У листопаді 2022 року, у розпал повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Європейська комісія дала Києву зелене світло на початок переговорів про вступ до Євросоюзу. Далі був саміт лідерів ЄС, а вже цього, 2024-го, почали переговори щодо вступу.
Минулого тижня президент Володимир Зеленський наголосив, що незабаром Україна завершить процедуру скринінгу законодавства для вступу в ЄС.
Не раз на різних рівнях називали дату вступу — 2030 рік. Першим з провідних посадовців ЄС цей рік назвав президент Європейської ради Шарль Мішель.
Тож, чи справді Україна може стати членом Європейської унії 2030 року?
І загалом, чи насправді варто бути членом ЄС та чи це корисно для нас? Питання, які зважують і про які дискутують уже не один рік.
Водночас є невидимі внутрішні ігри, які під обгорткою устремління до ЄС приховують сценарії, що несуть користь лише певній групі людей. Ті, що дають змогу розправлятися з опонентами. І саме вони можуть стати причиною того, що Україна ще десятки років тупцюватиме у дверях Європейського Союзу?
Формальні мітки
У політологічних колах існує спеціальна наука щодо термінів, що потрібні країнам для вступу в ЄС, і чинників, які на це впливають.
Практика інших держав показує, що в середньому від початку переговорів до членства в ЄС минає сім років. Принаймні це було характерно для великої групи посткомуністичних країн, що приєдналися до ЄС 2004 року під час найбільшої хвилі розширення. Наприклад, Польща, яку географічно, територіально й за кількістю населення порівнюють з Україною, почала переговори про вступ 1997-го, а членом ЄС стала 1 травня 2004 року. Подібний шлях був і в країн Балтії (Латвія, Литва, Естонія — колишні республіки СРСР).
Рекордна швидкість належить Фінляндії: від заявки до членства в ЄС (1995) минуло три з половиною роки.
«Антирекорд» тримає Туреччина: вона стала кандидатом на членство в ЄС 1999 року й донині не має реальних перспектив на вступ. До речі, асоціацію з Європейською спільнотою (прообраз Євросоюзу) Туреччина підписала ще 1963 року.
Євросоюз — гарантія без ризиків?
Для того щоб зрозуміти, що дає членство ЄС, варто подивитися також на досвід держав, які приєдналися до євроспільноти раніше.
Погляньмо на ту ж Республіку Польщу. Через 30 років після початку євроінтеграційних процесів у Польщі й країнах Балтії та через 20 років після вступу в ЄС бачимо, що рівень ВВП на душу населення цих країн значно вищий, ніж в Україні. Хоча на початку 1990-х, під час розпаду СРСР, ми були на одному рівні. Тобто один з наслідків членства в ЄС — підвищення загального рівня економічного добробуту населення.
Справедливість і верховенство права — важливі передумови для членства України в ЄС. Саме тому одну з ключових ролей тут відіграє імплементація 23-ї (Судова влада та основні права) і 24-ї (Справедливість, свобода та безпека) глав доробку ЄС.
Як працює імплементація зазначених норм у ЄС, показує простий життєвий приклад. Скажімо, українські водії після перетину кордону з ЄС починають суворо дотримуватися правил дорожнього руху. Вони розуміють, що там порушення відчутно б’ють по гаманцю високими штрафами. Такі аналогії можна провести й в інших сферах, що стосуються дотримання правил і впевненості в тому, що держава забезпечить їхнє рівномірне виконання всіма жителями. А якщо будь-які права громадян чи бізнесу порушують, то вони можуть розраховувати на ефективний і неупереджений судовий захист.
Тож перше, що напрошується в імплементації 23-ї та 24-ї глав, — швидке та якісне проведення ключових реформ задля забезпечення верховенства права, а насамперед судової системи.
Також на шляху до членства в ЄС Україні треба імплементувати реформи на виконання 35 глав доробку ЄС, що стосуються політичних, соціальних, адміністративних, економічних, судових аспектів тощо. Імплементація цих норм переважно сприятиме покращенню стандартів якості життя населення.
Але вже з’явилися перші розбіжності. Скажімо, останнє суттєве підняття зарплати українським суддям, якраз і не відповідає вимогам ЄС.
Водночас євроінтеграція — це ще й доступ до значних ресурсів завдяки інструментам фінансової підтримки від ЄС. Залучення цих коштів і впровадження євроінтеграційних реформ часто виступає магнітом для іноземних інвестицій.
Наприклад, ухвалення рамкового закону про управління відходами (який відповідає директивам ЄС) уже привернуло увагу інвесторів до цієї сфери. Хоча в умовах війни ризики інвестування в Україну дуже високі, але й тут ЄС і держави-члени могли б допомогти як у процесах відновлення інфраструктури, так і в частині страхування ризиків для інвесторів.
Навіщо українцям ЄС?
На думку самих українців, головна перевага членства в ЄС — безпека.
Також громадяни вважають, що цей вступ дасть нам економічну свободу. Зокрема, створить сприятливі умови для експорту продукції та водночас підвищить конкуренцію на внутрішньому ринку, від чого виграє пересічний споживач.
Важливим є і вільне переміщення робочої сили, тобто можливість працевлаштування в будь-якій країні ЄС. З одного боку, це створює певні ризики відтоку робочих рук з України, а з іншого — усуне бар’єри для тих громадян, які вже працюють у ЄС.
Серед плюсів називають і підвищення загального рівня добробуту завдяки росту ВВП, що спостерігають у країнах, які приєднуються до ЄС. Пряма фінансова підтримка від ЄС на впровадження реформ, створення інфраструктурних об’єктів (дороги, очисні споруди, навчальні заклади, спортивні об’єкти…), підвищення екологічних і соціальних стандартів тощо. Також перевагами вважають розвинутий громадський транспорт, велосипедну й пішохідну інфраструктуру. Для пересічного українця надважливо, що в стратегії розвитку європейських міст пішохід стоїть на першому місці, а приватні транспортні засоби (автомобілі) — на останньому. А ще вищі стандарти продовольчої безпеки й захисту прав споживачів.
Варто розуміти й те, що вступ до Євросоюзу складатиметься не лише зі здобутків і переваг. Можуть виникати й труднощі чи незручності. Як-от, на певному етапі Україна може відчути загальноєвропейську проблему, пов’язану з біженцями.
Європейська бюрократія і стандарти можуть дещо ускладнити життя. Скажімо, повернуть обов’язковий технічний огляд транспортних засобів, а це незручності, корупційні ризики, додаткові витрати для населення. Водночас, як показала практика, скасування обов’язкового технічного огляду не збільшило кількість ДТП на дорогах України.
Власні високі стандарти не зіпсувати б членством у ЄС
Водночас, як пересвідчилося чимало українців, у ЄС часто якість сервісів і публічних послуг нижча, ніж в Україні. Наприклад, у нас простіше потрапити до сімейного лікаря. Також краще налагоджені надання адміністративних послуг, зокрема електронних, через «Дію».
Доставити товари в більшість населених пунктів можуть за одну добу, а це шкандибає в Європі.
Відкриття банківського рахунку в Україні може зайняти кілька хвилин онлайн, тоді як у багатьох країнах ЄС для цього треба значно більше часу, записуватися, щоб прийняли в банку, і збирати значний перелік документів.
І прикладів, подібних до перерахованих, можна знайти достатньо. Тож під час імплементації законодавства ЄС важливо, щоб і в нас не погіршилися чинні високі стандарти в окремих сферах суспільного життя й бізнесу.
Шило хитрощів у мішку обгортки ЄС
Однак без наших «традицій» викрутити ситуацію на корпоративну користь у вищих ешелонах влади не обходиться. Ми помічаємо декотрі маніпулятивні рішення й кроки влади, які називають вимогами для членства в ЄС.
Згадаймо найсвіжіше рішення Верховної Ради, що прогуркотіло скандалом по всій Україні, — закон про відповідальність за зберігання дров без відповідних документів. Цей закон встановлює чималі штрафи для осіб, які не зможуть підтвердити легальність походження дров.
Інформаційний простір вибухнув за лічені години. Очевидно, що введення в дію цього закону болісно вдарить по якості життя насамперед мешканців сіл у період складного опалювального сезону.
У пояснювальній записці до закону зазначають, що він має наблизити національне законодавство до норм ЄС, що є частиною євроінтеграційних зобовʼязань України. Правда? А де ж тоді спеціальні євроінтеграційні міркування законопроєкту? Принаймні в тому документі, що на сайті ВРУ, такого немає. Як і виписаних потреб захистити ліси, лісосмуги тощо від незаконних вирубок. Є лише про гроші. Тобто штрафи.
Документ більше як місяць лежить на розгляді президента України.
Ще один цікавий момент. Ухвалений ще 2021 року закон про деолігархізацію також обґрунтовували потребою для шляху до ЄС.
Він передбачає створення реєстру олігархів. У липні 2023 року екссекретар РНБО Олексій Данілов заявляв, що реєстр готовий. Але він досі не запрацював. Спікер Верховної ради Руслан Стефанчук нещодавно пояснив це певною домовленістю з Європейською комісією. Мовляв, імплементацію закону призупинять до завершення війни, тобто реєстр запрацює вже опісля.
Народний депутат Олексій Гончаренко прояснив ситуацію: насправді закон про деолігархізацію розкритикувала Венеціанська комісія. Європейські партнери висловили побажання його загальмувати, що влада й зробила.
«Питання в тому, що за цим проєктом Закону процес деолігархізації відбуватиметься в ручному режимі. Збираються органи РНБО, які фактично створив президент, бо саме він призначає всіх членів Ради нацбезпеки, і на когось ставлять чорну мітку. Що, безумовно, дуже легко використати в політичній боротьбі. Або в шантажі певних великих бізнесменів. Також проблема не в тому, що є багаті чи дуже багаті люди, а в тому, що вони заради збільшення своїх капіталів і впливу можуть почати користуватися політичними інструментами для регулювання державних рішень у своїх інтересах. Це проблема, і боротися з нею тими інструментами, що заклали в цей закон, неможливо», — зазначив Олексій Гончаренко.
Отже, ще один аргумент на користь того, що нам треба рухатися до стандартів цивілізованого світу, де зовсім інші правила гри й інструменти її ведення.
Антиєвропейський земельний бізнес
І ще одна гірка пігулка, яку вже називають таємницею української незалежності, — влада на шляху до ЄС знищує сільські громади й розпродає землю великому бізнесу. Тоді як вимога євроспільноти саме розвивати, а не знищувати малий і середній бізнес.
І те, що сьогодні відбувається з українською землею, за яку наші люди платять кров`ю, — велика державна таємниця, якої ніхто не бачить. Очевидно, тому що всі роки незалежності її дуже добре зберігають ті, хто має з української землі ренту.
Чому так відбувається? Навіщо влада знищує сільські громади й середній клас в угоду земельним латифундистам? Чому водночас серед фермерів немає єдності, а громади, які, здавалося б, найбільше зацікавлені в контексті децентралізації розвивати маленьке й середнє виробництво на селі, мовчать? І чи не стануть «випадково» й ці обставини причиною того, що Україна ще на десятки років затягне вступ до ЄС?
Відкритих відповідей немає. Є лише запитання, і вони, на жаль, риторичні.
Влада й далі стверджує, що в нас усе гаразд і ми йдемо в Європу, тільки ще треба трішки попрацювати.
А от фермери кажуть, що їх системно знищують на користь великих виробників.
Це важливо ще й у контексті децентралізації, тому що в нас більшість громад сільські (з 1469 громад 624 — сільські, 436 — селищні), і від того, як там розвиватиметься дрібний бізнес, чи будуть робочі місця, залежить, чи взагалі існуватимуть громади та народиться на селі середній клас.
Скажімо, один з авторів земельної реформи, голова Союзу українського селянства, голова комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради 4-го скликання, ексголова Асоціації фермерів і приватних землевласників України (АФЗУ), перший фермер (з 1988 року) Іван Томич вважає державну стратегію хибною та вказує на суттєві розбіжності із децентралізацією та монополізацією села.
«Без зміни державної стратегії аграрної політики будь-які кадрові перестановки — порожній звук. Ще з 90-х років минулого століття Асоціація фермерів і приватних землевласників України ставила питання чітко: аграрна політика в Україні не може бути іншою, окрім як формування фермерського устрою. Але такої політики в Україні ніколи не було і немає, — зазначив Іван Томич. — Були окремі несистемні і нетривалі спроби рухатися в цьому напрямі. Тому ми і маємо — і тут я висловлюся прямо, як є, — сьогодні найбільшого аграрного монстра в світі, що загрожує сільській місцевості і національній демократичній Україні. Це агрохолдинги, що є панівними в Україні, як і в низці неєвропейських країн. Сьогодні більш як 70 % найкращих чорноземів у світі перебувають під контролем глобальних компаній. Але навіть у Бразилії, де теж жахлива ситуація, немає таких обсягів концентрації землі (до мільйона гектарів) у компаній, що контролюються одним бізнес-середовищем і власниками, як в Україні. Це шлях в нікуди, в порожні села, безробіття та втрату останнього державного ресурсу. І це з нами відбувається просто зараз».
Звісно, ми чітко усвідомлюємо, що ЄС не панацея від усіх проблем в Україні, та поряд з тим — це чіткий вектор демократичного розвитку. Водночас ми є унікальним кейсом. Ніхто з держав — членів ЄС не проходив повномасштабну агресію під час виконання вимог ЄС і не вступав з такими викликами. Тож дуже важливо ще й те, що Сили оборони України також наближають євроінтеграцію.