З кінця минулого століття в інтелектуальному середовищі постійно жевріє постмодерна теза про нестачу реального. Певна річ, у ній іще чимало незвичного і парадоксального. Та, погодьмося, вона не постулює чогось такого, що конче передбачає цілковиту відсутність реальності. Швидше за все, йдеться про те, що дістатись її стає дедалі важче, адже між людиною та світом утворилася сила-силенна різноманітних опосередкувань. Але так уже повелося, що кожна згадка цієї проблеми не минається без покликання на книжку Жана Бодріяра «Симулякри і симуляція», де подано низку варіантів ґенерування моделей удаваного реального.
Сьогодні не надто вражає те, що серед питомих зразків симуляції раптом опинилась імперія. Дійсно, це формування силкується справляти враження могутності за допомогою нагромадження знаків, які позірно вельми схожі на реальне. До того ж, у думці засіла та хрестоматійна обставина, що від самого початку облудна велич Російської імперії трималася на ширмі «потьомкінських селищ». А новітні потуги цієї пихатості зводяться до демонстрації сили, на що спрямовані залишки її інтелектуального чи технологічного потенціалу. Зрештою, війна в Україні засвідчує, що вся ця натуга тримається на гарматному м’ясі та тривалому визискуванні природного ресурсу. Хай там як, ясно лиш одне: той, хто постійно вдає, неодмінно віритиме й у власні забаганки. Тому ніколи не відступиться від бажання заволодіти геть усім. А принагідно розмиватиме різницю між істиною та хибою, підміняючи реальне уявним.
Але будьмо відверті, симуляції були відомі віддавна. Недарма ж у кожному намірі зобразити Бога, позаяк саме в такий спосіб у людини спочатку проявлялася жага осягати неявне, іконоборці угледіли небезпеку поклоніння фетишу. Та чи не було це ранньою наївною спробою підміняти Бога примітивним опудалом? І попри те, що знаки створювали виразні референції до потаємного, поволі ставало зрозуміло: вони вели до цілковитої відсутності, чи то пак, у царину Ніщо. Загалом уся ця нехитра операція скидалася на витягання мумії зі сховку в очікуванні, що бовван оприявнюватиме потаємну реальність, а та своєю чергою підсилюватиметься дією міфу.
Та хіба теперішні симуляції не приправлені новітніми міфами? Чи, бува, Диснейленд із усіма розвагами й атракціонами не відсилає до дитячої фантазії про чарівничу країну? І чи не натякає той дивокрай на місце реалізації щастя? Навдивовижу, сфера послуг, і та принаджує міфологією про «справжні» речі: здоров’я, їжу, стосунки, прагнення тощо. Ще гірше, коли намагаються надати уявному переконливої ваги через інсинуацію чи сенсацію. Що більше справлятимеш враження, то величнішої харизми заживатимеш.
Одначе легко помітити, що низка міжнародних організацій уже давно позбавлена реальної сили. Може, через страх її проявляти? Тому подібним інституціям хіба що залишається симулювати свою діяльність. Що тут скажеш, і несосвітенні диктатори заводять собі двійників, оскільки нездатні витримувати ними ж і завищений рівень ескалації.
Та ніхто не симулює так вправно, як медіа. Reality show радо запропонують іншу реальність, показуючи людей, які погодилися зіграти самих себе. Властиво, не справжніх, а тих, кому довелося наново себе вигадати. Щоправда, глядачеві вже недозволено споглядати за тим, що відбувається на екрані: йому відведена роль пасивного учасника. Тож ера спектаклю скінчилась. Усі негласно погодились, аби над ними було вчинено акт символічного насильства й перетворено на деталь інформаційної гри. Дещо подібне спостерігаємо й у соціальних мережах. Люди нерідко поводяться, немов знеособлені істоти, не називаючи себе і залишаючись аватарами. Ба більше, до своїх vis-à-vis вони звертаються без імені, так, ніби особу закріплено за обліковим записом.
Схожими осередками стали гіпермаркети чи торговельні центри, де переплелося соціальне, економічне та культурне: маси, товари, розваги. Тільки споживаються вже зовсім не речі, а знаки й образи. А тимчасом реклама запускає механізми бажання. Тобто визначальною рисою будь-якої взаємодії, знову ж таки, є інформація, поглинаючи соціальне та комунікативне. Замість спілкування пропонується формальна балаканина, що невдовзі нагадуватиме ситуацію, коли якийсь із варіантів чату-GPT остаточно вичавить із реальності суб’єкта.
Симуляція вже не дає змоги розрізнити пасивне від активного. Хоча вона жорстокіша за «театр жорстокості». Навіть ядерні погрози провадяться так, аби шантажист і сам лякався своїх залякувань, виціджуючи їх із туманної порожнечі свого схибленого фантазму. Не лише політичне, а й культурне нагадує продукування значень, які підлягають продажу. Та й участь у виборчому процесі чи прояви небайдужого зацікавлення суспільним життям дедалі більше схожі на пошуки задоволення.
На симуляції перетворилися й архітектурні споруди чи пам’ятники, а надто ті, які намагаються визначати наново, принагідно творячи чергову культурну містифікацію. Візьмімо, для прикладу, ВДНГ або монументальну скульптуру Батьківщини-матері. Навряд чи варто вдавати, ніби за маловідомою для молодшої ґенерації абревіатурою ховається цілковито новий виставковий центр, який буцімто ніколи не натякатиме на «досягнення народного господарства». Так само недостатньо помістити на щит велетенської статуї герб України замість совєтського, щоб упевнитись у тому, що віднині символ указуватиме на дещо геть інше, тільки не гіперреальне.
Поволі симуляція впливає і на переоцінку цінностей. У нігілізмі раніше бачили подвійний феномен: ним уважалося не лише те, що деградує, а й те, що змітає все віджиле. Одне слово, нігілізм означували і як занепад, і протидію йому. Втім ознакою нинішнього його прояву, на думку Бодріяра, стає тотальна прозорість. Уже нічого не приховується, тобто катма того, що необхідно викривати. Не лишилося навіть радикальної сили, придатної до рішучої дії. Отже, намарно говорити про смерть Бога, бо відбулось усвідомлення його гіперреальності. Проте з історії нікуди не зникли приклади величезної руйнації.
Щоб утримувати людство в постійному жахові, достатньо просто симулювати загрози та дозувати смерті для більшої реалістичності. А головне, необхідно запевнити всіх, ніби це звичний стан справ.
У часи Просвітництва силі романтичної уяви вдавалося руйнувати встановлені порядки, що стояли на перешкоді нестримного життя. По тому спостерігалось авангардне нищення нав’язаних смислів у мистецтві. Проте ці форми попереднього нігілізму потроху витіснила вдавана видимість. І запанувала думка, що не залишилося нічого кардинально підступного, від чого варто звільнитися. Тому нігілізм уже погано надається до осмислення.
Врешті-решт, інформаційні потоки призвичаїли людину до страждань і війни. В результаті, зросла кількість тих, хто байдуже сприймає будь-які негаразди і лише для годиться наголошує на тому, що їх треба негайно припинити. Повальне засилля видимості спричиняє ефект прозорості, коли всі феномени лежать на поверхні, але за нею відсутня глибина. Віднині годі викрити приховане зло, бо шириться гадка про його неоднозначність. Отже, симуляція нагадує голограму, де видиме створює тільки враження повноти за умов експансивного панування порожнечі. Та чи будемо ми колись іще реальнішими за тих, якими ми є тепер?