Він хоча і Діма, та все ж радянський сержант, якому зараз за шістдесят — чи міг він, каже, уявити собі колись такого українського сержанта, якому сьогодні продав три сотні доларів на вході до Охтирського головного базару!
Стрункий хлопчина у військовому вбранні, чистому, добре підігнаному, а на голові — нічого! Ні тобі пілотки, ні картуза, тільки чуб, та й той якийсь не такий, а точніше такий, який сьогодні вважається козацьким: усе оголене до самої маківки, а там стирчить оселедець.
І ще ж лице: над верхньою губою голо-голісінько, а від вух іде чорною підковою коротко обрізана борода, її ще називають шкіперською.
Після нічного чергування у своїй частині він завітав до свого звичного партнера — міняли Діми — з гривнями, щоб повернутися до казарми чи додому з доларами. До служби військовик досить успішно змагався в гаражній економіці — відновлював на продаж старі легкові авто. І далі веде цей бізнес, а нині до того ж цілком, як то кажуть, легально. Вільний час, над яким ніхто не стоїть, є навіть у сержанта під час війни.
Багато-багато років тому я від когось почув чи вичитав, що без українського сержанта нема російської армії. Цей вислів мені так сподобався, що став його озвучувати при всякій нагоді, і непомітно для себе звик вважати, ніби я його й створив. Це відбувалося доти, поки якось не прокинулася в мені совість. Вона повідомила, що не годиться привласнювати чуже інтелектуальне надбання. Це трапилося, коли одного разу довірлива молода жіночка-філолог дуже вже захоплено сказала, яка все ж таки я мудра людина. Але крихітна підозра залишилася: може, і справді я був першим?
Сержант заховав долари в гаманець із жовтою, мідною на вигляд застібкою, махнув біля лоба рукою і пішов. Я не став з ним знайомитись. Мені здалося, що це було б незручно в такій ситуації: базар, міняла, долари…
На моє запитання, чи давно той сержант у війську і як він туди потрапив — по мобілізації, чи по охоті, Діма відповів, що точно не знає, але впевнений: якщо й по мобілізації, усе одно скаже, що по охоті.
— Вони всі тепер так кажуть. Всі свідомі. Всі герої! — придивився до мене. — Тобі це ніби новина? Усе ідеалізуєш народ і далі?
На що майже ображаюся:
— Це ж коли я його ідеалізував?
— Було-було. Не відпирайся. По тобі бачу.
— Так, — зізнаюсь йому. — Зіпсував ти мені сьогодні день.
— То не я. То Центральний банк.
— Не банк мені сказав, що я ідеаліст.
— Як-не-як, а я фінансист з тридцятирічним стажем. Бачу людей наскрізь. Ти ще он де, а я вже знаю, за чим ідеш: просто так чи міняти в мене свою жалюгідну сотню.
Він і справді не зовсім простий міняла. Діма цікавиться не тільки охтирським базаром, а і європейським, залучений до певних оборудок. Бути докою в сірих схемах — серйозна професія. Він це усвідомлює, але, як і більшість людей, вважає, що досяг не всього, на що здатен; правда, на відміну від багатьох, не звинувачує ні владу, ні навіть долю — просто має потребу інколи переконати не так когось, як себе, що він вище того, що робить.
Це видно по тому, наприклад, як зверхньо міняла відгукується про своїх поважних клієнтів — прокурорів, суддів, податківців, депутатів. Вони роками користуються його послугами — і не тільки свої, охтирські, а й полтавські, сумські, харківські — кожен, хто не хоче, щоб про його справи здогадувалася підпорядкована йому місцевість.
— Тепер слухай, що я тобі скажу, фінансисте з тридцятирічним стажем. Якби цей хлопець був мобілізант, у нього не було б того оселедця на голові. І він не розгулював би без чогось на голові, щоб усі той оселедець бачили.
— А й правда! — вигукнув Діма. — Я про це не подумав.
— Кожен з нас про щось не подумав.
…Завдяки йому я вкотре натрапив на думку, яка заспокоює мене вже багато років. Що таке більшість цих хабарів, якими живуть-розкошують всі, хто має таку можливість по службі чи по роботі? Це вироки, покарання, яке дістають за свої провини й гріхи люди, які змушені чи раді відкупатися від в’язниці. Як у старовину, коли це робили згідно з тодішніми, до речі, писаними законами — гроші, правда, йшли здебільшого до казни.
Майже зразу після радянської влади я, трішки придивившись, сказав собі, що такої величезної кількості різноманітних правопорушень, яких розкривають і карають, до того не було. Так, люди добрі, не було! Бо не мали такої прямої матеріальної зацікавленості в цьому менти, слідаки, прокурори, судді, та й ті посадовці, хто дістав чи купив собі відповідні повноваження. Покарання тепер грошові. Це своєрідні штрафи, і потрапляють вони під матраци приватних осіб, та для Феміди, мабуть, це не дуже важливо. Для неї, наскільки я її розумію, головне — щоб кожне порушення закону було розкрито й покарано, а розкриття важливіше за покарання.