Сторіччя радіомовлення та радіослухання

Від часів першого використання людством радіохвиль минуло майже 130 років. Валер’ян Поліщук казав: «…тисячі радіостанцій в ріжних місцях планети сіють у ріжні боки хвильовистий біг електронів, напоєних звуками, словами…» — і відтоді невидимі оку радіохвилі оповили земну кулю, увійшли в наш побут, змінили наше життя й світ.

У 2024 році 16 листопада Україна святкує сторіччя від початку радіомовлення на наших теренах. «Галло, галло, говорить Харків», — ви вже не можете не знати, чим починався той пам’ятний ефір, адже всі українські медіа цими днями приділяють ювілею чимало уваги. Спробую і я щось додати до хору голосів.

Історія радіо, як історія будь-якого медіа країни, що довгий час перебувала в окупації, здебільшого трагічна. Але нам треба її знати — не для оспівування радянської чудової минувшини, а щоб історія не йшла по колу.

Радіомовлення починалося в часи нової економічної політики й політики коренізації, яка в Україні мала назву «українізація». Перші радіоведучі були групою ентузіастів, першопрохідцями як у запуску й налагодженні цієї абсолютно нової технології, так і в пошуках цікавого для радіослухачів наповнення передач. З одного боку, вони щиро вірили в українське світле комуністичне майбуття, з іншого — мали майже повну свободу творчості.

Після стількох років заборон українська мова нарешті дістала шанс — це були оті наші двадцяті, які лунали й на радіо теж.

Перші передачі транслювалися в прямому ефірі. Звукозапис на феромагнітну плівку (який можна було монтувати) з’явився пізніше, тому тоді наживо зачитували новини (сформовані дуже оперативно, випереджаючи друковану пресу), виступали артисти, читали художні твори, фейлетони й сатиру «на злобу дня» (тоді ще це було можливо), і так само наживо виконували музичні номери й концерти.

Радіо було справою цілком новою, радіомовлення в усьому світі лише набувало поширення, робило перші кроки до становлення. З одного боку, нас привчили вважати все українське відсталим, з іншого — поширена (радянська-таки) мода вишуковувати когось, хто найперший у світі. З радіомовленням ми не були найперші (проте перші за Москву, у підручниках писали: «23 листопада 1924 року заговорила Москва, це офіційний старт радянського радіомовлення»), але йшли в ногу із часом. Спочатку заговорили Нідерланди (1919), потім — США, Бельгія, Канада (1920), Франція, Австралія (1921), Велика Британія (1922, BBC), Німеччина, Швейцарія (1923), Австрія, Іспанія, Італія, Люксембург, Україна (1924). Це вибірковий перелік, але він дає нам розуміння: ні, наша республіка не відставала. І ще, що важливо, якщо за багатьма цими станціями стояли уряди країн (Велика Британія, СРСР), водночас українці самі організували акціонерне товариство й отримали дозволи. Це було бізнес-підприємство.

Читайте також: Залишатися на зв’язку. На що варто подивитися на виставці розвитку технологій

Початок українського мовлення буяв українською творчістю, що зовсім не влаштовувало радянську владу. Пресу цензурували майже завжди, а от радіомовлення було складно контролювати. Але не неможливо. Спочатку запровадили друк матеріалів до ефіру та його обов’язкове візування в цензорів, потім поступово правила дедалі суворішали: акціонерне товариство ліквідували, радіо стало державним, згодом затвердили єдину для СРСР сітку мовлення й почали обов’язкові трансляції з Москви. Кривава більшовицька імла опустилася на Україну. Згаданого на початку Валер’яна Поліщука розстріляли в урочищі Сандармох 1937 року. І не лише його.

Якщо на початках радіомовлення ведучі щиро вірили в те, що вони роблять, то менше ніж за 10 років вони уважно виконували накази, боячись схибити, щоби не поплатитися свободою або й життям за найменшу помилку.

Від романтиків радіосправи з їхніми розважально-інформаційними шоу з фейлетонами й виступами музикантів радіомовлення перейшло до міцних більшовицьких рук і стало машиною для пропаганди, залякування (за допомогою трансляцій судів над зрадниками батьківщини) і виховання будівників комунізму, усе згідно з лінією партії. Лінія іноді коливалася. Ми не знаємо (документів поки що не знайшли), як саме висвітлювало радіо, наприклад, спільний нацистсько-радянський парад 1939 року, зате знаємо, що з окупованої Львівської станції тоді ж лунали розповіді «про заможне й щасливе життя в братському содружестві народів великого Радянського Союзу під сонцем Сталінської конституції». Щойно тиран помер — одразу з’явилися накази з добірками музичних творів, котрі заборонено ставити в ефір як-от «Клятва Сталіну».

Радіо, як і будь-які медіа, має виконувати три функції: інформування, розважання й освіта. У радянський час радіомовлення повністю їх виконувало, але обслуговуючи інтереси комуністичної партії. Функцію інформування виконували дистильовані й процензуровані новини, у яких «правильно» розставили акценти й подали все з потрібним формулюванням, яке можна узагальнити як «роз’яснювальна миролюбна політика Радянського Союзу». Розважали різноманітні концерти для «трудящих», «комсомольців», «колгоспників», «військовослужбовців» і так далі. Освіту забезпечували і лекторії, і радіоуніверситети, і науково-популярні передачі, навіть художньо-політичні пересилання для дошкільнят.

Якщо на початку радіомовлення до України долітали західні голоси й можна було слухати фокстроти (дуже модний на той час танець) з-за кордону й вимагати, щоб і наші радіоведучі забезпечували танцювальний відпочинок трудящих, то згодом за слухання закордонних ефірів можна було поплатитися свободою (або й життям).

Зростали технології, запрацювала служба радіоперешкод (глушилок), опускалася залізна завіса, інформаційний простір влада СРСР намагалася повністю ізолювати. Частково їй це вдавалося завдяки тотальному контролю всього, що йшло в ефір, усіх, хто працював на радіо, глушінню ворожих голосів (хоча вони все-таки долітали) і дротовому мовленню.

Дротове мовлення — окрема велика тема, на яку тут не стане місця, але дещо хочу зазначити. По-перше, це було радіомовлення за принципом «їж, що дають», бо більшість побутових гучномовців мали лише одну програму, тобто або слухаєш, або вимикаєш, було неможливо перемкнутися на щось інше. По-друге, всі ми дотепер віримо радянській пропаганді, де на словах відбулася «радіофікація всієї країни», але направду досить великий відсоток українських домогосподарств ніколи не мали радіоточки.

Не можна не загадати роки відлиги, застою і перестройки — часи, коли радіо висвітлювало теми, спущені згори, часи квартальних планів, які затверджувала Москва, часи задушні й контрольовані.

Але оте зерно патріотизму, гордості за своє, — невитравне. Щойно Радянський Союз почав слабнути — так і понеслося. Дуже люблю цей факт: 1989 рік, перша «Червона рута», міліція пильно стежить за глядачами, щоби не було нічого синьо-жовтого, а в українському ефірі пролунала «Гей ви, стрільці січовії» у присвяченій фестивалю передачі. Треба було мати на це сміливість. І варто не забувати, що українське радіо, транслюючи великий масив до того часу заборонених художніх творів, публіцистики, розповідаючи справжню історію України, відіграло не останню роль в утвердженні нашої незалежності.

До 1990-х років державне радіо було монополістом в ефірі, але щойно дозволили мовлення приватних станцій — ефір наповнився різноманітною музикою та розважальним контентом. Це були роки такої собі анархії: про формат станцій, про авторське право на пісні багато хто й не чув. Поступово стихію приборкували, радіо почало ставати бізнесом. Оглядаючись назад, ми вже не віримо в байки про «просто бізнес» і появи великих медіахолдингів з російськими грошима, РФ готувалася до нашого поглинання й готувала нас.

Тепер уже здаються нереальними часи, коли, перемикаючи канали ФМ, було важко знайти українську пісню або українськомовного ведучого. Українське радіо тим часом мовило українською, але влада робила все, щоб його було складно почути, віддаючи перевагу у виділенні частот філіалам російських станцій.

Це все було, і таке варто пам’ятати. Дивно, що в нашу епоху інформація зберігається дуже короткий час. Ми всі пам’ятаємо, що частина ФМ-станцій спотворено висвітлювали перебіг подій під час Революції гідності, але що саме лунало в їхньому ефірі? Уже й не знайти.

З початком російської інтервенції 2014 року перед радіомовниками України постали нові виклики. Найголовніший: як донести інформацію до українців на окупованих територіях, адже росіяни відбирали частоти, забирали студії та запускали свої радіостанції зі своєю російською пропагандою. Ми намагалися їх перекричати в ефірі, але це все було зі змінними успіхами. Крім війни на землі й у повітрі, тривала війна й в ефірі.

Водночас ще треба було протидіяти російській пропаганді всередині країни, яка невпинно спотворювала картину світу на користь РФ, починаючи з новин і закінчуючи піснями російських виконавців, які гаряче підтримували політику Путіна. Знадобилося чимало часу, зусиль активістів і законодавчих ініціатив, щоб вони почали зникати з нашого інформаційного простору.

Під час повномасштабного вторгнення радіоведучі знов постали перед викликами, яких ніколи не було. Це питання і евакуації, і етики, і що ж можна казати в ефірі, а що ні. Якщо порівнювати з Другою світовою війною (тоді була сувора радянська цензура, кожне слово, навіть начитане з надрукованих у пресі матеріалів, уже перечитаних цензорами, на радіо все одно цензурували й все одно переслухували з ефіру), то сучасні журналісти іноді самі себе цензурують: багато чого, що мало б прозвучати для широкого загалу (те, що не військова таємниця й не загрожує країні), так і не йде в ефір. Дуже важко почути коментарі незалежних експертів або опозиційних політиків, хоча, добре пошукавши, їх таки можна знайти. Ми живемо в складні часи, коли треба говорити на складні теми з незручними людьми, але слухачі мають знати правду. Те, що ми маємо можливість казати в ефірі тепер, — радіоактивістам століття тому й не снилося. Ми маємо це цінувати, розвивати й добре вивчити уроки, які нам надала історія українського радіомовлення. Радіоведучим варто дбати, зокрема, про інтереси тих, хто їм довірився, а саме про слухачів, а слухачам варто бути вимогливішими до тих, кому вони довіряють.

З появою майже повсюдного інтернету радіо втратило позиції найоперативнішого медіа, поступившись соцмережам. І найцікавіше, що відбувається перетікання інформації: іноді спільноти дають замітку «повідомило таке-то радіо», іноді радіо посилається «як повідомив такий-то у своїх соцмережах». Навіть утративши позиції найперших новинарів, радіо однаково часто лишається єдиним джерелом інформації. Люди в окупації лише за допомогою радіо могли почути про зелені коридори для евакуації або й просто про те, що Україна не здалася, країна бореться. Під час повсюдних блекаутів радіоприймачі на батарейках були найпотрібнішими приладами: ми всі жадібно слухали новини серед електричної німотності.

На прикладі розвитку технологічних рішень щодо радіотехніки можна багато чого дізнатися взагалі про технічний прогрес. Спроби вдосконалити радіо дали людству важливі прилади. Якщо поставити іскровий радіопередавач, детекторний приймач, лампову радіолу, транзисторний приймач на батарейках, кишенькове мінірадіо з 1990-х років і смартфон, то можна побачити, який дивовижний шлях пройшла інженерна думка. Експерименти з радіоприймачами / передавачами спонукали розвивати акумуляторну промисловість. Використання електрики потребувало рішень з негорючістю: винайдення бакеліту (першого пластику з теплоізоляційними властивостями) прочинило двері як до хороших корпусів радіоприймачів (їх почали виливати, а не випилювати лобзиком з дерева), так і до фабрично-заводської збірки приладів. Бакеліт дав початок розробленню різних спеціальних пластиків, непрямим наслідком стало винайдення друкованих плат, що забезпечило більшу швидкість збирання приймачів і за допомогою ще одного дивовижного винаходу — транзистора розпочало шлях до винайдення комп’ютерів. Це все й ще багато-багато винаходів забезпечило нам той комфорт, до якого ми так звикли.

Сто років — солідний вік як для технології, так і для медіа загалом. Радіо змогло трансформуватися: змінювалися апарати, довжина хвиль, спосіб трансляції, але власне можливість увімкнути й дізнатися новини, навчитися чогось, розважитися музикою — зберігає той самий принцип, що й сторіччя тому.

Що буде далі?

Штучний інтелект (ШІ) робить перші кроки, ми на самому початку його становлення, але й нині його можливості вражають. Нещодавно в Естонії відбувся перший радіоефір з ведучим ШІ. Можливо, незабаром ШІ буде вести й озвучувати новини, формувати музичні добірки відповідно до вподобань слухачів. Чи будуть це справжні новини? Чи їх генеруватиме сам ШІ? Виникне багато запитань.

 

Але зрозуміло одне: радіо як технологія, як інформаційно-розважальний канал отримання інформації посідає своє місце в сучасному світі й доки люди користуються слухом для отримання звукових хвиль, доти й існуватиме радіо.