Зоя Север — визначна ізраїльська художниця, яка народилася у Львові. Вона також є засновницею фонду «Об’єднані люди планети», у межах діяльності якого реалізується проєкт «Вікно в мир», де художниця разом з дітьми розмальовує стіни укриттів.
Тиждень поспілкувався із Зоєю Север про її благодійність, творчі проєкти й мистецтво Ізраїлю.
— Розкажіть про свою благодійну організацію, фонд «Об’єднані люди планети», як він виник і яка його мета?
— Радо розповім. По-перше, фонд почав працювати дуже спонтанно на початку повномасштабного вторгнення. Десь на початку березня 2022-го я була в Ізраїлі, і до мене звернувся друг дитинства й однокласник, який повернувся в Україну на початку війни (тепер він полковник ЗСУ). Тоді він запитав, чи я зможу долучитися до збору грошей на бронежилети й шоломи, коли ще не було нічого, і так сталося, що я змогла зв’язатися з ізраїльським заводом, який забезпечує ізраїльську армію. І тоді нам вдалось і зібрати гроші, і відвезти партію бронежилетів і шоломів в Україну. І відтоді ми вже якось так налагодилися привозити потрібне й майже півтора року робили тільки це, і зробили, звісно, фонд, щоб було зручніше допомагати. Спочатку він більше забезпечував підрозділи й розв’язував військові питання (автівки, броня, аптечки, усе, що треба) і тільки останнім часом, десь останні пів року, ми звернулися трошечки до гуманітарних проєктів, адже я займаюся творчістю. І так виник проєкт «Вікно в мир».
— Цей проєкт «Вікно в мир» — певна арттерапія? І ще мені цікаво: діти малюють за вашими ескізами чи самі вибирають тему?
Звісно, тут є терапевтичний аспект. Перше бомбосховище, яке ми розмальовували влітку, було в київському ліцеї. Ми долучили учнів до цієї роботи, вперше це було спонтанно, але логічно, і коли ми малювали разом з учнями й персоналом школи, то помітили, що в цьому є терапевтичний сенс. Бо люди, які займаються творчістю, уже краще почуваються, коли створюють яскравий, більш оптимістичний простір у бомбосховищі, це умовне вікно в мир, який ми відкриваємо в уяві, менше почуваючись жертвою ситуації. Це, зрозуміло, не справжній вплив на те, що відбувається, але вплив на себе, вплив на оточення. Я також представляю як інструктор Ізраїльську коаліцію травми, і моя мета — роз’яснити людям, що навіть у дуже жахливій ситуації можна зробити щось маленьке і якщо не врятувати, то хоча б покращити ставлення до ситуації.
Коли ми вирішили долучати дітей до роботи, це стало основою проєкту. Я як художниця малюю, звісно, але сюжет вибирають діти. У перший день роботи ми зазвичай зустрічаємося з дітьми в лікарні або в школі й розпитуємо їх, як вони уявляють це вікно в мир. І вони розповідають, що їм хотілося б, якби можна було відімкнути таке вікно: а там і сонечко, і пальми, і подорожі, і тваринки, і все, що вони хочуть. Ми просто складаємо перелік персонажів, а потім, коли тло вже готове, починаємо разом з дітьми здійснювати їхні бажання, допомагаємо їм малювати те, що вони хотіли б бачити.
— Як ви визначили б свій художній стиль і чи відчуваєте вплив на нього українського мистецтва, чи він наднаціональний?
— Впливи, безперечно, є, але стовідсотково визначити їх складно. Я б не сказала, що є художники, з якими я бачу якісь спільні риси. Наприклад, я обожнюю Клімта, а чи мій стиль інтернаціональний, я навіть не знаю. В Україні я не встигла повчитись мистецтва, тобто я мала б вступати у Львівський фаховий коледж декоративного й ужиткового мистецтва імені І. Труша, але профукала іспити, запізнилася на день і поїхала в Ізраїль. Тож я закінчувала школу загальної освіти й мистецтва вже в Ізраїлі, а потім — архітектурний факультет. Загалом мій стиль визначає яскравість, бо це відповідає сонячній колористиці Ізраїлю. Мої картини — щось на кшталт калейдоскопа, де змішані фарби й звуки. Вони намальовані під впливом ізраїльського настрою, погоди, клімату і взагалі сходу з його мозаїчністю.
— 21 листопада в Музеї Ханенків ви читали лекцію «Відтінки Ізраїлю», присвячену ретроспективі ізраїльського мистецтва за останнє століття. Чи могли б ви тезово розповісти про особливості цього мистецтва і про його періоди?
— Там виникла досить цікава ситуація, бо в художників, які приїхали в Ізраїль на початку ХХ століття, була нібито подвійна самосвідомість. Вони відчували, що приїхали з європейською школою (модернізм і його стилі), яку тягли за собою із заходу, але, приїжджаючи на нову землю східну, вони брали на себе оцю роль першопрохідців Сходу й бачили його трохи романтичним, трохи диким, трохи чуттєвим, тож у них виробилася певна шизофренія. Через це роздвоєння дехто продовжував західний напрямок, а дехто вигадував власний східний стиль. А потім, коли там уже були хвилі репатріації, майже кожні 5–10 років хвиля з інших країн, то в митців виникала досить актуальна потреба збудувати власну самосвідомість на новій землі, тобто відображати цю землю як її володарі, опановувати її. Отакий дивний шлях ізраїльського мистецтва. А коли потім почались арабські погроми, а 1948 року, після Голокосту, війна за незалежність Ізраїлю, то помінялась і колористика, і настрій людей, які втратили романтизацію землі. І що далі, то більше мистецтво ставало певною опозицією влади. Тобто якщо мейнстрим — це всі служать в армії, усі захищають країну, то роль мистецтва тут у тому, щоб ставити важкі запитання, чи ми це обирали, чи ми жертви, чи ми перетворюємось на дракона, вбиваючи дракона, тощо. А ще те, як впливає мистецтво на свідомість людини і її роль у громаді.
— Які ви ще плануєте ініціативи в Україні найближчим часом (виставки, лекції, благодійні проєкти тощо)?
— Якщо зовсім найближчим часом, то така сама лекція відбудеться в університеті в Черкасах. Далі проєкт «Вікно в мир» продовжиться — наступного разу наприкінці січня. Спочатку має бути Васильків, потім Дніпро, Черкаси й ще кілька локацій. Щодо виставки, то влітку 2022-го ми з моїм товаришем, тим самим полковником, зробили виставку на двох у Львові, яка називалася «Земля майбутньої весни». Бо тоді нам ще здавалося, що майбутня весна вже буде мирною. Він як художник-аматор, який почав малювати після поранення 2014 року, а я як професіоналка — і ми разом зробили таку оптимістичну виставку про те, який вигляд матиме Україна, коли війна завершиться, і якою буде Земля майбутньої весни. І от зараз уже пройшло майже три роки, я думаю, може, і дійсно треба повернутися до цієї теми, але поглянути на неї під іншим кутом. Я проти депресивних виставок, бо думаю, що цього в нас і так досить у новинах і соцмережах. Тож треба концепцію переглянути й подивитися, як її зробити оптимістичною, бо яскравих кольорів нам справді бракує — і у світі, і в Україні. Трохи надії нам справді не завадило б.