(правопис авторський)
Відтепер тобі завжди буде боляче. Відтепер тобі завжди буде соромно. Відтепер ти завжди почуватимешся винним. За кожен свій виступ. За кожну свою презентацію. За кожну літературну резиденцію й кожен фестиваль.
Особливо – проведений на такому рівні, як Перший міжнародний фестиваль «Земля поетів» у Львові.
Звісно, всі навколо тебе втішатимуть і заспокоюватимуть. Можливо, навіть ненадовго втішать. Але на кожному кроці чекатимуть найрізноманітніші нагадування про величезну несправедливість, у якій ти тут теж береш участь.
От наприклад, у день закриття фестивалю – прохання з діректу зробити допис про посмертну збірку віршів Ігоря Мисяка «Діти жонглюють камінням». Ми з Ігорем були знайомі ще за цивільного життя: пару разів пили пиво на Почайній у Києві, пару разів десь разом читали вірші. Ігор загинув під Бахмутом навесні 2023-го, не доживши два місяці до тридцятиріччя. Він більше не потрапить на жоден фестиваль. Він назавжди залишиться автором єдиного роману і автором єдиної поетичної книжки. Бережіть пам’ять про Ігоря – читайте його вірші. Видавництво «Темпора» оголосило передпродаж.
Або Олександр Кривцов, який підходить до мене після виступу й дякує за вірші. У мене всередині все сиплеться. Ми не встигли зустрітися з Максимом. Поки я видавав свої книжки, він захищав Україну. А коли книжка нарешті з’явилася в нього – він загинув. Незабаром у видавництві «Наш формат» виходить книга Максима Кривцова «На мінному полі пам’яті. Щоденники, есеї, оповідання». Її також уже можна передзамовити.
А ще на цьому фестивалі я хотів нарешті розвіртуалитись із Артуром Дронем – та напередодні його група потрапила в м’ясорубку на бойових. Дякувати богові, Артур живий. Але замість читати вірші в дуеті з Катериною Калитко, він поїхав у шпиталь зашивати свої дірки.
Пам’ятаєте, був у сучукрліті час, коли поети не приходили на власні виступи, бо просто пиячили з іншими поетами? А пам’ятаєте, поети пиячили, бо просто пиячили?
Пам’ятаєте? Я вже не пам’ятаю.
Тепер усе непросто. Несправедливо й непросто.
***
Хтось і взагалі сказав, що не найкраща ідея – проведення подібних заходів під час війни. Як не погодитися з цими людьми – вони ж, либонь, кожну мить свого життя присвячують боротьбі за Україну.
Може й справді – навіщо це все? Може це – бенкет під час чуми? Дорогий корпоратив для бульбашки, втомленої від війни? Змога поторгувати обличчям і розвинути свій особистий бренд?
Збитися на манівці таких роздумів надзвичайно легко. Та я й роблю це регулярно – по кілька разів на день. Через це раз у раз хочеться кудись утекти, зникнути; у темному фестивальному кутку ридати в плече капітану Кулінічу; пропустити виступи «Мертвого Півня» й «Кому Вниз»; заритися під ковдру в готелі й морозитись від друзів і знайомих.
Назавжди замовкнути. Померти.
Але коли бачиш на фестивальній сцені 85-річного Ігоря Калинця, який відсидів у російському концтаборі фактично за те, що був українським поетом; коли він читає вірші зі сцени, яка носить ім’я іншого українського поета, що його росіяни теж намагалися змусити замовкнути – але марно; коли сусідня сцена називається на честь іншого українського поета, співтабірника Калинця, якого росіяни таки знищили у своїй тюрмі – але так і не змусили замовкнути;
коли намотуєш на пальці цю довгу нитку української історії та літератури, стільки разів обірвану, але раз-у-раз дбайливо зав’язану вузликом – уцілілими співкамерниками, бойовими побратимами та просто вдячними нащадками –
тоді розумієш, навіщо це все.
***
Катарсис настає другого дня під час виступу гурту «Пиріг і Батіг». Вони представляють проєкт «Замордовані», на слова поетів, убитих росіянами. Раптом із темряви лаштунків лунає голос Катерини Калитко – усі впізнають його ще до появи Каті на сцені. Попри моторошний відеоряд, попри біль і нерв, попри весь кривавий бекграунд – ця музика й ці тексти лікують душу.
Сотні телефонів спалахують ліхтариками, коли на завершення лунають «Думи мої…»
Я почуваюся краще. Я вже навіть можу трохи радіти.
А ще ловлю себе на думці: більше ні в кого у світі немає такої поезії.
Ця поезія повинна звучати. У найважчі часи – поготів.
Адже поети й справді творять націю.
Це не рекламне гасло й не претензійний художній троп.
Це реальність української історії – либонь, ще з боянових часів.
Бо якщо замовкнуть поети – невдовзі замовкнуть і гармати;
ми навіть не встигнемо усвідомити цей причинно-наслідковий зв’язок, а наші діти вже знову (як і ми колись, пам’ятаєте? – я пам’ятаю) вчитимуть у школі якесь всрате лукомор’є.
Бо там, де не звучить українська поезія – одразу ж починає звучати російська.
Яра Чорногуз колись казала, що зникнути – розкіш, якої ми не можемо собі дозволити.
Це найкраща відповідь на питання, навіщо потрібні всі ці фестивалі.
Звучати, щоб не зникати.
Звучати, щоб тривати.
Це «тривання» на «Землі Поетів» відчувалося повсякчас – і не лише в серйозні та символічні моменти, яких насправді було чимало; але навіть тоді, коли Олександр Ірванець та Ігор Мітров раптом виявили, що невідомі зловмисники минулої ночі із цинічною постмодерною симетрією зламали їхні окуляри.
Усвідомлення «тривання» повертає під ноги твердий ґрунт. Наступність. Співпричетність.
І найголовніше – недаремність.
І сльози мої зараз інші – це сльози радості й гордості, а не болю й відчаю.
Ми досі живі, ми триваємо.
Ми житимемо вічно.
(Шкода, що не всі доживуть)
***
Фестиваль закриває діджей Андрухович із гуртом «Карбідо». На знак поваги до Патріарха я йду послухати; пан Юрій – перший український письменник, якого мені колись пощастило побачити наживо. Колись давно – років двадцять тому. Він читав вірші зі збірки «Пісні для мертвого півня».
З пана Юрія почався мій сучукрліт.
Але на локації «Франко» стає занадто задушливо; у цьому я теж вбачаю певний символізм і виходжу курити. До того ж, Андрухович починає щось розповідати про танки. А я і так знаю про танки.
І знаю, хто розповідає про танки краще за Андруховича.
***
Вирватися зі Львова непросто – кожен, хто бодай раз приїздив сюди на якусь двіжуху, добре це знає. У мене вийшло з другої спроби.
Нічний Київ зустрічає мене несподіваним весняним теплом і давно звичною повітряною тривогою.
А ще новинами про Кривий Ріг.
Із «Землі поетів» я вертаюся на землю, де досі існує йобана русня.
Блядь.