За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), вживання алкоголю щорічно спричиняє понад 2,6 мільйона смертей, що становить приблизно 4,7 % загальної смертності. Водночас залежність від психоактивних речовин щороку забирає життя понад 600 тисяч людей у всьому світі.
Цифри демонструють масштаб проблеми, але важливо розуміти, що залежність — це не про слабкість чи відсутність волі. Відповідно до сучасних досліджень, залежність від психоактивних речовин (ПАР) — це захворювання центральної нервової системи, яке виникає через зміну біохімічних процесів в активних центрах (рецепторах) мозку такою мірою, що потреба в наркотичних речовинах стає біологічно зумовленою і дуже сильною. Вона змінює структуру мозку й впливає на поведінку, що ускладнює здатність людини самостійно припинити вживання ПАР.
Лікування залежності часто тривале й потребує терпіння, адже немає одного методу, який підходив би всім. Ефективне лікування включає медикаментозну терапію, психотерапію, а також підтримку з боку сім’ї та спільноти.
Люди з досвідом вживання ПАР діляться власними історіями, які вкотре доводять, що побороти залежність можливо. Для цього потрібен час, підтримка рідних і лікарів та щоденна робота над собою
Катерина, 23 роки, майстриня манікюру, учасниця спільноти «Анонімні Наркомани»
З раннього дитинства я відчувала певний дискомфорт у житті. Виросла в районі, де вживання алкоголю чи наркотиків було чимось звичним і навіть нормальним. У початковій школі в нас була розвага: ми часто бігали в сусідній двір дивитися, як поліція ловить хлопця, який вживає. Мої родичі також мали розлад вживання алкоголю, тому я не бачила в цьому нічого дивного. Мій шлях почався з алкоголю й марихуани, але згодом я спробувала все, що можливо, окрім галюциногенів — чомусь вони мене лякали.
Вживати почала з 13 років. Здавалося, що після цього почувалася значно краще, мені ніби стало комфортніше. Невдовзі вживала вже щодня, змінювалися лише речовини. Батьки довгий час цього не помічали, та і я навчилася добре брехати.
Пік мого вживання випав на 16 років. Я перейшла на сильніші наркотики («швидкі речовини») і зрозуміла, що просто не можу жити без них. Уже тоді усвідомлювала, що це, можливо, призведе до моєї смерті, але вживання давало мені впевненість, якої бракувало в реальному житті.
Намагалася зупинитися, але спроби виявилися марними. Було важко навіть уявити день без наркотиків. Люди, з якими я спілкувалася, почали від мене відвертатися. Мені постійно були потрібні гроші на вживання. Пам’ятаю момент, коли ми з групою з коледжу поїхали в Карпати і я розуміла, що стільки тверезою не витримаю, тому взяла собі наркотиків на п’ять днів. Як залежна людина, я вжила все, що мала, ще в потягу. Ми навіть не доїхали до Карпат. Наступного дня мені було дуже погано, і, поки всі ходили в гори й спілкувалися, я просто лежала, намагаючись хоч якось привести себе до тями алкоголем.
Якось, пам’ятаю, у мого близького товариша сталося передозування. Тоді ми залишились удвох, і я мала надати йому допомогу. Після цього на тиждень замкнулася вдома й вирішила, що більше не вживатиму. Мені стало страшно.
За тиждень я вийшла на вулицю, але світ навколо мене, на жаль, не змінився. Я побачила людей, з якими вживала раніше, і пішла вживати знову. Не розуміла, як можна відмовитися, коли тобі пропонують наркотики. Тільки сьогодні я усвідомила, який величезний шлях здолала й чому не могла сказати «ні» тоді.
У 17 років я важила 37 кілограмів і вживала вкрай великі дози наркотиків. Від мене тоді відвернулись абсолютно всі, поряд зі мною було просто соромно стояти. Я не могла спілкуватися, у мене викручувало все тіло.
Мене достатньо часто били. Тоді це було наче нормою — побити залежну людину. Якось уночі я натрапила на вісьмох людей, які збиралися це зробити. Але одному чоловікові, напевно, стало мене шкода, він показав відео про існування реабілітаційних центрів, лікування. Тоді мене не побили і я вперше почула, що є вихід.
Я намагалася попросити про допомогу в батьків. Мати сказала, що якщо я захочу кинути вживати, то зроблю це сама — маю просто припинити це робити. А батько, що я все одно помру, тож навіщо витрачати на це гроші. Тоді ніхто не розумів, що це хвороба.
Якось після сильного передозування мене забрала поліція. Тоді мама, мабуть, уперше усвідомила серйозність ситуації та запропонувала допомогу. Перше лікування не було достатньо вдалим: я пробула на ньому місяць, далі батьки відмовилися платити. Але в одного з пацієнтів клініки я побачила медальку спільноти «Анонімні Наркомани».
Коли я вийшла з клініки, мені не було з ким зв’язатися й до кого звернутися по допомогу. Я мала приблизно 300 контактів, але всі вони вживали наркотики. Спільнота «Анонімні Наркомани» стала для мене рятівним колом, хоча мій шлях до одужання не був простим. Я пережила шість чи сім зривів, які ставали все важчими. Щоразу, коли відходила від програми, припиняла ходити на зустрічі або працювати над собою, я поверталася до вживання. Останній зрив був справжньою катастрофою: я приймала різні речовини разом з алкоголем і пігулками, які мені виписав психіатр. Через залежність просто не могла контролювати дозу — і це призвело до того, що в якийсь момент я ходила майже зігнутою від болю, на межі фізичних можливостей. Це стало переломним моментом.
Я зрозуміла, що смерть дихає в потилицю. Мені стало дуже страшно. І попросилася знову до клініки. Зрозуміла, що в мене немає іншого вибору: якщо не почну лікуватися, я помру.
Сьогодні я знаю, що залежність — це хвороба, і в моєму житті має бути певний порядок, якщо хочу залишатися тверезою. Щоденна дисципліна й самоорганізація — важливі елементи моєї реабілітації. Це не просто процес, а вибір. І нині я роблю його щодня.
Раніше мене не вистачало більше ніж на півтора року, сьогодні я не вживаю понад два. Після стількох років і спроб одужати я нарешті відчула себе щасливою і цілісною людиною. У мене є робота, стосунки, налагодилися взаємини з батьками, я вільно почуваюся в спілкуванні як із залежними, так і не із залежними людьми. Водночас ніколи не забуваю, що на першому місці стоїть моє одужання.
Сьогодні, коли я бачу, як когось із залежністю ображають, намагаюся пояснити людям, що це хвороба, яка потребує розуміння й підтримки, а не зневаги. На жаль, я чітко розумію, що в суспільстві завжди буде достатньо стигми. Наприклад, коли починають під аптекою бити залежних, які купляють препарати. Постійно нагадую собі й своїм близьким, що незалежно від того, як далеко дійшла, я все ще на шляху одужання, і цей шлях триває щодня.
Методика залякування не працює. У школах нас лякали, замість розповісти важливу інформацію про вживання наркотиків. Якби знала, як тяжко мені буде після вживання, я напевно 10 разів подумала б, перш ніж почати вживати.
Олександр 32 роки, менеджер по роботі з клієнтами, учасник спільноти «Анонімні Наркомани»
З наркотиками зіткнувся приблизно 15 років тому. До того я активно тренувався, був перспективним футболістом, грав у одеському «Чорноморці». Переїхав навчатися в спеціалізовану школу олімпійського резерву, і з хлопцями почав уживати алкоголь. Проте після травми мої мрії про професійну кар’єру закінчилися. У підлітковому віці хотів подобатися дівчатам: я випивав алкоголь і ставав упевненішим у собі й агресивним. Хоча мені ніколи не подобалося на смак, через деякий час я став пити щодня.
Мій сусід вирощував канабіс і якось запропонував мені спробувати. Спершу я не вважав це проблемою: ми збиралися компанією, грали в карти, вживали наркотики й випивали. Це видавалося невинною розвагою, але згодом я опинився в залежності.
Із часом почав вживати різні наркотики, навіть героїн. Однак найбільш руйнівними для мене були так звані солі. Це єдиний наркотик, який поставив мене на коліна: я припинив спілкуватися з родиною, утратив наречену, друзів.
Одного разу я був на весіллі в родичів. На другий день святкування я випив і прийняв наркотики. Це все, що я можу згадати. У моїй пам’яті залишився тільки уривок: я в наручниках, батько з битою в руках, мати плаче, обличчя побите й усе в гематомах. Мені потім розповіли, що я почав поводитися агресивно: ображав родичів, нападав на них, навіть ударив своїх майбутніх тестя й тещу — людей, до яких завжди ставився дуже добре. Я цього не пам’ятав.
Після цього випадку батьки вирішили звернутися за допомогою і відвезли мене до психіатра. Мені призначили лікування, але, як залежна людина, я додав до медикаментозної терапії свої наркотики, і вживання лише посилилося. Як тоді не помер від одночасного вживання речовин і медикаментів, не знаю.
Я не міг жити без зміненої свідомості — будь-який контакт з колишніми друзями зводив мої зусилля нанівець. Моя залежність поширилася й на азартні ігри. Я часто грав у казино, витрачав усі гроші й накопичував борги. Пам’ятаю, як програв понад 100 тисяч гривень і був у такому відчаї, що написав прощального листа батькам. Я серйозно думав про самогубство, але не вистачало сміливості це зробити.
Зрештою зрозумів, що більше не можу й далі так жити. Цей відчай і думки про суїцид привели мене до усвідомлення, що мені потрібна допомога. Саме тоді я звернувся до батьків і попросив відправити мене на реабілітацію.
У реабілітаційному центрі я дізнався про 12-крокову програму «Анонімних Наркоманів», і це дало мені перші надії на одужання. З того часу моє життя почало змінюватися.
Сьогодні я вільний від наркотиків уже два роки й дев’ять місяців. Моє життя нині належить мені, і щодня роблю вибір на користь тверезості. Я допомагаю іншим на шляху одужання.
Суспільство нас не розуміє і дуже засуджує. Але це те саме, що сміятися з онкохворих людей.
Найскладніше було пробачити собі, пробачити вчинки, які я скоїв, коли був під впливом речовин. Але зрозумів, що, пробачивши собі, я зможу рухатися далі. Сьогодні в мене є робота, стосунки, і щодня роблю свідомий вибір не вживати. Я зрозумів, що залежність — це хвороба, яка потребує постійної праці над собою й підтримки.
Моя родина, з якою в мене раніше були складні стосунки, тепер є найближчими людьми в житті. Їхня підтримка допомогла мені в найважчі часи. Спільнота «Анонімні Наркомани» подарувала мені силу й стійкість, яких я не мав раніше. Служіння спільноті також допомагає в одужанні.
Я відчуваю вдячність за цей новий шанс і сподіваюся, що мій досвід допоможе іншим зрозуміти, що життя без наркотиків можливе. Що є реальний вихід, навіть коли здається, що все втрачено. Закриватися від усього світу не вихід. Важливо ділитися своїми переживаннями й проблемами.
Звернення по допомогу — це перший і найважливіший крок на шляху до одужання. Щоб отримати консультацію з питань, пов’язаних з уживанням ПАР, можна звернутися до сімейного лікаря, психіатра чи до профільного закладу, який надає психіатричну допомогу. Більше інформації щодо лікування розладів, повʼязаних з уживанням ПАР, можна дізнатися на сайті Центру, а також товариства «Анонімні Наркомани».
Матеріал підготовили фахівчині ДУ «Центр громадського здоров’я МОЗ України» в межах Всеукраїнської кампанії «Ти як?», ініційованої першою леді Оленою Зеленською. Створення публікації стало можливим завдяки підтримці американського народу, наданій Агентством США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст є винятковою відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.