Усі ми знали, що це колись станеться. Але жартували. Просто сміялися. І під час нашої першої вилазки в ліс зробили колективне фото. Наше відділення: сидимо на поваленому дереві з автоматами.
— Ставитимемо хрестики на цій фотці, коли хтось забараниться, — сказав хтось ніби жартома, але ж усі чудово розуміли, що в цьому жарті нема й дещиці вигадки.
У строю він завжди стояв попереду мене. Таке в нас було правило — знати своє місце. І ми якось завжди були на контакті: чи то на стрільбах він завжди поруч, чи то в черзі за цигарками. Звісно, сьогодні можна щось приплести й перебільшити, але коли я після його загибелі передивлявся всі наші спільні фотографії, він майже завжди був поруч і на одному місці — за лівим моїм плечем. На п’яти наших спільних світлинах. Я не знаю, що це означає. Але велика спокуса подумати, що в цьому було щось янгольське. Його молоде, навіть юнацьке обличчя, світле волосся, зелені очі, сильне тіло, як у янгола з канделябром, навіть погляд чимось схожий… А головне — жодних сумнівів у тому, чого він в армії та чому йде саме в штурмову бригаду. Хоч не раз йому натякали: «Малий, воно тобі нада?..» Але він завжди усміхався й казав: «Хочу спробувати штурмовиком».
Якось уже після завершення навчань, коли ми просто чекали на наказ про розподілення, влаштували невеличкий спаринг. Випадково влаштували. Денчик ходив на кікбоксинг і тайський бокс, брав участь у змаганнях, перемагав. Я теж у юності мав такий досвід. Тож ми час від часу кепкували й підбадьорювали один одного легеньким аперкотом у строю або під час навчань. Так, він був доволі зухвалим малим, але й у цьому було щось янгольське, певно, через сміливість і добродушність. У ньому ніколи не було гнилі. Тож того вечора, сидячи в альтанці того короткого проміжку часу — між вечірнім шикуванням і відбоєм, подеколи сьорбаючи з металевого кухля, ми, як завжди, про щось базікали й сміялися. Хтось із мобілізованих десь збоку й далі ганив ТЦК, один військовик фальшиво наспівував під гітару «Океан Ельзи», інший патякав про родичів у Генштабі, що він скоро стане мало не головкомом, ще дехто укотре жалівся на свою пошкоджену ногу чи руку й медичну службу… А ми різали сало, а може, передану комусь запечену качку — таке теж не раз було — жували й жартували. Якраз на наш ліс почали спускатися ледь вловимі блакитняві сутінки. Я підійшов до Денчика підкурити, і ми за традицією обмінялися легенькими аперкотами, а потім — ще кількома, тоді вже — долонями по голові. У мене вилетіла з рота сигарета. Хто ходив на бокс, має знати, що є таке вправа — боксувати, але долонями. Зазвичай її виконують під час розминки, щоб порухатися й розігрітися. Власне це ми й робили. Але, можливо, трохи ввійшли в азарт, що й хлопці від гріха подалі вирішили нас розтягнути, хоч ми обидва усміхалися. Я підняв сигарету, Денчик потиснув мені руку — і ми сіли далі їсти. Я досі згадую це з приємністю, бо то було якось по-братерськи: тільки зі своїми близькими приятелями можна так подуркувати. Ну й де ж, як не в армії?
Читайте також: Солдатська коробка зі спогадами
Ще якось ми стояли на посту, змінювали один одного через певний час, але ділянка нам дісталася не бий лежачого. За день проїхали одна машина й дядько на велосипеді по дрова. От коли цей дядько їхав назад, Денчик попросив у нього велосипед — зганяти в село за цигарками. Той пояснив йому, як їхати лісовими стежками, щоб не натрапити на начальство, але хвилин за десять Денчик повернувся ні з чим.
— Там далі пост, а лісом не поїхав, бо заблукаю.
Ще й велосипед зламався. Він прикотив його. Несправність була з тих, що тільки власник знає, як швидко все можна полагодити.
— Я привезу вам цигарок, — сказав дядько. — Хлопці, а може, пивка ще?
Ми перезирнулися. Середина літа, екватор, спека, ми в броніках, тінь уже давно втекла від нашого посту, а щоб сховатися, треба йти занадто далеко в ліс…
— Та ні, батя! Дякуємо. Мабуть, ми таки обійдемося.
Десь за пів години дядько приїхав — тільки вже не той, а інший. Певно, друг чи сусід попереднього. Дав Денчику пачку бонду на 25 цигарок і відмовився брати гроші.
Ми підкурили по сигареті й подивилися один на одного тим поглядом, що й без слів означав: «А пивко таки не завадило б!»…
Якось увечері червоний як рак і з мутними очима він зліг з температурою. Ще вранці в нього було тридцять дев’ять. Але десь об одинадцятій приєднався до загальної групи на тренуванні — бої в міській забудові. Ще й відтискався потім у броніку з усіма іншими. У цьому з ним навряд хтось міг посперечатися. Певно, був найвитривалішим. У стійці «півтора» він міг простояти довше за інструкторів, хоч тут особливо нічому дивуватися.
Якось ми сиділи на траві, відпочиваючи після чергової вправи, до нас підійшла перекладачка Ірина — кучерява й балакуча дівчина — і замислено так мовила, чи то з жалем, чи то з докором:
— Ви такі типу грізні, сильні, але ж ви добрі…
І пішла. Що вона мала на увазі? Це добре чи погано? І як було б краще? Але мені чомусь здається, що вона це сказала якось із сумом, дивлячись саме на Денчика. Звичайно, свідомість сьогодні може підтасовувати факти. Але я згадував цей епізод ще до його загибелі, бо він — цей епізод — був ніби неординарний і наче мав більше сенсу, ніж звичайні наші теревені. Тоді мені теж здавалося, що вона це сказала насамперед для нього.
І весь цей патріотичний реп, і снюс, і шеврони, і біль, і сльози — для нього.