Багаторічна творча лідерка Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. А. Афанасьєва Оксана Дмитрієва, що знана як найвідоміша українська режисерка-лялькарка й за чиїми плечима десятки різноформатних вистав, нарешті поставила свій перший спектакль на великій сцені в Києві. Для входин вона обрала трагедію «Отелло» Вільяма Шекспіра, яка, за її відчуттями, якнайкраще відповідає стану постійної тривоги, небезпеки й невизначеності більшості українців. Сама ж історія неймовірного кохання венеційської аристократки й темношкірого генерала, яку давно розібрали популярною культурою на меми й комікси, прислужилася Оксані Дмитрієвій не більше, ніж лібрето для її власного трагічного твору про війну, у якій ми живемо.
Отож у виставі «Отелло» Театру драми і комедії на лівому березі глядачеві не побачити дивовижної Венеції, не відчути дихання моря й аромату повітря острова Кіпр, де розгортаються основні події п’єси Шекспіра. Йому випадає дивитися на контури сучасної війни, прокреслені художником Михайлом Ніколаєвим у просторі сцени. А це нагромадження убивчого залізяччя, що тоннами падає на Україну, яке візуалізували десятком грубих металевих ліжок. Їх переміщення провокує низку апокаліптичних спалахів-асоціацій, серед яких — термобаричний вибух барака з українськими полоненими в Оленівці. Зрештою, загрозливі властивості металу ще й посилюють блукливі персонажі в залізних масках із хижими дзьобами: чи то змертвілими птахами, чи то ожилими безпілотниками.
Зробивши трюк, і не один, з перетворення звичайних предметів (маска, хустка, ліжко й так далі) на ворожі й небезпечні, режисерка разом з художником вибудовують свою логіку прочитання Шекспіра, де історія кохання — лише тло для важливішої розмови. З тексту вони витягають окремі монологи-зізнання, інтимні діалоги, доповнені документальними оповідями, ліричними віршами, які посвідчують межові стани персонажів чи то від пристрасті, чи то від війни. І те, що відбувається з персонажем, та як це сприймає й розуміє глядач, визначають ступінь емоційності й відвертості, а також проста кількість слів цієї суміші Шекспіра й не-Шекспіра.
Ті, у кого таких сповідальних епізодів найбільше, — Дездемона (Марина Клімова), Яго (Дмитро Олійник) й Емілія (Ірина Ткаченко), зближуються із залом, отримують від нього щирий відгук. Оповідальні й поетичні моменти, у яких Марина Клімова, Дмитро Олійник та Ірина Ткаченко проявляються як неймовірно сильні й глибокі виконавці, дозволяють, не дратуючись, приймати безглузду непосидливість розкутої венеціанки, жорстокість закомплексованого служаки й легковажну терпимість жертви насилля. Але ті, хто не має додаткових можливостей відкрити душу, — Отелло (Андрій Ісаєнко), Касіо (Олег Гоцуляк) і Б’янка (Катерина Качан) з Родріго (Максим Рягін), які взагалі виглядають як службові персонажі, у фокус уваги не потрапляють. Вони своїх вчинків і пристрастей не пояснюють, тож уражений непоступливістю й любов’ю Отелло, приміром, викликає подив, а не співчуття.
Утім, можливо, режисерка навмисне уникнула одкровень Отелло, бо вся друга частина вистави — це хворобливі марення генерала. Після антракту вистава безповоротно тікає від сюжету Шекспіра, а події на сцені — символічне відтворення процесу втрати свідомості Отелло, який вже не сприймає реальності. Це його очима ми бачимо, як у щільно заповненому простирадлами й ліжками просторі виокремлюють майданчик, де демонструють відверті любовні ігри Дездемони й Кассіо, штучність яких видає показова хіть. Але від цього вони ще небезпечніші, про що глядачеві знову сигналізує залізо: з величезного металевого візерунчастого циліндра ефектним дощем висипаються незчисленні м’ячики, такі собі кульки-вбивці, що стрімко позбавлять життя.
Красивих і водночас моторошних символічних сцен у спектаклі Оксани Дмитрієвої загалом чимало, хоча зовсім не всі вони видіння героїв. Інколи це акценти або ліричні відступи: змикаються в ряди залізних їжаків металеві ліжка, мілітарний настрій вистави підкреслюють стильні чорні шинелі й галіфе на всіх без винятку учасниках подій, а над сценою мрійливо гойдається ложе кохання. До того ж у виставу час від часу вмонтовуються зовсім безхитрісні й беззмістовні ігрові вставки-інтермедії: пустощі з красунчиком-мазунчиком Касіо, поїданням італійської пасти чи щось ніби кумедне, як-от механічна пластика впертої Б’янки.
Представляти на сцені безвідносно до змісту подій красиве й смішне — теж, очевидно, задумувала Оксана Дмитрієва й не лише задля віртуозних акторських соло. Можливо, це театральна гра під прикриттям, сенс якої не вхоплюється, якщо згадувати текст Шекспіра. Найімовірніше, це взагалі не про банальний любовний трикутник, а тому фатальна хустка, яка згубила Дездемону, ще на самому початку мультиплікується у вигляді сигнальних прапорців. Режисерку бентежили долі трьох суперників, воїнів різних звань: генерала Отелло, лейтенанта Касіо й поручика Яго. Усі вони славні герої, хоча мають різний бойовий досвід, але одного з них чомусь, може за красиві очі, венеційські дожі підтримують, дають можливість вислужитись, нагороджують посадою, а інших так і залишають ні з чим.
У цьому протистоянні марно гинуть усі: відданий поручик Яго від постійних образ і принижень втрачає над собою контроль; вірний державі генерал Отелло, усвідомлюючи, що він ніякий не переможець, бо турецький флот потонув сам по собі, а маріонетка в руках можновладців, втрачає зв’язок з реальністю; і наївний висуванець Касіо безславно помирає в домі коханки. Після цього на сцені очікувано знову з’являються моторошні людино-птахи, які, наче присоромлюючи когось, хитають залізними головами.
Публіцистичний «Отелло» про трьох самовпевнених воїнів здається важливішим для сьогоднішньої української сцени, ніж традиційний шекспірівський варіант, бо так проблематизується те, про що почасти не наважується вголос говорити суспільство. І все-таки камуфлювання очевидного одкровення про те, що війна з’їдає людей ізсередини, перетворюючи на понівечений іржавий брухт у надміру закодованій театральній формі, здається вимушеним. Хоча, можливо, все так і задумувалося — небезпечно й складно. Як на війні.