Від початку повномасштабного вторгнення раз за разом з’являються новини про те, що нові й нові країни визнають Голодомор актом геноциду. За два минулі роки — більше, ніж за попередні тридцять. Побачивши, на що здатні росіяни сьогодні, іноземці перестають сумніватися в спроможностях російської індустрії масових вбивств у минулому столітті.
Можливо, настав час і нам не відвертати погляд від цієї складної, тригерної, болючої, але неуникної теми?
Нам складно говорити про Голодомор, бо це колективна непропрацьована травма. У кількох поколінь не було найменшої можливості говорити про це вголос. Євреї, що пережили Голокост, одразу засвідчили перед світом злочини нацизму — і нацизм був засуджений на найвищому рівні, а Голокост осмислений у всіх можливих формах, від мемуарів до коміксів. Вважається, саме дискурс Голокосту спричинив появу низки фундаментальних праць про студії пам’яті.
Тим часом російський режим, що вчинив Голодомор в Україні, досі не засуджений і продовжує скоювати злочини проти людяності. Сучасна РФ вважає себе спадкоємицею СРСР і не приховує своїх намагань його відновити.
ХХ століття було для українців надто багатим на трагедії, чи не в кожному десятилітті були свої. Природно, що нам хочеться нарешті вийти із цього кола страждань і розповідати про себе — самим собі і світові — щось позитивне. Але хоч би в яку тему чи період ми занурилися, всюди чигатимуть «складні теми». Щоправда, розказувати про них можна по-різному — наприклад, як історії тих, хто вижив, проявив мужність і милосердя до ближніх і врятував їх, не втратив людяності в нелюдських обставинах.
Ми вдивляємось у давнину очима багатьох поколінь наших предків. Сьогодні особливо гостро відчуваємо, скільки складних виборів їм доводилося робити — чи залишати свій дім задля порятунку, чи ділитися останнім із сусідами, зрештою — чи безпечно й на часі народжувати дітей. Якби не їхня послідовність дій і рішень, нас би просто не було.
Ми дивимося на минуле, вже знаючи, що було далі, з позиції мудрості і всезнання. Але опиняючись перед великими викликами, ми, однак, почуваємося недосвідченими.
Те, що з певністю можемо зробити, — запалити свічку пам’яті на згадку про тих, завдяки кому ми є, і не дати їй згаснути в наших серцях.