріацію трагедії в радянській практиці й сучасний погляд на меморіалізацію.
Третій розділ — про Бучу — знову маркований емоційними характеристиками на кшталт «“Звільнення”» по-російськи: катування і вбивство населення України», «Образ і оскал “русского міра”». Розділ завершується переліком злочинів РФ під час нинішньої війни. Щоправда, деякі вислови, які відсилають до радянських і російських кліше, в буквальному перекладі іноземними мовами потребують додаткових пояснень, наприклад: «Російська армія перетворила військові злочини на звичайну практику поширення “русского мира” і вчиняє їх з особливим завзяттям всюди, де ступить нога російського солдата».
В усіх трьох розділах особливо наголошено роль керівника держави: «Основним ворогом для Сталіна в Україні стали українці» (про Биківню), «Нацизм у дії: як одна людина намагалася знищити цілі народи», риторика та амбіції Путіна» як пояснення, «чому російська армія вторглася в Україну».
Привернення уваги до цієї теми та вихід на міжнародну аудиторію є вкрай важливим, участь академічних науковців у співпраці з досвідченими популяризаторами можна лише вітати.
Ми досі в пошуку адекватної мови опису того, що сталося на наших землях, із нашим народом у давньому й нещодавньому минулому. Досвід переживання та подальшої меморіалізації масових вбивств може допомогти знайти більш чутливу мову — бодай не називати своїх співгромадян радянським кліше «населення», не покладати відповідальність на одну людину, навіть коли від її рішень залежить дуже багато, не вживати емоційно заряджених слів, що послаблюють, а не підсилюють нашу позицію — навіть тоді, коли тема болить нам особисто.