Кілька періодів у новітній українській культурі можна назвати особливо привабливими не лише для дослідників. Справді, словосполучення «наші 20ті» досить легко ввійшло в широкий ужиток, промовляючи про наймрійливіші та найбільш викличні художні шукання першої третини ХХ століття. Без інтересу до «відлиги» й досвіду дисидентів навряд чи таким популярним виявився б цьогорічний вернісаж робіт Алли Горської в Українському домі. Що далі? Як мінімум — неослабна чарівність пісні «Вона», яку написав Костянтин Москалець, і мода на вірші Аттили Могильного, тобто пієтет до 1980-х років. І ось тут виникає проблема.
Згадані Москалець і Могильний, а також Василь Герасимʼюк, Ігор Римарук, Іван Малкович, гурт «ЛУГОСАД» та інші автори й авторки, що заявили про себе на схилку СРСР, досі ще не завжди сприймаються як спільнота, хай навіть умовна. Причому дається взнаки не лише скепсис щодо чергових «десятників» (мовляв, не кожна декада варта звучних неологізмів на позначення митців, котрі творили протягом неї), а й різна самоідентифікація. Оксана Забужко наголошує на вкрай відмінних естетичних пріоритетах однолітків та стверджує про ілюзорність генерації. «Це на Римаруковій совісті, бо він тоді упорядковував антологію “Вісімдесятники”. Те видання і заклало цей концепт покоління, яке, у принципі, насправді докупи не монтувалося», — ідеться в інтервʼю письменниці із циклу «RECвізити» Тетяни Терен. Але чи в історії літератури взагалі були абсолютно «правильні» генерації, що чітко відповідали принаймні віковому критерію?.. Питання риторичне.
Натомість учасники групи «Бу-Ба-Бу» схильні мислити про належність до кола, яке формувалось у 80-х роках ХХ століття. Мемуарними текстами Віктора Неборака та Юрія Андруховича, передусім книжками «Введення у “Бу-Ба-Бу”» і «Таємниця» відповідно, пожвавлено рефлексію про вісімдесятницьке середовище. Правда, Андрухович тяжів до міфологізації недавнього минулого й увиразнення його карнавального духу. Своєю чергою Неборакові зазвичай ближчий есеїстичний виклад, медитування, а не чиста розповідь про пережите.
На такому тлі «Спогади» Тараса Федюка (Тернопіль: Богдан, 2024) породжують чимале зацікавлення. По-перше, у цього поета й культурного діяча точно не бракує важливих біографічних сюжетів, адже він повʼязаний із низкою трансформацій в українському літпроцесі після розпаду СРСР. Варто послатися бодай на участь у заснуванні Асоціації українських письменників, яке стало протестом проти інертності й недоброчесності Спілки письменників України (згодом він очолив АУП). Або Федюкове редагування журналу «Сучасність». Чи ініціювання та продюсування серії «Зона Овідія», у якій друкувалися книжки численних українських (зокрема, Івана Андрусяка, Галини Крук, Назара Федорака, Дмитра Лазуткіна, Олега Коцарева) й зарубіжних поеток і поетів (шведки Ліни Екдаль та інших). По-друге, том Федюкових мемуарів охоплює понад 500 сторінок, що свідчить про явну деталізацію літературного повсякдення. По-третє, ще на початку 2010-х автор у публічних виступах ділився історіями, котрі планував включити до видання споминів. Вони вельми інтригували.
Виявилося, недарма: для всіх, хто має сентимент до 80-х, «Спогади» — must-read. Це докладна розповідь про творення поезії, середовища та інституцій, спрямованих на долання радянського офіціозу. Що важливо, розповідь без зацикленості на особі мемуариста. Принцип автора, вияскравлений у післямові, — не писати про себе поза іншими, натомість зосереджуватися на тому, що відбувалося навколо, разом із Федюком і часто без Федюкової участі було б неможливим. Так загалом і є. Якщо сформулювати зміст книжки максимально стисло, ідеться про те, як на зміну Спілці приходить спільнота, й називається вона вісімдесятниками.
Власне, Федюк не раз стверджує, що в українській літературі після «розстріляного Відродження» існує дві потужні «поколіннєві зграї»: шістдесятники й вісімдесятники («Решта — проміжні, осібні або ті, що притулилися або до шістдесятників, або до вісімдесятників»).
«Спогади» дають змогу сповна усвідомити часову «розпростаність» другого з таких поколінь. У його становленні ціннісний та естетичний чинники спрацьовували системніше, аніж віковий. Сам Федюк дебютував у 1970х, але почувався своїм серед молодших (поета дивувало та радувало, як, попри кілька років різниці у віці, йому комфортно товаришувати з Римаруком і Герасимʼюком). При цьому шлях до розгортання нової ситуації в культурі лежав через місця зосередження совкового абсурду. Як зауважив Федюк про період роботи літературним консультантом Спілки письменників, «дурнів мене замінити не було. <…> А почесне звання “Кафе партійниє огні” перейшло до мого кабінету…» У «Спогадах» колоритно й самоіронічно написано про антураж того «кафе». А заразом — і про відкриття під час виступів митців у колгоспах, і про буденні навали ідеологічно вишколених графоманів, і про взаємини з компартією, яка відверто деградувала, і про відрядження до країн соцтабору, і про поступову втому спілчанських керівників від підлабузництва (навіть чесний дебош міг видаватися приємнішим). Звісно, й про казенний лексикон (для певних культуртрегерів загальним позначенням книжки, зокрема поетичної, було слово «брошура»).
Варто визнати: Федюк субʼєктивний та подекуди різкий, однак не схильний до дрібʼязкового зведення порахунків. Радше до пояснення своїх позицій у контексті опонентських рішень і аргументів. До речі, описані суперечки членів солідних конкурсних комісій досі не завжди набували розголосу й іноді видаються цілком несподіваними, як-от у випадку із закидами Павла Загребельного щодо «альбомної лірики» у знаковій збірці останніх десятиліть. Незважаючи на жарти про мемуари як спосіб зібрати компромат на інших, Федюкові здебільшого притаманні тактовність викладу та підкреслене змовкання в низці епізодів, у котрих можна «вийти на слизьке». Алкогольні придибашки не враховуються: їх багато (часом занадто), але всі вони — про спроби втечі з надміру врегульованої дійсності і, як правило, розказані доброзичливо, без насолоди від викриттів. Навіть прикінцева гротескна оповідка про квитанцію на видачу відомого поета-неомодерніста з не найзатишнішого закладу постає не зверхнім анекдотом, а головним чином історією про чоловічу дружбу.
Якщо з відгуками Федюка про «доволі посередні малоенергетичні та безсюжетні повістини» etc. можна й іноді треба дискутувати, то обговорення його організаторського досвіду поряд з успіхами і помилками колег потребують виняткової уваги. У наш час довколалітературних курсів, тренінгів, воркшопів «Спогади» виявляються ще й цінним дохідливим посібником, наскрізь пронизаним практичними спостереженнями. Наприклад, із них можна довідатись, який актив посприяє виживанню журналу в період потрясінь. Чи як варто нараховувати гонорари авторам молодіжної антології. Або втримати на плаву амбітне видавництво, яке дбає про імідж. Само собою, про те, як добирати назви для літературних фестивалів, продумувати концепцію та проводити такі заходи.
Що точно дратує Федюка, це егоїзм, галасливість і поверховість. У підсумку мемуарист прагне вивести на передньому плані осіб, які, крім руху до особистих мистецьких здобутків, зосереджували зусилля на відстоюванні пріоритетів, спільних для всього свого середовища. Невипадково одним із головних героїв мемуарів є Римарук. Він розкривається не просто як майстер вигадливої метафори і ретельний редактор, а як реальний лідер генерації. Не супермен, а наполегливий ентузіаст зі складним внутрішнім світом. Очевидно, такої галереї образів чільного вісімдесятника в різних житейських ситуаціях досі не траплялось у виданнях про це покоління… Римарук імітує офіційно-діловий стиль у жартівливих наказах на роботі. Римарук привітно кличе на збори «бу-ба-бістів». Римарук показує місце на бабусиному обійсті, де написав свої знакові твори. Римарук ловить рибу, а за мить — женеться прибережними городами за нахабним котом. Римарук майже силоміць садить Федюка в літак, аби той встиг потрапити з групою письменників із СРСР на Кубу. Римарук стривожено розшукує раптово зниклого Герасимʼюка… Щоразу це історії, написані з теплом і емпатією до друга, якому випала трагічна доля.
«Вісімдесятники» біля брами Золотих воріт: Віктор Неборак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Аттила Могильний
Між іншим, в одному з епізодів процитовано прецікаве Римарукове зізнання: серед поетів, які вплинули на нього, був Борис Нечерда. Здавалося б, нічого дивного: прихильник ускладненого письма навряд чи міг би оминути доробок старшого колеги. Але така деталь спонукає пильніше поглянути на звʼязки між шістдесятниками й генерацією 1980х. Якщо ж урахувати тривалий близький діалог мемуариста з Нечердою, усе складається в іще захопливіший сюжет (чого варта лише історія появи назви збірки Федюка «Хрещаті південні сніги»!). Укотре виникає також здорове бажання переосмислити канон, ба навіть глибше поміркувати про межі шістдесятницьких і дисидентських кіл. Так чи інакше, одесит Нечерда зараз незаслужено опиняється в тіні хрестоматійних класиків-ровесників із Києва та Львова.
«Спогади» узагалі великою мірою присвячені Одесі, її богемній мапі з винарками й таверною «Нептун», редакторськими тусівками, лініями фантасмагоричних трамваїв, на одній із яких пригоди не уникнув навіть Моріс Дрюон. У центрі авторської уваги — ті, хто творив український ландшафт Одеси в 1970х — 1980х роках. Окрім літераторів (Володимир Гетьман, Василь Сагайдак, Олекса Шеренговий та інші), це передусім університетські викладачі (Григорій Вʼязовський, Іван Дузь, Василь Фащенко, Євген Прісовський, Нонна Шляхова). Прикро, але такий культурний простір дотепер залишається майже не осягнутим і не поцінованим, на чому спекулюють шанувальники російських митців — уродженців приморського міста. Цьому фан-клубові було б корисно дізнатися бодай про російськомовного, зате україноцентричного лірика Юрія Михайлика, Федюкового товариша й земляка, який у застійні роки епатував Спілку письменників. Увесь його мимовільний перформанс звівся до появи в жовто-блакитній краватці…
Урешті, хочеться процитувати фрагмент із «вельми одеської» частини мемуарів: «<…> як видається, ми нині втратили дуже важливе: безкорисливу підтримку старшими літераторами молодих. От майже все постмоє покоління перестало опікуватися тими, хто йде після них».
«Спогади», звісно, пронизані несподіваними фактами й штрихами до портретів відоміших осіб. Наприклад, Миколу Вінграновського, чий артистизм неспростовний, змальовано в ситуації, коли він мило театралізує повсякдення й декламує вже знаний вірш, ніби щойно написаний. Літературознавець Володимир Моренець, якого ще до захисту докторської називали професором, постає шляхетним шукачем міжнародної спонсорської допомоги для українських письменників і талановитим поетом. Образ Герасимʼюка ефектно доповнює епізод із виспівуванням повстанських пісень у коридорах комсомольського видавництва «Молодь». Водночас після сенсаційного уривка про вокальний виступ Вʼячеслава Медведя жоден поважний меломан не позбудеться неспокою.
З такими ж емоційними спалахами повʼязане й розкриття «секретів поетичної творчості», якого не оминає Федюк. Серед найприкметнішого — коментарі до не завжди очевидних літературних діалогів між вісімдесятниками, а також цитата промовистої самоіронічної фрази Герасимʼюка про відмінність їхнього з Римаруком і «бу-ба-бістського» стилів життя. Хоча по-своєму надихають навіть уміщені документи, приміром фрагменти з протоколу установчого зʼїзду Асоціації українських письменників.
В одному з Федюкових віршів ліричний субʼєкт ностальгійно розмірковував про осінь, що химерно проглядається «з-під уламків <…> рок-н-ролу». Том мемуарів цього автора, опублікований саме восени, здається платівкою, у котру склалися такі скалки й музика з котрої ожила.
Неможливо не підкреслити: у «Спогадах» удосталь свободи, авантюрності, іронії, люті й щирості.
Достеменний рок!..
Точніше, жорстка й водночас зворушлива балада про покоління.
Погоджуватися з кожним рядком і акордом у ній не обовʼязково, але прослухати дуже важливо.