Генерал Філатов: «Тактична ядерна зброя — це основна зброя, за яку мало боротися керівництво України»

Хроніки ядерного роззброєння України. Епізод 1

Генерал Філатов, відповідаючи на запитання, добирає слова дуже ретельно й акуратно. Не тому, що боїться когось розгнівати: начальства над ним давно немає. Просто звик до відповідальності, адже певну частину свого життя він керував смертельною зброєю, яка могла знищити половину Америки. Командир 46 ракетної дивізії (Первомайськ Миколаївської області) Ракетних військ стратегічного призначення, далі перший заступник командувача 43 ракетної армії, щоправда, уже в період ядерного роззброєння України. Напередодні тридцятої річниці підписання Будапештського меморандуму Микола Філатов переосмислює свій унікальний досвід, свої особисті випробування як людини й фахівця, одного з небагатьох, хто знає найменші подробиці як утримання в бойовому стані смертельної зброї СРСР, так і процесу розлучення, коли Україна добровільно або майже добровільно передала весь свій ядерний потенціал неситому сусідові.

— Щоб усвідомити сенс українського роззброєння, варто спершу зрозуміти суть і призначення радянської ядерної зброї. Отже, із самісінького початку: радянська ядерна програма — це відповідь на американську загрозу після Хіросіми чи це логічне продовження імперської експансії?

— Для цього доцільно проаналізувати хоча б стисло певний історичний період. Достатньо нагадати, що Другу світову війну фактично почали нацистська Німеччина й Радянський Союз, і це десятиріччями намагалися приховати від радянського народу. Після підписання 1939 року пакту про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом фактично був відкритий шлях до початку Другої світової. А потім упродовж двох років уся радянська політична й ідеологічна верхівка обвинувачувала Британію та Францію, що начебто ті винні в розв’язанні війни.

Війна почалася з нападу нацистської Німеччини на Польщу, але в 1939 році Радянський Союз спочатку почав війну з Фінляндією, а потім захопив території інших сусідніх держав. Наприклад, Радянсько-Фінська війна позбавила Фінляндію значної частини території: 12 % промисловості було фактично зруйновано, 11 % сільськогосподарських земель також були захоплені, приблизно 12 % населення, понад 400 тисяч людей, були змушені переселятися з-під окупації на територію Фінляндії.

У 1940 році, коли нарком Молотов був у Німеччині, він озвучив вимоги Радянського Союзу стосовно врегулювання конфліктів і територіальних претензій: Радянський Союз претендував на Данські протоки для виходу в Північне море, були також названі території північного Ірану, Іраку, частини Туреччини, інших держав. Мали бути створені радянські опорні пункти майже на всіх напрямках: в Адріатичному морі, у Босфорі, Дарданеллах… Коли нацистська Німеччина вже напала на Радянський Союз і почалася війна, згодом названа Великою вітчизняною війною Радянського Союзу, більше ніколи ніхто взагалі вголос не згадував, що Радянський Союз перші два роки був її учасником на боці агресора.

Після закінчення війни вже в листопаді 1945 року Сталін підписав таємну постанову про створення військового флоту на десятиріччя з 1946 по 1955 рік, яка передбачала будівництво 3500 бойових кораблів, створення понад 100 авіаційних дивізій. Як ви розумієте, не для оборони. Але основну увагу керівництва Радянського Союзу було зосереджено на створенні ядерної зброї та засобів доставляння. Сьогодні, аналізуючи навіть стисло ці події (я не розглядаю подальшу експансію РФ: дві війни в Чечні, згодом Грузія, потім окупація Криму, далі Донбас, а тепер відкрита війна), ми лише відновлюємо повноту контексту: усе це було в підвалинах як колишнього Радянського Союзу, так і сьогоднішньої Росії.

Тому жодною мірою не можна казати, що ядерна програма Росії була створена начебто у відповідь на американську. Ні, вона була в основі експансії колишнього Радянського Союзу, була і є в основі сьогоднішньої Росії: агресивна, терористична практика й ідеологія нікуди не поділися.

— Чи могла й, головне, чи хотіла Україна в особі її тодішніх керівників запобігти вивезенню спершу тактичної ядерної зброї до Росії?

— По-перше, після серпня 1991 року, коли Україна здобула незалежність, не могло йтися про вивезення будь-якого окремого ядерного боєприпасу, а тим паче літерних ешелонів з ядерними боєприпасами без згоди першої особи держави. По-друге, вивозили тактичну ядерну зброю на підставі Біловезької угоди, яку підписано 8 грудня 1991 року. І там, у статті 6, чітко і ясно було визначено, що Республіка Білорусь, Республіка Казахстан і Україна вивезуть тактичну ядерну зброю до 1 липня 1992 року. Усі рішення, план, графіки фактично розробляв Генеральний штаб колишнього Радянського Союзу, тобто орган держави, якої вже не існувало! Не було Радянського Союзу, а Генеральний штаб далі діяв.

Крім згаданих документів, була додаткова угода, підписана в Алмати, потім інші угоди. Але Генштаб СРСР передусім виходив з того, що 24 жовтня 1991 року наша Верховна Рада України прийняла заяву про додаткові заходи щодо виконання без’ядерного статусу України, підставою для неї була Декларація про державний суверенітет, потім Акт проголошення незалежності. Реально в січні 1992 року вже Міністерство оборони України й наш на той час Головний штаб розробили детальні графіки вивезення ядерної зброї. І 14 лютого 1992 року перший ешелон з тактичними ядерними боєприпасами залишив територію України.

Важливо звернути увагу, що в статті 6 Біловезької угоди було чітко і ясно записано, що вивозитимуть тактичні ядерні боєприпаси до 1 липня 1992 року на центральні передзаводські бази. І тільки фахівці й керівництво держави, зокрема президент, який це підписував, знали й розуміли, що всі «центральні передзаводські бази» розміщені на території Росії. Від народу України це практично, м’яко кажучи, приховували.

Навіть про підписання деяких угод повідомляли в медіа із затримкою на 2–3 тижні. Крім того, в угодах було сказано, що знищуватимуть під міжнародним контролем. Але практично, коли пішов перший ешелон, а за ним інші ешелони, жодного контролю не було: нікого в Росію не допускали. Тож уже в лютому 1992 року фактично Міністерство оборони України вимушене було припинити вивезення тактичних ядерних боєприпасів до рішення Верховної Ради України, бо конкретного дозволу Верховної Ради України на вивезення ядерної зброї не було, а президент України сам не мав на це повноважень. 9 квітня 1992 року прийняли заяву про додаткові заходи щодо забезпечення без’ядерного статусу, де чітко і ясно було записано, що Верховна Рада України забороняє вивозити тактичну ядерну зброю. Але, попри це, уже 21 квітня процес відновили, причому такими темпами, що навіть фахівці-ядерники ледве давали собі раду, працювали день і ніч. І вже вночі з 5 на 6 травня останній ешелон з тактичною ядерною зброєю перетнув межу України.

Сьогодні, як фахівець зі стратегічних ракетно-ядерних озброєнь, я не можу не сказати, що саме тактична ядерна зброя — це основна зброя, за яку мало боротися керівництво України. Бо тактичні ядерні боєприпаси, по-перше, дуже прості в обслуговуванні, по-друге, менш вимогливі до зберігання. Вони роками лежали на складах і не потребували таких технічних заходів, зокрема водневих поглиначів, як на стратегічних ядерних боєприпасах. Ну й, по-третє, Україні, мабуть, справді не потрібні були міжконтинентальні стратегічні ракети, націлені на Америку й Китай, достатньо було мати тактичні ядерні боєприпаси. Якби вони були, сьогодні росіян на території України не було б. Це моє переконання на підставі певного обсягу знань і досвіду.

— А чи мала можливість Україна не теоретично, а реально станом на той час зберегти контроль над ядерною зброєю, якби було ухвалено таке політичне рішення? Профілактика, догляд, усі регламентні роботи, які є вашим фахом, — чи були в Україні шанси це перехопити на себе?

— Могла чи не могла Україна сама утримувати стратегічну ядерну зброю? Чітко й однозначно можна сказати, що так, могла. У нас для цього був величезний науково-виробничий, кадровий потенціал. Було багато військових фахівців, які експлуатували ядерні боєприпаси. Вони могли не тільки обслуговувати й зберігати ядерні боєприпаси, а й професійно за потреби здійснювати їх бойове застосування. У нас були науковці й інженери, здебільшого цивільні, але вони були здатні за потреби це забезпечувати. Згадайте весь наш потенціал, наші величезні, відомі на весь світ підприємства ракетно-космічної галузі, як КБ «Південне», Південний машинобудівний завод у Дніпропетровській області, інші підприємства в Дніпрі, Харкові, Києві, інших містах.

2 серпня 1994 року, на восьмий, якщо не помиляюся, день після інавгурації другого президента Леоніда Кучми, відбувся його перший візит за межі Києва — до Первомайської 46 ракетної дивізії, якою я мав честь тоді командувати. Він прибув у супроводі помічників, міністрів, фахівців. Наші люди знають, що Леонід Данилович був професійним ракетником до того, як став політиком. Він знав у повному обсязі всі питання стосовно проєктування, розроблення, виробництва й застосування ядерної зброї. У дивізії відбулася закрита нарада, навіть мої заступники не були допущені на неї, тільки фахівці. Президент вислухав мою доповідь, доповідь командувача 43 ракетної армії генерал-полковника Міхтюка, оглянув низку об’єктів. А потім зібрали фактично весь офіцерський склад дивізії, який не перебував на бойовому чергуванні, Леонід Данилович попросив їх не хвилюватися за свою подальшу долю. Він дав обіцянку, що п’ять ракетних полків Первомайської 46 ракетної дивізії, на оснащенні яких були найсучасніші міжконтинентальні балістичні ракети СС-24, які проєктував і виробляв наш «Південмаш», залишатимуться в Україні, бо вони не підпадали під жоден договір про скорочення стратегічних ядерних наступальних озброєнь. Але підкреслив: мабуть, у неядерному оснащенні. Відповідні розробки вели певні підприємства, я про це знав.

Однозначно можна й треба було залишити хоча би п’ять ракетних полків, а більше й не потрібно було, з найсучаснішими ракетами вітчизняного виробництва, які фактично були поставлені на бойове чергування з 1989 року. Підприємство надавало на цей тип стратегічних ракет гарантію на 10 років, далі проводили певні дослідження, включно з пусками, і гарантію подовжували ще на 10 років, потім іще на 10 років.

Наприклад, у Коломийській ракетній дивізії в Івано-Франківській області були ракети ще другого покоління, які стояли на озброєнні впродовж майже 30 років. Так само могли бути на чергуванні й ці ракетні комплекси: п’ять ракетних полків, 46 шахтних пускових установок з ракетами СС-24.

— Доводиться читати, що треба було не віддавати боєголовки, а розбирати на місці, діставати збагачений уран і плутоній, збіднювати й влаштувати тут підприємство з виробництва ТВЕЛів, а далі торгувати з усім світом. Наскільки це взагалі не фантазії?

— Я ще раз хотів би підкреслити, що в Україні був і є величезний науково-виробничий потенціал, який давав змогу не лише створювати й експлуатувати найсучасніші ракетні комплекси, у нас було достатньо фахівців: у кожній дивізії були офіцери, які проходили спеціальну підготовку для обслуговування ядерних боєприпасів, були спеціальні частини — так звані ремонтно-технічні бази, які працювали тільки з ядерними боєприпасами. Загалом потенціал був, але для цього потрібен був передусім певний час. За наявності такої потужної науково-виробничої бази в нас не було повного циклу створення й ліквідації самих ядерних боєприпасів, як тактичних, так і стратегічних. Щоби створити весь цикл, безумовно, потрібні були величезні кошти. І час — приблизно 2–3 роки щонайменше. А головне — це політичний складник. Щоб світова спільнота, керівництво багатьох держав, включно з країнами ЄС, і НАТО нам це дозволили. Такого дозволу тоді ніхто не давав. Передати ці боєприпаси Сполученим Штатам Америки — у той час це питання, як кажуть, було не на часі. Тим паче що багато політиків, керівників, зокрема й військових, на жаль, пройшло радянську школу, в усіх були надії на те, що Україна житиме мирно з Росією. Хоча фахівці, військовики, зокрема ті, хто об’єктивно аналізував історичні події, — усі знали, що війна Росії проти України однозначно буде. Я особисто в цьому завжди був переконаний. Єдине питання було в часі, коли це буде.

Але, на жаль, був один шлях — передавати Росії, якщо вже ухвалено таке рішення. Безумовно, не за такі мізерні кошти: там на мільярди було, а ми копійки отримали. І не за такі обмежені, необґрунтовані терміни, проголошені на рівні керівництва держави, без урахування оцінок фахівців. І, звісно, ми повинні були проводити це, якщо вже почали, під ефективним дієвим контролем — не тільки українським, а й міжнародним. Спочатку взагалі не було жодного контролю. З 21 квітня 1992 року, коли відновилося вивезення тактичних ядерних боєприпасів, деякий контроль начебто з’явився. Але який контроль? Так, у нас створили групу офіцерів, яких відрядили до Росії. Ядерні боєприпаси прибували на підприємства під Урал, в Арзамас. На вході до цеху стояли наші фахівці, ядерний боєприпас надходив у цех — і все, далі контролю не було. Тому, як у фахівця й військовика, у мене не було сумніву й сьогодні немає, що значну частину ядерних боєприпасів, особливо останніх років виробництва, безумовно, не ліквідували.

Добре, що сьогодні по нас не прилітають ядерні боєприпаси, і сподіваюся, що цього не буде. Але ж ми передали Росії і літаки стратегічні, і ракети повітряні. Ракети сьогодні прилітають. А літаки, які ми передали як компенсацію, начебто як борг за паливо, сьогодні пускають по нас ці ракети.

— Ви кажете, що завжди розуміли: рано чи пізно Росія нападе. Рано чи пізно — це коли? Від самого початку, від 1991 року, ви це розуміли?

— Хоча я народився й виріс у Росії, на щастя, вчасно поїхав звідти після закінчення ракетного училища. Потрапив служити в Україну, і потім ані мене не відпускали з України як фахівця, ані я не мав бажання, хоча мені пропонували високі посади. Усі російські міністри оборони мали зі мною бесіди, але я залишався тут, бо мав свої переконання. Надто після першої чеченської війни. Я родом зі Ставрополя, це 140 кілометрів від Чечні, у мене було багато друзів-чеченців. Я бачив ситуацію, можливо, не завжди своїми очима, але спілкувався з людьми, знав, як знищували чеченський народ, як знищували міста, включно з Грозним, де до фундаменту було все зруйновано, — те, що вони сьогодні в нас з Авдіївкою, з іншими містами роблять. Фактично першу війну Росія програла Чечні, було укладено договір, але, попри те що Росія взяла на себе зобов’язання ніколи не нападати, уже через три роки почалася друга чеченська війна. Знову знищували все що можна. Я був знайомий із президентом Джохаром Дудаєвим, ми зустрічалися на спільних зборах, коли він служив тут у Полтавській дивізії важких бомбардувальників. Це була величезного масштабу людина. Аналізуючи історію та поточні події, я сформував такі переконання вже в той період. Тому, коли сталися події в Криму, на Донбасі, це не стало для мене новиною.

— Питання про розпродаж української армії: зброї, землі, активів, усього корисного, що можна було продати. Ми знаємо, що аж до, умовно кажучи, 2014 року це робили абсолютно безконтрольно або контролювали не ті, хто мав. Ми не знаємо реальних масштабів, але ми розуміємо, що саме відбувалось. А наскільки воно було взагалі виправдано? Можливо, це було потрібно?

— Питання скорочення Збройних сил України в цілому дуже-дуже болюче, повірте мені як військовику, дуже багато було зроблено негативного. Не хотілось би казати про це, але й не казати, мабуть, не можна. Не всі пам’ятають: крім ракетно-ядерного потенціалу, величезного, третього у світі…

…на бойовому чергуванні в Радянському Союзі перебувало 20 типів міжконтинентальних балістичних бойових ракетних комплексів. З них 13 типів спроєктовано й вироблено в нас в Україні, 13 із 20. Але, крім того, на наших стратегічних базах, в арсеналах зберігалось озброєння, техніки, майна, амуніції, продовольства й усього іншого на 10 мільйонів осіб, яких ми мали б відмобілізувати в разі війни Радянського Союзу. За оцінками міжнародних фахівців, вартість усього цього майна була 89 мільярдів доларів, це дані з відкритих джерел.

Розпродаж військового майна почався з кінця 1991 року й тривав, на жаль, не рік, не два й не десять. Початок його поклав Указ Президента України, якщо не помиляюся, № 28 від 31 грудня 1991 року, за яким створювали комерційний центр при Міноборони й регламентували порядок реалізації. Від 1992 року перелік надлишкового майна мали право визначати командувачі округів, командувачі армій, командири з’єднань і військових частин. Тобто тепер командир вирішував, що от оце майно йому не потрібне, його можна реалізувати. Раніше створювали комісію, вираховували залишкову вартість або, якщо була нова машина чи техніка без пробігу, ставили офіційну ціну й усе це йшло в «народне господарство». Потім пішло: комерційний центр був створений для реалізації всередині України, він не мав повноважень продавати майно за її межі, але багато було продано, практично передано безоплатно, в інші держави за цінами, у декілька разів меншими від реальних.

У 1993 році комерційний центр розформували як орган, який цілком себе дискредитував, матеріали розслідування були передані в прокуратуру, але жодна людина, повірте мені, за це практично не мала відповідальності, а процес тривав. Наприклад, у 2000 чи 2001 році Україна передала Росії три стратегічні бомбардувальники Ту-95, вісім стратегічних бомбардувальників Ту-160, найсучасніших, майже без нальоту. І було понад 500, якщо не помиляюся, ракет повітряного базування, саме таких, якими сьогодні нас обстрілюють. Усе це було передано Росії для погашення начебто боргу 285 мільйонів доларів за використані енергоносії, передусім за газ. Стільки, скільки коштував один лише літак! Ну гаразд, півтора літака плюс ракети. Усе це було передано Росії. Й у 2000-ні роки це все тривало: і танки продавали, й БТРи, й вертольоти, не десятками, а сотнями, часто за безцінь, необґрунтовано, без якогось стратегічного оцінювання ситуації.

Чому без оцінювання? Тому що весь час не було визначено, хто наш можливий противник. Хто? Ніхто. Я вже розповідав, як наш шанований проукраїнський президент Леонід Данилович Кучма, за всієї поваги до нього, сказав: «Смішно думати, що на нас Росія нападе. Ніколи!». Двічі повторив: ніколи не нападе Росія. Або коли міністр оборони України Олександр Кузьмук на заході з нагоди підриву останньої шахти в Кіровоградській області в Первомайській ракетній дивізії сказав: «Нарешті український народ може спати спокійно, бо ми перестали бути об’єктом для нападу». Поки в нас були шахти, ракети, ядерні заряди, ми могли бути об’єктом, а тепер перестали. Таким був підхід до цієї державної справи: ніхто не міг відповісти, а до чого ми готуємося. Це склалося, на моє особисте переконання, по-перше, під впливом Чорнобильської трагедії. По-друге, після століть боротьби народу України раптом виникла незалежність, з’являються декларації про суверенітет, про без’ядерний статус. Усе — Україна позаблокова, без’ядерна! На довший час оцінити цю ситуацію, на жаль, ані депутати, ані керівництво не змогли. Тому ще раз кажу, що більшість і серед політиків, і серед військовиків не допускала навіть у думках, що Росія нападе. Хоча я вам виклав свій погляд відкрито й зрозуміло.

Про це із цифрами, фактами, документами я написав у своїй книжці «Втрачений ракетно-ядерний щит України». Це все далі й далі йде в історію. Головне — зробити висновки. І не на чужих, на жаль, помилках, а вже на власних учитися, як діяти не можна. Сьогодні йде війна, триває агресія проти України й ми всі повинні стати на захист своєї держави, на захист свого народу. Агресивна експансіоністська Росія має перестати існувати.

---

Генерал-майор Микола Філатов дав інтерв’ю в межах документального проєкту «Суспільного» «Будапешт. Бомба під незалежність», який було показано на каналі «Суспільне». Повторний показ відбудеться в грудні на річницю підписання Будапештського меморандуму.