За що ми воюємо? Невже за цих, мордатих? На диванах із банкнот? З дітьми в Британії? Безпосередньо від хлопців з фронту я сам цього не чув, але знаю, що такі розмови точаться. Понад те, не можуть не точитися. Було б дивно, якби не точилися. Ну й яка відповідь?
Ситуація не надто комфортна, бо якщо ти не у війську (а я не у війську), будь-які фантазії на тему мотивації людей на нулі несуть у собі щонайменше відтінок недоречності. Але те саме запитують і не на нулі: «що я тут роблю, чому я не в Нідерландах на ґрантах і не в Німеччині на соціалі?». Теж недолуга формула, бо вимушене перебування поза домом, на який сиплються «кинджали», якщо в тебе за спиною двоє дітей, — не цукор, знаю напевно. І рішення залишитися тут не є бозна яким подвигом, кожен вирішує за себе. Проте питання залишаються: чому я маю це толерувати й, головне, чому це паскудство досі тримається на солідарній бездіяльності?
Розповідати українцям про корупцію нема сенсу, бо з нею стикається кожен якщо не сам, то «через одне рукостискання». Податкова, митниця, всілякі дозвільні бюро, комітети або комісії й, що найстрашніше, ТЦК або ВЛК. Але ще гірше, що про це говорять і пишуть іноземці. Он лондонська The Times позавчора вивісила черговий матеріал на 6 тисяч знаків (Energy ‘corruption’ leaves Ukrainians facing a deadly freeze) про те, як Україна на найвищому рівні загальмувала будівництво захисних споруд для енергетичних підстанцій, розроблених британськими інженерами й таким чином прирекла українців на замерзання цієї зими, бо хтось в Офісі президента [називається ім’я, яке й без того в усіх на слуху] зажадав відкат. Байдуже, правда це в даному випадку чи ні, трагедія в тому, що це надто схоже на правду. А чому це «ще гірше»? Бо ми собі просто вчергове полаємося або опустимо руки, а іноземці, які й без того втомилися нам допомагати, матимуть черговий аргумент, щоби відморозитися. Трамп, звісно, той ще перець, але багато з того, що він про нас ніс під час виборчої кампанії, має ознаки ганебної правди. Хай навіть частково, але має. То що, хай далі сачкують? Тим більше, що сачкують не аж так уже всі, й якби не навіть обмежена (припустімо!) допомога, нас би вже не було.
Боротися з корупцією необхідно, миритися з нею підступно, робити вигляд, що нічого з нею не зробиш, легковажно. Проте ця звична жахалка не така вже одномірна й подекуди працює як частина або інформаційної війни, або політичної демагогії. Бо пропаганда гуманоїдів має обмаль аргументів, а цей аргумент якраз залізний (хоча хай би на себе подивилися). Ну а на Заході, як було сказано, деякі політичні сили тільки шукають приводів, щоби не викладатися на повну.
Почати з того, що, розчарую вас, ми не унікальні й тим більше не чемпіони. Україна — не найкорумпованіша країна світу! Навіть тут, поруч, у Європі є країни, де звичаї в сенсі хабарів і відкатів не менш суворі, і це не лише вчорашні сусіди за концтабором, а й так звані «розвинені», включно з обома колисками демократії. Поцікавтеся, чого це раптом Греція дев’ять років тому оголосила дефолт, погугліть, що інкримінувалося прем’єру Берлусконі, пошукайте про березневі демонстрації проти уряду Орбана, почитайте румунські або болгарські ресурси, трохи відпустить. І це Європа, а на Глобальному Півдні жодних інших декорацій не передбачено. Крадуть у Латинській Америці, крадуть в Африці, крадуть в Азії, й як крадуть, під мітлу! Є окремі культури, де хабар — складова ідентичності, без образ! У традиційному конфуціанському Китаї подяка чиновнику століттями вважалася шанованою нормою, й хай би скільки ЦК КПК оголошував війну відкатам, а відповідні органи сотнями на рік (!) розстрілювали грішних функціонерів, оце все залишається економічною реалією. Гаразд, то соціалізм зі специфічним обличчям. А Південна Корея, яка слугує мало не взірцем економічного зростання — й по суті таким є? Чотири колишніх корейських президенти були засуджені до різних термінів ув’язнення за протизаконні махінації в комбінації зі зловживанням владою, щоправда, здебільшого це закінчувалося амністією, але по декілька років кожен / кожна відсиділи.
Дуже показовим, прямо для нас із вами, прецедентом є Південний В’єтнам (1954-1975). Уся коротка історія цієї держави — низка скандалів, державних переворотів, невдалих реформ і корупції, корупції, корупції. Паралельно понад 15 років тут точилася війна між… по суті, це була війна між Радянським Союзом і Китаєм, з одного боку, й Америкою, з другого. Тільки велася вона силами, як тепер кажуть, «проксі»: комуністичної влади Півночі й відносно демократичної держави Півдня, знайома схема. Радянський Союз допомагав здебільшого зброєю, ресурсами й законспірованими офіцерами (на цю тему в СРСР було чимало анекдотів), США — теж ресурсами, теж зброєю, теж інструкторами, але згодом і регулярними збройними силами. Військові дії забрали житті до 3 мільйонів вояків і мирних громадян, викликали хвилю біженців, зачепили територію сусідніх країн і закінчилися епохальною кризою в Сполучених Штатах. Весь цей час керманичі Південного В’єтнаму крали й ділили владу. Особливо відзначився крадійством і зловживаннями багаторічний президент Нґо Дінь Дьєм, який догрався до військового перевороту й смерті від кулі заколотників. Спадкоємці здебільшого теж не могли похвалитися чистими руками. Звісно, самовбивчі витівки південнов’єтнамських правителів не додавали їм співчуття на Заході, хоча головною причиною здачі Штатами свого союзника були все-таки внутрішні, суто американські проблеми, але корупція сателіта була не останнім аргументом. «Навіщо оцим розбещеним покидькам допомагати?» — знайома теза. В підсумку комуністи захопили всю країну, забезпечили все, що вміють забезпечувати комуністи, включно з репресіями й занепадом, від якого країна не оговталася й досі. Й якби вчорашні союзники, тобто СРВ, КНР та СРСР, негайно не пересварилися між собою, невідомо ще, який вигляд би мала сьогодні мапа Південно-Східної Азії.
Інакше кажучи, сама по собі корупція є безумовним злом, але, сказати б, парадоксальним чином злом паралельним стосовно інших соціальних і політичних процесів. Висновок тут один і дуже простий: за тоталітарної влади, надто під чужою окупацією, ти матимеш ті самі зловживання, тільки без шансів щось змінити. У вільній державі ти цей шанс зберігаєш, хоча без жодних гарантій. Он, кажуть, помічник новообраного американського президента щойно торгував посадами в майбутній адміністрації, щось мені це нагадує. Проте в міру просування, як колись казали, шляхом прогресу й демократії, корупція зазвичай, як загальне правило, блідне й занепадає. У тій-таки Кореї масштаб неподобств суттєво зменшується, цьогоріч, наприклад, скандал спалахнув навколо подарунку першій леді у вигляді жіночої сумки Christian Dior вартістю аж 2400 доларів, порівняно з попередніми викриттями просто дитяча забавка, до того ж це виявилося свідомою провокацією заради фіксації на камеру. А загалом Корея робить помітні успіхи: торік країна посіла досить поважне 31 місце в світовому Рейтингу сприйняття корупції (для довідки, ми в цьому списку на 104 позиції) й уряд оголосив завдання ввійти найближчим часом у Топ-20. Тобто якби півстоліття тому В’єтнам зберіг незалежність, він мав би всі шанси опинитися десь поруч. Йому просто не дали встигнути. А Корея тимчасом стала черговим азійським тигром, ще років двадцять тому, коли їхні посадовці брали мільйонні хабарі, ми вже юзали смартфони Samsung і автівки KIA. Звичаї якось… підтягнулися.
Про всяк випадок нагадаю, що таке той Індекс сприйняття корупції: це показник, який міжнародна неурядова організація Transparency [Прозорість] Int. визначає шляхом опитування місцевих агентів ринку та експертів у конкретній країні, тобто середньозважена сума суб’єктивних оцінок, яка за фактом стає об’єктивною. Але не менш об’єктивною є й сумарна суб’єктивна готовність агентів ринку, простіше кажучи, всіх громадян брати участь у будь-яких корупційних діях або хоча б сприймати їх як даність. В цілому йдеться про солідарну згоду грати не за правилами, а за домовленостями. Колись на зорі Незалежності одна наївна іноземка запитала мене, що таке мафія (знайшла, кого питати), я видав їй у режимі інсайту: це коли неформальні стосунки беруть гору над формальними правилами. Я й зараз так вважаю.
Від кількох поважних експертів, серед них один народний депутат і один іноземний дипломат, я чув серйозні твердження, що в сенсі боротьби з корупцією Україна перебуває мало не на першому місці в Європі з точки зору законодавства й державних установ: ДБР, БЕП, САП, спеціальний суд, вряди-годи МВС та СБУ — усі вони заточені на запобігання зловживанням. Якби не… ті самі горизонтальні зв’язки, якими ми так пишаємося: родич, кум, сусід, однокурсник, товариш за тренажерним залом. Але головне й, власне, найважливіше: внутрішні налаштування, звичаї, культура, як було вище сказано. «Лише 1 % українців повідомляв правоохоронцям про корупцію», — ділиться Суспільне даними соціологічного дослідження USAID/ENGAGE, оприлюдненими місяць тому. 91 % опитаних вважають, що продажних чиновників треба усувати з посади, водночас 66 % готові розв’язати проблему з державним службовцем за допомогою винагороди. Ось і вся відповідь. Дуже цікаво було би дослідити вибірку з 2800 респондентів на предмет віку, освіти та соціального стану. Маю відчуття, що молодше покоління менш опортуністичне й більш принципове з декількох причин, про які я вже писав неодноразово (зокрема, Здолати спільноту хапуг | Український тиждень, дуже раджу, вибачайте за нескромність!) і ще писатиму. Молодші вже знають, що в довгостроковому плані вигідніше за правилами, ніж за «поняттями». Проте війна спотворює демографію, а стрес — характер.
Наразі обмежуся одним твердженням: не варто нам самим демонізувати Україну. Не варто підігравати ворожій пропаганді й «дружнім» спекуляціям, не варто піддаватися й без того важкій депресії. Українське суспільство недосконале, українська держава поготів. Шахраям треба чинити опір не менш категорично, ніж прямим зрадникам (це той конкретний пункт, де я з нашим Верховним цілком солідарний). Україну як політичний проєкт треба й доведеться перезавантажувати, щойно надасться найменша можливість. Але сьогодні й зараз альтернатива виглядає саме так: або Південний В’єтнам, або російська імперія. Помічникам президента Трампа, нащадкам Ніксона з його імпічментом і Кісінджера з його човниковою дипломатією, не зайве би це нагадати. От тільки як?