Французьку виборчу модель часто наводять як приклад дієвої мажоритарної системи. Дійсно, за всю свою кількасотлітню парламентську історію Франція майже не вдавалася до голосувань партійними списками. Виняток становлять періоди (1919–1928, 1945–1958, 1986), коли застосувалися або змішана, або пропорційна моделі. Загалом же починаючи від 1848 року панує мажоритарка.
«Депутата треба знати в обличчя! — переконаний Мішель Кадо, учитель історії на пенсії. — Я не великий прихильник колективної відповідальності, якщо говорити про відповідальність народних обранців перед суспільством. Мажоритарна система, безперечно, не страхує від появи пройдисвітів у парламенті, але принаймні зменшує концентрацію котів у мішку».
А втім, французи не так щоб у захваті від своєї виборчої системи. Зокрема, викладач паризького Інституту політичних досліджень Давід Джаїз наполягає на тому, що останнім часом система починає давати збій. «Починаючи з 1945 року в більшості європейських країн діяла двопартійна політична система, — зазначив він в інтерв’ю радіо France Culture. — Йшлося про дві великі партії: переважно соціал-демократи з одного боку та ліберали або консерватори з іншого. Кожна із цих партій назбирувала понад 30 % на чергових виборах. Довгі роки це були неначе стовпи політичного устрою. Проте починаючи з вісімдесятих років ми спостерігаємо за фрагментацією політичного життя. У 2000-х тенденція посилилася, і нині мало яка партія здатна набрати понад 20 %». На думку дослідника, двопартійна система, як і мажоритарна модель, у Франції себе вичерпують, бо працюють на «роздріблену пропозицію» кандидатів від численних політичних сил і громадських об’єднань замість гуртувати багатьох однодумців, щоб забезпечити реальну та дієву більшість у парламенті.
Читайте також: Парламентські вибори у Франції: що залишилось від впливу Макрона?
Щоб зрозуміти французьку проблему, треба детальніше придивитися до чинної політичної моделі, що постала з 1958 року. У її концепті сильний президент і співзвучний йому парламент, що обирається відразу ж після президентських перегонів. Це створює можливість порівняно легко здійснювати реформи, ставити до дії нові закони. «Але Макрон усі карти сплутав, — каже в розмові з Тижнем Мішель Кадо. — У 2017-му той заявив, що він кандидат “ані правих, ані лівих”, сподіваючись у такий спосіб згуртувати довкола себе поміркованих політиків з обидвох таборів. Частково йому це вдалося. Проте обидві великі політсили, на яких трималася французька внутрішня політична система, — соціалісти й республіканці — вийшли з тих виборів дуже послабленими. Помірковані табори втратили вагу, а от радикали натомість лави своїх прихильників поповнили. Замість звичної двопартійної системи маємо в Національній асамблеї небезпечний трикутник: крайні праві, крайні ліві й помірковані на чолі з Макроном. Ніхто із цих політсил не має більшості, жодна не вміє працювати коаліційно. Парламентське життя перетворилося на територію конфліктів з дуже малою ефективністю».
Професор Лондонської школи економіки Кзав’є Жаравель (Xavier Jaravel) також вважає, що французька мажоритарна політична система виборів потребує вдосконалень. «Бонапартистська система голосування на парламентських виборах частково пояснює крайню поляризацію французького політичного життя, — написав він на шпальтах Le Monde. — Звичайно, ця система голосування мала свої переваги в минулому. Але нині вона вичерпала себе, оскільки наш політичний ландшафт більше не структурується двома основними партіями, одна з яких соціал-демократичного спрямування, інша — ліберального або консервативного, а кожна з них не набирає від 35 % до 40 % голосів і не залишається при владі на ротаційній основі, як це було до 2017 року. Риторика «трьох блоків» не тільки грає на руку популістам (чи то крайні праві, чи то крайні ліві, чи то навіть центристи), а й жодним чином не відображає соціально-політичну реальність країни».
Французам поки що не вдається формувати дієві коаліції — це очевидно. Щоб наочно пересвідчитися в цьому, варто поспостерігати за парламентським життям починаючи від останніх позачергових парламентських виборів, що відбулися влітку 2024 року. Епопея призначення прем’єр-міністра — то була та ще мильна опера. Але хто саме винний у парламентській дисфункції? Макрон, який «скасував старий розподіл на правих і лівих»? Мажоритарна система виборів? Патерналістська модель економіки, що не здатна існувати без великих податків з усіма наслідками для бізнесу? Спадок бонапартизму? Інфантильність суспільної думки? Криза репрезентативності, яка виявляє себе в тому, що виборець зовсім не впізнає себе в тих політиках, які хочуть представляти його інтереси в Національній асамблеї та Сенаті? Скільки політологів — стільки пояснень. У пошуках нових моделей розвитку вирують пристрасті.
Читайте також: Чому французам так довго не вдається затвердити новий уряд
За своїми патернами французька історія і політична модель радикально відрізняються від українських. Потужна імперія із численними колоніями пройшла той шлях, який суттєво відрізняється від українського суспільного й політичного розвитку. А втім, уникаючи притягнутих за вуха паралелей і недоречних порівнянь, французький досвід містить у собі чимало вартісних підказок. Перша: перед тим, як починати застарюватися, мажоритарна система виборів допомогла Франції викристалізувати притомні політичні сили та структурувати суспільство за політичними поглядами. На це знадобилося понад два століття — оновлення наспіли лише нині. Українське суспільство лише проходить свою фазу структуризації. Багато хто має, за висловом Оксани Забужко, «дополітичну свідомість», а наші партії переважно не ідеологічні, а лідерські. Тому там, де французові вже забагато індивідуального фактора від кандидатів у депутати, українцеві ще замало.
Друга підказка: якщо французам поки що не вдаються парламентські коаліції, українці, навпаки, упродовж своєї недавньої політичної історії продемонстрували аж надмірну коаліційну гнучкість. Зовсім не зашкодить придивитися до французької непоступливості, коли йдеться про дійсно принципові речі. Та сама мажоритарка в умовах жорсткої президентської вертикалі привчила французький депутатський корпус до здорової конкуренції у виборчих округах. Індивідуальна змагальність — це те, що дає змогу виявити харизматів і лідерів замість водіїв та секретарок у закритих виборчих списках. Чужий досвід ніколи не несе в собі механізмів прямої дії, але часто може підштовхнути до корисних роздумів і важливих висновків.