У прокат вийшло продовження епічного фільму Рідлі Скотта «Гладіатор», яке вже назвали «безперечно найкращим попкорн-фільмом року». Можна довго сперечатися про художню цінність чи смак мішанини драматичного сюжету, апеляції до соціальних тем і видовищного екшну. Але питання, над яким замислюються герої фільму, для України більш ніж актуальне.
Спойлерів не буде, та все зводиться до діалогу протагоніста й антагоніста, якого неперевершено зіграв Дензел Вашинґтон. Чи має Рим стати омріяним ідеалом, «притулком для нужденних, домом, за який варто битися»? Або ж бути тиранією, де і громадяни, і поневолені народи однаково живуть за принципом права сили? Де владу здобувають силою і нею ж утримують.
Нічого не нагадує? Хоча фільм не оснований на конкретних історичних подіях, а радше ними надихається, тим більше що рабовласницький Давній Рим навіть у часи розквіту республіки ніколи не був оплотом рівності для всіх, неможливо просто жувати попкорн і не проводити паралелі з українсько-російськими реаліями.
19 листопада 2024 року — тисячний день повномасштабної війни за право мультиетнічного населення України самостійно визначати правила свого укладу життя, основаного на принципі сили права. Ця боротьба йде навіть не з 2014 чи 1991 року. Вона триває стільки, скільки існує Росія з економічними та військовими спроможностями нав’язувати свою волю. І триватиме, допоки Росія або не втратить їх, або нарешті не перейде на новий щабель цивілізаційного розвитку, чого наше покоління може й не дочекатися.
Україна перетворилася на сучасний Колізей. Тисячу днів світ спостерігає за битвою супротивників з нерівними силами, співчуває, висловлює глибоке занепокоєння й навіть спонсорує частину обладунків. Але ця кривава битва могла б мати інший розвиток, якби життя українців цінували дорожче.
За останні майже три роки, а може, і всі десять українці не спромоглися ні словом, ні ділом надихнути своїх союзників на ухвалення стратегічних рішень, які відповідали б серйозності загрози. Усі події після летаргічної реакції на анексію Криму, початок воєнних дій на Донбасі й фасилітація мінських угод посядуть чинне місце в історії поряд з Мюнхенською угодою.
Знадобилося майже два роки після повномасштабного вторгнення, щоб визнати Росію стратегічною загрозою, однак не країною — спонсором тероризму. За цей час РФ побудувала коаліції, вісь сили, яка тільки нарощує координацію. Путін зустрічається зі світовими лідерами, приймає секретаря ООН, їде в Монголію, яка його не арештовує всупереч вимогам МКС.
Читайте також: Війна проти військ диктатора Кім Чен Ина: північнокорейські перебіжчики пропонують допомогу Україні
Поява військовиків Північної Кореї на полі бою та програш на виборах нинішньої Адміністрації США нарешті уможливили рішення щодо ударів по військових об’єктах углибині Росії. Хоча це ще не точно. Але навіть наявність дозволу не розв’язує Україні рук, оскільки він усе одно матиме обмеження, найімовірніше, територією Курської області. Та й кількість наданих ракет, найімовірніше, буде лімітованою.
Тим часом Росія з гордістю стоїть на руїнах міжнародного порядку й далі без особливих наслідків тероризує Україну, нарощуючи потужності власного ВПК, обходячи санкції та фінансуючи війну з доходів від продажу енергоресурсів, зокрема до країн ЄС. Її переговорна позиція однозначно читається в недільному масованому ударі по всій території країни 120 ракетами й 90 дронами. Росія розмовляє зі світом мовою «шахедів», «цирконів» та «іскандерів», а світ відповідає черговими заявами про те, що стоїть з Україною. Але на трибунах, поки Україна на арені.
Одні українці воюють, адаптуючись до нестачі зброї, інші працюють у тилу, адаптуючись до тривог і знеструмлення. Хтось розмовляє з партнерами, майже три роки повторюючи такі очевидні для українців речі, і не розуміє, чому ми все ще маємо доводити те, що мало б стати зрозумілим усім після Бучі.
Від нас очікують щораз нових аргументів на користь продовження допомоги, коли попередні за пів року інформаційно застарівають, хоча левова частка прохань залишилася без відповіді. Можна почути навіть таке: «Чому ми маємо допомагати Україні?».
Доля російських активів не вирішена, хоча Україна отримує відсотки на реконструкцію та відновлення. Трибунал для Путіна, покарання керівництва РФ залишається відкритим питанням. Уже звучать меседжі, що українська перемога — сама собою покарання воєнних злочинців у Кремлі. Але визначення перемоги залишається максимально розмитим. Фактично, воно звелося до збереження України на мапі світу з невизначеними кордонами й на невизначених умовах.
Після майже трьох років адвокації, делегацій воїнів, удів, дітей, яких удалося повернути, визволених військовополонених, свідчень на міжнародних майданчиках, фільмів, книжок, академічних дискусій ми навіть не знаємо, які пункти нашого бачення завершення війни підтримають партнери. Однак уже ясно, що членство в НАТО перетворилося на обіцянку-цяцянку. Навіть запрошення як символічний жест, який не має зобов’язальної сили, не знаходить підтримки.
Читайте також: Приховані звірства Росії: інтерв’ю з речником Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими
Участь країн НАТО, навіть у межах двосторонніх домовленостей, у захисті українського неба поки що залишається недосяжною ціллю, як і отримання достатньої кількості систем протиповітряної оборони.
З початку війни українцям закидають, що вони весь час щось вимагають, але мало дякують за вже надану допомогу. У відповідь вони організували серію масових вуличних заходів і скандували: «Дякуємо!». Нам є за що дякувати і країнам, і їхнім громадянам — від притулків і гуманітарної допомоги до зброї. Але тривала війна перетворює жахи війни на буденність. Новини про загиблих, блекаути, табори «перевиховання» на окупованих територіях стають банальністю. Це все вже було, чи не так?
Ми дедалі рідше говоримо про цінності й дедалі більше — про стратегічне значення окупації Росією покладів літію. Тисячі втрачених і скалічених життів стають сумною статистикою. Цинізм замаскований під раціональність.
Часи змінюються: люди видобули вогонь, змайстрували колесо, друкарський прес, паровий двигун, створили інтернет, ШІ, збираються полетіти на Марс. Списи перетворилися на літаки, а мечі — на «кинджали». Але ми все ще не навчилися не ставити цінність гуманізму під питання, натомість дискутуємо про його ринкову вартість.
Допоки людство називатиме імперії великими, вимірюючи велич підкореними народами, знищеними культурами, украденими ресурсами й, головне, утраченими життями, ми тинятимемося колами історичного пекла. Ті, хто прагне величі такою ціною, хто виступає за право сили, мають пам’ятати, що імперії занепадають, а ті, хто вчора прагнув поневолення інших, може опинитися на їхньому місці.
«Горе переможеним», — сказав римлянам вождь галлів Бренн, коли його війська зайняли Рим у IV столітті до нашої ери. «Слава героям», — кажемо ми сьогодні, вистоявши 1000 днів після початку триденної спеціальної операції Росії з ліквідації української державності.