12 березня 2022 року Єгор Карпцов із фронту набрав маму Оксану й сказав: «Візьмімо дівчинку, мамо, ти не уявляєш, як цим дітям тут погано…»
Наступного дня в родину Карпцових прийшло горе, якого бояться всі батьки у світі…
Єгор народився в місті Сватове Луганської області. Закінчив Харківську академію залізничного транспорту. Працював у Сватівському депо разом з батьком і дідом. У вільний час ходив на спортивні тренування, любив рибалити. До війни хлопець зустрів своє кохання. Він мріяв і будував плани на майбутнє, але не судилося. Під час повномасштабної війни Єгор Карпцов, позивний Карбон, захищав Україну від окупантів у складі 25 окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Єгор разом з побратимами обороняв рідний Донбас.
13 березня 2022 року 21-річний захисник загинув під Авдіївкою на Донеччині. Єгор разом з побратимами зупинили ворожу танкову колону біля села Новоселівка Друга. Вони пожертвували своїм життям, щоб захистити під час евакуації мирних жителів і дітей. Солдат Карпцов нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
«Такого сина тільки можна побажати. Він дуже любив дітей і тварин. Це велика втрата й горе для нашої сім’ї. Я не можу дихати без нього… Ми втратили нашого Єгора на війні. Це принесло страшний розпач і забрало сенс життя.
Остання воля нашої дитини — удочерити дівчинку. Ми із чоловіком подали документи, пройшли курси й поїхали до Нідерландів по нашу дівчинку Кіру. Коли я побачила вперше на сайті її очі, вони стали для мене рідними, дуже нагадували про мого синочка. На порозі дитячого будинку до нас вибігли чотири малюки з криками й обіймами — вони всі питали тільки одне: “Ти моя мама?”. Виявилося, вона мала ще двох сестер — Аню й Настю, а також брата Богдана.
Додому ми поїхали вшістьох! У нас три дівчинки й хлопчик. Тепер у нашому будинку не тільки сльози та тиша, а й сміх і повний безлад. Ми не припинили щодня плакати за своїм сином. Просто тепер маємо відповідальність за наших дітей і мусимо поставити їх на ноги, дати освіту й шанс стати хорошими людьми», — розповідає Оксана Карпцова.
З родиною Карпцових я познайомилася під час знімання нашого документального серіалу «Людські мости» — серія про роботу психологів з родинами полеглих військовиків.
Історію сім’ї мені запропонувала Юлія Дмитрова, керівниця благодійного фонду «ТАПС»: «У мене є родина Карпцових, але Оксана постійно плаче, спробуй…»
Під час знімання годинного інтерв’ю Оксана плакала весь час, та її чоловік Олексій теж не стримався на запитанні про те, за що загинув син…
Подивитися можна тут.
Один раз я майже змусила її всміхнутися, коли Оксана й Олексій згадували про його дитинство. І тут уже я не могла стриматися. Як сценаристка й режисерка фільму розуміла, що маю його зробити, а як людина усвідомлювала: це нелегкий фільм, який я не хотіла б робити…
У ньому мами й дружини, які не залишали цвинтарі своїх рідних, бо більше не бачили сенсу жити те життя, як утомлені від війни ждуни.
Я пропускала кожну історію своїх героїв і героїнь крізь себе, вагітну власним сином 2022 року. І, попри всі поради психологів, нині розумію, що єдина проблема мами в Україні — це неочікуваність удару щосекунди, якщо в тебе мале дитя, і неочікуваність дзвінка від командира, якщо ти вже виховала Людину, яка не може інакше, крім як ціною власного життя захистити колону цивільних. Як і зробив Єгор Карпцов — син Оксани й Олексія.
Де брати ті сенси й ту вітальність? Як стати тою стіною чи горою, що захистить слабших?
Ніколи не втомлююся цитувати Віктора Франкла, який узяв вислів у Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як».
Кіру, Аню, Настю й Богдана — трьох сестер і братика вилучили з неблагополучної родини в Дніпропетровській області та вивезли на початку вторгнення в Нідерланди разом з іншими вихованцями дитячого будинку міста Кривий Ріг.
Олена, директорка КП «Криворізький центр медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям Дніпропетровської обласної ради», зустріла родину Карпцових у Нідерландах, де перебували діти. Саме вона, побачивши початкову невпевненість і сумніви Оксани в усиновленні чотирьох дітей замість однієї Кіри, сказала: «Вони вилікують вас, а ви врятуєте їх».
Олена не взялася коментувати процедури всиновлення або опікунства в умовах війни, бо із цими питаннями працюють відповідні органи на обласному рівні, але з радістю поділилася своїми думками про важливу роль нових батьків у житті дітей: «Є думка: якщо в людини з дитинства є хоча б один дорослий поруч, який доглядає, піклується й виховує, то така дитина виросте, розуміючи відповідальність і потребу допомагати іншим. На жаль, жоден інтернат або дитячий будинок, у якому змінюються няні або виховательки, у жодній країні світу не дають дитині відчути й зрозуміти, що таке почуття відповідальності за людину, яка тебе любить…
Я дуже близько прийняла цю родину, і мені важливо було допомогти їм установити довірливий контакт із цими напрочуд хорошими дітьми, попри їхнє непросте минуле. Сьогодні я знаю, що в цієї родини все добре: і діти, і мама, і тато живуть у любові та взаємному розумінні».
Діти Карпцових, яким було від трьох до семи років на момент усиновлення, пережили свій непростий і важкий досвід, про який можна здогадуватися. Вони не хотіли ні на мить відпускати Оксану й Олексія в ті адаптаційні дні в Нідерландах. Ніби боялися, що їх не заберуть.
Після доволі складного повернення в Україну, бо дорога незнайомими країнами непроста, вони певний час звикали одне до одного.
«Пам’ятаю, ми десь зупинилися на заправці, а вони розбіглися в різні боки, як курчатка. Я, не знаючи мови, дуже злякалася, але ми впоралися й зібрали їх назад у мікроавтобус», — розповідає Оксана з усмішкою.
Хтось із діток більш спокійний, хтось — менше. Вони всі різні, але дуже цікаві за характером.
Богдан — доволі бойовий хлопчик, який дуже часто ображається, коли йому щось забороняють. Нині він ходить на єдиноборства. Кіра — ніжна й тендітна, обережна й охайна, витончена, як балерина. Вона відвідує заняття з хореографії. Аня — дуже активна дівчинка, яка любить вишивати.
Найменшій Насті всього чотири роки, можливо, через вік та непростий реабілітаційний період після народження (її народили в сім місяців з вагою 900 грамів і діагнозом ДЦП) вона постійно крутиться біля матусі й бабусі, хоче на ручки та дуже ласкава.
Усіх чотирьох об’єднує надзвичайний дух спільності й бажання постійно щось робити в домі та допомагати. Якщо прибирати — то гуртом, грати або гуляти — також.
Оксані допомагає її мама — бабуся для діток, яка постійно їх чимось тішить і годує смачненьким. Також у родині є рідний син Матвій, і він теж залучає діток до ігор та спілкування. Якщо спочатку він не розумів, чому в домі так багато дітей, то завдяки своїй величезній любові й повазі до брата Єгора прийняв усіх малих, які тепер і його рідні сестрички та братик.
Олексій, батько, намагається бути серйозним і суворим, але коли його з усіх боків обліплює малеча з криками «татулічка», він тане. Богдана ж учить технічних навичок, бере із собою в гараж.
«Ми намагаємося постійно придумувати діткам щось: прогулянки й екскурсії, аквапарки та пікніки, якісь творчі й спортивні заходи. А ще вони обожнюють тваринок, інколи ми їх беремо із собою в притулок для тварин, яких евакуювали з Донецької області. Дітям подобається доглядати й бавитися з песиками. Вони дуже чуйні до біди чотирилапих, які не мають домівок і своїх господарів…
Побратими сина допомагають нам різними смаколиками, а ще створили дитячий майданчик для наших дітей, де вони обожнюють грати», — розповідає Оксана.
За кілька місяців, за словами Оксани, діти розкрилися й перестали боятися вулиці або влаштовувати істерики в публічних місцях. Вони відчули справжнє тепло й безпеку.
Єгор посідає особливе місце в цій історії. Кіра, Настя, Аня й Богдан люблять розглядати його фотографії та дуже добре розуміють, що він особлива людина, яка захищала Україну від ворогів. Напевне, пройде час, і вони вже в більш дорослому віці дякуватимуть Єгорові за його бажання допомогти дітям і прохання до мами всиновити дитину.
Історія родини Карпцових заслуговує на особливу увагу, адже в ній уживаються втрата й пошук сенсу в умовах війни. Безумовно, це наразі один з унікальних прикладів того, як родина змогла продовжити пам’ять про полеглого сина через усиновлення дітей, які потребували сім’ї.
Шлях усиновлення непростий, але для того щоб його розпочати, варто мати не тільки бажання, а й сили пройти всі бюрократичні сходинки в державній системі України. Для цього можна звертатися до благодійних фондів, а також в органи місцевого самоврядування, потрібні хороші юристи для розв’язання спірних питань.
«Після втрати сина вони одразу потрапили до нас у спільноту. Шукали розради й поради. Дуже активно включалися в заходи, було важко, постійно плакали, звертатися до психологів, тоді ще не готові, але однаково хотіли бути поруч із командою та сімʼями, — каже Юлія Дмитрова, керівниця фонду “ТАПС”, що допомагає родинам полеглих захисників. — Коли вони озвучили свою мрію про всиновлення, ми всіляко це підтримали й допомогли прокласти шлях до мрії. Якщо до нас звернуться на гарячу лінію з таким проханням, ми обов’язково порадимо й дамо інструкцію, із чого почати, адже всиновлення в умовах війни — це крок до порятунку двох сторін».
Для родин ані діючих, ані полеглих військовиків немає в процесі всиновлення особливих привілеїв і пільг, так само як і окремих виплат на догляд або утримання дитини.
«Найважче в цьому процесі було проходити медичні обстеження, адже нас дуже ретельно перевіряли, інколи було навіть соромно за певні дослідження. Але я розуміла, що дітям потрібні здорові й працездатні батьки. Навчання проходило трошки простіше. А от після того, як ми привезли діток додому, ще деякий час до нас приїжджали соціальні служби, які навіть у холодильник заглядали. Після того як у суді ми остаточно довели своє батьківство й стали єдиними батьками, я зрозуміла, що щастя нашої родини вартувало таких масштабних зусиль», — розповідає Оксана.
Час минає швидко, і, напевне, для багатьох родин полеглих захисників опікунство або всиновлення може стати рятівною альтернативою та сенсом, за який воювали їхні рідні.
